Парфуми - Зюскинд Патрик - Страница 11

• Предыдущая
• 11/48
• Следующая

Але, як усі великі духовні досягнення кидають не лише світло, а й тінь, готуючи людству, крім благодіянь, прикрощі й нещастя, так і чудове відкриття Франжіпані мало негативні наслідки. Коли люди навчилися затримувати в настоях дух квітів і трав, дерев, смол і тваринних секретів, наповнюючи ними пляшечки, парфюмерне мистецтво помалу вислизало з рук небагатьох універсальних ремісничих умільців і потрапляло до всіляких халтурників, якщо тільки вони мали більш-менш тонкий нюх, як, наприклад, оця смердюча тварюка Пелісьє. Анітрохи не думаючи про те, як виник колись вміст його флакончиків, він міг просто віддатися своїм ольфакторним примхам, змішуючи все, що йому спадало на гадку, або чого саме в ту хвилину бажала публіка.

Певна річ, цей паскуда Пелісьє в свої тридцять п’ять років мав уже більше майна, ніж його зміг нажити Бальдіні в третьому поколінні тяжкої, впертої праці. І в Пелісьє воно щодня зростало, тоді як у Бальдіні щодня зменшувалось. Колись нічого такого й бути не могло! Щоб ото визнаний ремісник і повноважний комерсант та боровся за звичайнісіньке своє існування — таке почалося тільки кілька десятиліть тому! Відтоді скрізь, у всіх галузях вибухнула гарячкова пристрасть до новаторства, цей нестримний натиск діянь, спрага експерименту, манія величі в торгівлі, у спілкуванні і в науках!

Або оце божевілля швидкостей! Навіщо було потрібно так багато нових вулиць та мостів? Навіщо? Хіба це велика перевага, коли до Ліона можна добратися за тиждень? Кому було до того діло? Кому це було вигідно? Або пливти через Атлантику, за місяць діставатися до Америки — ніби тисячоліттями не обходилися чудово без цього континенту? Що згубила цивілізована людина в хащах індіанців чи серед негрів? Вони дійшли навіть до Лапландії, що лежала на Півночі, посеред вічної криги, де жили дикуни, які пожирали сиру рибу. А ще вони хотіли відкрити новий континент, який начебто існує десь біля Південного моря. Для чого це божевілля? Бо інші цим також переймалися, іспанці, прокляті англійці, нахабні голландці, з якими потім ще й довелося битися, чого собі ні в якому разі не можна було дозволяти. Тридцять тисяч ліврів коштує отаке військове судно тільки так, а після єдиного гарматного пострілу потопає за п’ять хвилин навіки, оплачене нашими податками. Десятину всіх прибутків вимагає зараз пан міністр фінансів, а це ж руйнація, навіть якщо цю частину не сплачуєш, воно діє на психіку.

Нещастя людини починається з того, що вона не хоче тихесенько сидіти в своїй кімнаті, там, де їй належить бути. Так каже Паскаль. А Паскаль був великою людиною. Велет духу, справжній майстер, та на таких в наш час немає попиту. Зараз вони читають підбурювальні книги гугенотів та англійців. Або ж пишуть трактати чи так звані наукові праці, в яких чи не все ставлять під сумнів. Все стало не так, все має бути інакше. У склянці води повинні плавати останнім часом якісь малюсінькі тваринки, яких раніше не бачили; сифіліс має стати цілком нормальною хворобою, а ніякою не Божою карою; Бог начебто створював світ вже не протягом семи днів, а мільйони років, якщо взагалі це був він; дикуни — такі самі люди, як і ми; наших дітей ми виховуємо неправильно; і Земля вже не кругла, як досі, а приплюснута зверху та знизу, наче диня, нібито від того щось зміниться! В кожній галузі допитуються, свердлять, досліджують, винюхують, експериментують без упину. Вже не досить сказати, щo? є і я?к є, — треба все довести, найкраще зі свідками, та цифрами, та кумедними дослідами. Ці Дідро, та д’Аламбери, та Вольтери, та Руссо і як там всіх тих писак звати — навіть духовні пани теж там, і пани дворяни! — їм, справді, вдалося розповсюдити на все суспільство їхній власний підлий неспокій, постійне почуття невдоволення та ненаситності, коротше — безмежний хаос, що панує в їхніх головах!

Куди не глянь, скрізь панувала метушня. Люди читали книги, навіть жінки. Священики просиджували у кав’ярнях. А коли поліція хапала когось із тих негідників і запроторювала до в’язниці, то видавці починали голосити й писати петиції, а вельможні пані та панове вдавалися до своєї впливовості, доки жертву через кілька тижнів випускали на волю або випроваджували за кордон, де вона могла без перешкод памфлетизувати собі далі. В салонах тільки й балачок було, що про комети й експедиції, потужність важеля і Ньютона, про будівництво каналів, кровообіг та діаметр земної кулі.

Навіть король дозволив продемонструвати собі якусь новомодну нісенітницю, щось на кшталт штучної громовиці під назвою електрика: на очах у цілого двору один тип тер пляшку, яка. від того аж іскрилась, і це, як розповідають, глибоко вразило його величність. Важко повірити, щоб його прадід, справді великий Людовік, за благословенного панування якого Бальдіні пощастило прожити довгі роки, стерпів би отаке посміховисько! Та це вже був дух нового часу, і всьому цьому настане жахливий кінець!

Бо коли вже так безсоромно і вкрай нахабно засумнівалися в авторитеті Божої церкви; коли про не менш бажану Богом монархію та превелебну особу короля забалакали так, неначе це — звичайнісінький пост в урядовому каталозі; коли вже зайшли так далеко, що самого Бога, всемогутнього, його особисто почали зображувати як необов’язкового, стверджуючи цілком серйозно, що порядок, звичаї й щастя на землі можливі й без нього, лише завдяки вродженим моральним та розумовим здібностям самих людей… — о Боже, Боже! — тоді, звичайно, нічого дивуватися, якщо все перевернеться з ніг на голову, звичаї будуть занедбані й людство постане перед судом того, кого воно заперечувало. Ох, жорстоко все це скінчиться. Велика комета 1681 року, над якою вони насміхалися, яку вони називали просто купою зірок, і була саме попередженням Божим, бо ж він — тепер це вже всі знають — сповістив про століття розпаду, руйнації, духовного, політичного та релігійного болота, яке людство створило собі саме, в якому воно одного дня й захлинеться і в якому процвітають крикливі й смердючі болотяні квіти, як оцей Пелісьє!

Він стояв біля вікна, старий Бальдіні, і проти сонця, що вже заходило, дивився ненависним поглядом на річку. Там з’являлися вантажні човни, пливучи на захід до Нового мосту і гавані перед галереями Лувру. Жодний не намагався пливти тут проти течії, а використовував рукав річки з іншого боку острова. Тут усе спливало геть — порожні й завантажені судна, байдарки, пласкі рибальські човни, брудно-коричнева вода, вкрита золотистими брижами, — все спливало геть, повільно, розкішно й нестримно. І коли Бальдіні глянув униз, на стіну будинку, йому здалося, що вода несе за собою фундамент мосту, і в нього затуманилось у голові.

Він зробив помилку, купивши будинок на мосту, і подвійну помилку — вибравши будинок на західному боці. Бо перед очима в нього постійно текла річка, створюючи враження, неначе й він, і його протягом десятиліть нагромаджене багатство спливає геть, як і річка, а він нібито надто старий і слабкий, щоб чинити опір цьому могутньому потокові. Часом, коли Бальдіні мав якісь справи на лівому березі, у кварталі навколо Сорбонни чи біля Сен-Сюльпіс, він ішов не островом і не через міст Сен-Мішель, а вибирав довший шлях через Новий міст, бо цей міст не був забудований. І тоді він ставав біля східного парапету й дивився вгору на річку, щоб принаймні один раз побачити, як усе тече до нього; і кілька хвилин він тішився думкою, ніби тенденція його життя раптом перемінилася, торгівля буяє, сім’я процвітає; від жінок немає відбою, а його маєтність не розтікається, а зростає й зростає.

Але потім, коли Бальдіні хоч трішечки підводив погляд, він помічав за кілька сотень метрів на мосту Міняйл свій будинок, старезний, вузький і високий, і бачив вікно свого кабінету на другому поверсі, бачив себе в тому вікні, бачив, як він дивиться на річку, на воду, що, як оце тепер, спливає і спливає. І його гарна мрія відлітала, і Бальдіні, стоячи на Новому мості, відвертався, ще пригніченіший, ніж доти, пригнічений, як оце тепер, коли, одвернувшись од вікна, пошкандибав до письмового столу й сів.

Перед ним стояв флакон із парфумами Пелісьє. Рідина, мов золото, виблискувала в сонячному світлі, чиста, без найменшого помутніння. Вона мала зовсім невинний вигляд, як слабкий чай, хоч і містила в собі, крім чотирьох п’ятих спирту, п’яту частину таємничої суміші, що розбурхала ціле місто. А ця суміш, знову ж таки, складалася з трьох чи тридцяти різних речовин, які перебували в одному з можливих численних співвідношень одна до одної. Це була душа парфумів — якщо взагалі можна говорити про душу в парфумів цього холодного як лід комерсанта Пелісьє. І про будову цієї душі треба було зараз дізнатися.

• Предыдущая
• 11/48
• Следующая