Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/32
• Следующая

— Що ж ви не стріляли в цю гадину! — накинувся на Доброва Олекса.

— Стріляти тільки в крайньому разі, обороняючись, — суворо застеріг Богатирьов. — Роман має рацію. Витримка у нього є. Шкода голубочка. А справу свою він зробив.

Добров випустив на каміння варана. Ящірка пожвавішала, забігала, залізла на камінь, сповзла з нього, притаїлася, вистромила голову і стала озиратися, немовби виглядаючи здобич.

— Чує, що світ гадів тут, — зауважив Добров.

Пуля загарчала, дивлячись у гущавину. Туман зник. Високо в червонястому небі пливли білі хмари.

Ілля Юрійович наказав дати планеру американців радіопеленг.

Добров почав монтаж автоматичної станції, спущеної Олексою через люк.

Птеродактилі зникли разом із туманом.

Ілля Юрійович ходив тепер з рушницею і автоматом сюди-туди, допитливо придивляючись до гущавини, мовчазної і загрозливої.

Пулька тривожно обнюхувала каміння.

Добров, працюючи, щось мугикав собі під ніс. Викрутка двічі зривалася й падала на каміння. У рукавицях все ж незручно було працювати.

Та ось він увімкнув станцію із світловою батареєю, яка заряджалася від денного світла. Тепер хоча б що скоїлося з дослідниками, прилади, захищені яйцеподібною бронею, триста днів записуватимуть венеріанську погоду, фотографуватимуть небо й навколишню місцевість, а на випадок наближення якої-небудь істоти знімуть її на кіноплівку. Через триста днів потужний радіоімпульс, пробивши іонізований шар венеріанської атмосфери, надішле на Землю в сотню тисяч разів прискорений запис звіту, який розшифрують, сповільнять і відтворять прилади на Землі.

Перші істоти, відбиті на плівці, зображення яких майже через рік побачать люди на екранах Землі, — три радянські зорельотчики, що обнялися перед об'єктивом станції.

Олекса схопив Іллю Юрійовича за руку, показав на небо.

Над їхніми головами, мало не зачепивши верховіття папоротей, пролетів планер.

Олекса замахав руками, перестрибуючи з каменя на камінь. Планер зник…

За ним, ніби наздоганяючи, мчали за вітром рослини з розчепіреним корінням.

— Кепсько, — сказав Ілля Юрійович.

Пулька заскиглила.

Аллан Керн і Гаррі Вуд стояли на димучій купині посеред туманного болота й дивилися один на одного.

Все було зрозуміло без слів. Загинув не тільки планер з апаратами дальнього радіозв'язку — загинули запаси продовольства, а найголовніше, запаси кисню…

Залізний Джон повільно повертав шоломоподібну голову й запасався враженнями.

Навколо трясовині тяглася вузька смуга сухішого грунту, за яким похмурою стіною підіймалися зарості папоротей. Їхні вершини ховалися в клочкуватому тумані.

— Про цю картину я мріяв на Землі, — трохи насмішкувато сказав Гаррі Вуд. — Мені завжди здавалося, що я вже бачив це…

— … у кам'яновугільних шахтах, — похмуро відгукнувся Керн. — Там зустрічаються відбитки цих бісових рослин, інколи навіть скам'янілі стовбури. Сподіваюсь, у венеріанській кам'яновугільній шахті через сто мільйонів років натраплять на наші скам'янілі тіла і ми попадемо в музей.

— Сказати правду, шефе, я вважав би за краще іншим шляхом сприяти розквіту науки.

— На жаль, у нас не лишилося шансів повідомити в газети, що ми бачимо.

— Ви хочете сказати, що росіяни не шукатимуть нас?

— Не будьте бебі в окулярах з національною премією в кишені, — посміхнувся Керн. — Росіяни заправляться паливом у вашої невтішної вдови Мері, доставлять на Землю сенсаційні експонати і одержать всі премії, що належать вам.

— По-перше, я ще не одружений…

— Боюсь, ви так і залишитесь нежонатим.

— По-друге, як же ми?

— Нас почали б шукати, коли б на «Знанні» були не люди, а роботи. І тільки тоді, коли б у цих роботів було вимкнуто «самозбереження». Який розумний наважиться йти на загибель, продираючись п'ятдесят миль через ці чортові джунглі, драгви, морську протоку? І тільки для того, аби пересвідчитися, що ми вже задихнулися без кисню.

— Все ясно, сер. Почнемо з цього, — сказав Гаррі і став рішуче скидати з себе шолом.

— Божевільний! — вигукнув було Керн, та махнув рукою. — А втім… Це право кожного з нас.

Гаррі скинув шолом. Чоло його спітніло, груди судорожно піднімалися, рот широко розкрився.

— Носом… дихайте носом, Гаррі, — порадив Керн, що уважно стежив за ним. — Матимете кисню на двадцять п'ять процентів більше.

— О'кей, шефе! — відгукнувся Гаррі; голос його лунав глухо. — Дихаю… І, здається, живий…

— Це справді цікаво, Гаррі.

— Це шанс, шефе.

— Не вмерти довше? Що ж, тоді доведеться розвідати берег.

Гаррі сів на купину. Він важко дихав. Повітря було гаряче й вологе, насичене якимись дивними запахами. В голові паморочилося, і від цього здавалося, що повітря п'янить, хоча його ввесь час бракувало. Просто очей пливли кола і клоччя туману. Крізь них Гаррі ледве розрізняв, як його сухорлявий шеф перестрибує з купини на купину, наближаючись до велетенських папоротей. Папороті, папороті… В свідомості Гаррі спливали латинські назви. Мимоволі він систематизував венеріанську флору. Це означало, що дихати все ж таки можна.

Гаррі відзначив, що в цьому світі нема трави. Будь-яка, здавалось би, трав'яниста рослина мала тут деревоподібну форму, і до земної латинської назви слід було додавати ще одне слово. Особливо багато було змієподібних коренів, що тягнулися болотом з купини на купину. Вони перепліталися, трохи занурені в баговиння, там і тут випираючи з нього. Вони нагадували бридких плазунів.

По них і пробирався до берега Керн.

Купини було вкрито кулястими безбарвними грибами. Коли Керн наступав на них, вони вибухали чорною хмарою.

Сонця, звичайно, не видно. Все навкруги було червонястим: темно-пурпурове низьке небо, мідні калюжі води поміж купинами і рослинність.

Так! І кармінова рослинність!

«Так і мало бути, — подумав Гаррі, одягаючи шолом, щоб віддихатися; тепер він знову міг міркувати. — Тут занадто гаряче, рослини випромінюють зайве тепло, відбивають промені теплоносної частини спектра, тому й червоні».

Гаррі Вуд зупинився поряд з байдужим до всього роботом. Обидва вони стежили, як Керн вийшов на берег.

І відразу берег ожив. Звідусіль до Керна повзла сила-силенна маленьких істот.

— Життя! Ось воно, життя, шефе! — радісно вигукнув Гаррі.

— З усіх видів життя на Венері віддаю перевагу власному, — відповів через шоломофон Керн.

— Егей, шефе! Обережніше! Боюсь, вашу точку зору не поділяє місцева живність.

— Здається, це ящірки, — висловив припущення Керн, одступаючи. — Притім дуже шанобливі. Вони стали переді мною на задні лапки!

— Стережіться, шефе! Динозаври й тиранозаври теж ходили на задніх лапах.

Усе скоїлося за одну мить. Невеликі ящірки, спираючись на задні лапи і довгий хвіст, схожі на ховрашків або маленьких кенгуру, наздогнали Керна і вчепилися в його чоботи. Задні перелізли по спинах передніх і стали повзти по Кернових ногах. Американець різким рухом стріпнув їх, та нові ящірки накидалися на нього з усіх усюд.

Керн відступив на кілька кроків і опинився серед калюжі.

Ящірки, мабуть, обминали воду. Вони заповнили берег і жадібно роззявляли маленькі зубасті пащі.

— Прокляті тварюки! — лаявся Керн, перебираючись у безпечне місце. — Гадаю, що це зветься у них місцевою гостинністю. Ми мало не втратили шанс потрапити в майбутній музей. Сподіваюсь, вони підуть звідси коли-небудь?

— Навряд, — висловив сумнів Гаррі, сідаючи біля роботових ніг. — Я пам'ятаю, на Землі був подібний випадок.

Керн дістався до Гаррі. «Цікавий хлопець, — подумав Керн. — Він справді такий чи не хоче осоромитись».

— Що ж скоїлося за сто мільйонів кілометрів звідси? — бадьоро поцікавився Керн.

— Одного разу військо, не пам'ятаю вже яких завойовників, зупинилося табором у пустелі, — спокійно почав розповідати Гаррі.

• Предыдущая
• 10/32
• Следующая