Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 24

• Предыдущая
• 24/58
• Следующая

— Який це герой? — спитав Малий.

— Спробуй відгадати, якщо можеш!

— Невже ти? — сказав Малий. — Тоді, я думаю, ти можеш визволити мене негайно ж.

Карлсон теж так думав.

— Бо той герой такий моторний, — казав він. — Швидкий, мов яструб, не віриш? І відважний, і дужий, і вродливий, і до міри затовстий, і він спускається, і визволяє тебе, і він такий відважний, такий… гей-гей, ось він уже тут!

Карлсон ухопив Малого і хоробро шугнув у повітря. Бімбо заскавчав, побачивши, що Малий зник за вікном, та хлопець гукнув йому:

— Спокійно, тільки спокійно! Я скоро повернуся!

Вгорі на ганочку в Карлсона лежало рядком десять дуже смачних на вигляд булочок.

— За кожну з них чесно заплачено, — сказав Карлсон. — Ми поділимо їх справедливо: ти бери сім, і я сім.

— Але ж так не вийде, — заперечив Малий. — Сім і сім буде чотирнадцять, а тут тільки десять булочок.

Карлсон швиденько згорнув докупи сім булочок.

— Принаймні це мої, — заявив він. — Тепер у школі якось по-дурному рахують. Та я через це не повинен страждати. Я сказав, що кожний з нас візьме по сім, і це мої.

Малий погодився.

— Я однаково більше як три не подужаю з’їсти. А де ж твій шоколад?

— Унизу в хатнього цапа, — сказав Карлсон. — Зараз ми його добудемо.

Малий злякано зиркнув на нього. Він не мав бажання знов зустрічатися з панною Цап і, може, дістати ще одного ляпаса. І взагалі, як вони доберуться до коробки з какао? Вона ж стоїть не на підвіконні, як булочки, а на полиці біля плити, якраз перед очима в панни Цап.

— Як же ми візьмемо ту коробку? — спитав Малий.

Карлсон задоволено всміхнувся.

— Ти, дурний хлопчисько, звісно, не додумався б, як її взяти. Та, на щастя, до цієї справи береться найкращий у світі штукар, тож будь цілком спокійний.

— Так, але… — почав Малий.

— Скажи-но мені, — перебив його Карлсон, — ти коли-небудь придивлявся до коридорних балконів у цьому будинку, де витрушують одяг і килими?

Звичайно, Малий придивлявся до них. Мама завжди витрушувала на такому балконі хідники з кухні, він містився якраз на півповерха вище від їхніх кухонних дверей.

— Всього за десять ступнів від дверей до квартири, — мовив Карлсон. — Навіть така незграба, як ти, зможе вшитися туди в одну мить.

Малий нічого не второпав.

— Навіщо мені вшиватися на той балкон?

Карлсон зітхнув.

— Дурний хлопчисько, йому треба розжовувати кожне слово! Ну, нашорошуй вуха, слухай і метикуй!

— Добре, я слухаю, — сказав Малий.

— Отож, — почав Карлсон, — дурний хлопчисько сідає з Карлсоном на балкон, спускається на півповерха нижче і довго й наполегливо дзвонить до квартири, второпав? Сердитий хатній цап на кухні чує дзвінок і швидкою ходою йде відчиняти… Виходить — і кухня порожня! Відважний і до міри затовстий герой залітає до кухні і вилітає звідти вже з коробкою какао в руках. Дурний хлопчисько дзвонить ще раз — просто, щоб подражнити хатнього цапа, і мерщій тікає назад на балкон. Сердитий хатній цап відчиняє двері і стає ще сердитіший, бо там ніхто не стоїть із букетом червоних троянд для нього. Сердитий хатній цап обертається і хряскає дверима. Дурний хлопчисько хихотить собі на балконі, аж поки прилетить до міри затовстий герой і забере його на дах бенкетувати. Ану, Малий, відгадай, хто найкращий у світі штукар? А тепер до роботи!

І не встиг Малий і рота розтулити, як уже летів на балкон. Карлсон шугнув униз, аж Малому засвистіло у вухах і стало млосно в животі, дужче, як на чортовому колесі в парку. Далі все було точнісінько так, як передбачив Карлсон. Він подався до вікна в кухні, а Малий спустився до дверей і добре натиснув на дзвоника. Нарешті в сінях почулася хода. Тоді він справді-таки захихотів і помчав назад на балкон. За мить двері відчинились, і показалася голова панни Цап. Малий бачив її, коли обережно визирнув крізь засклені двері з балкона. Карлсон правду казав. Сердитий хатній цап став ще сердитіший, як нікого не вгледів за дверима. Він щось голосно забурмотів сам до себе і хвилинку постояв у відчинених дверях, ніби сподівався, що той, хто дзвонив, зненацька вродиться перед ним. Але той, хто дзвонив, тихенько хихотів собі на балконі й не перестав сміятися навіть тоді, коли прилетів до міри затовстий герой і забрав його до себе на ганочок бенкетувати булочками.

На такому приємному бенкеті Малий ще зроду не був.

— Як мені тут гарно, — сказав хлопець.

Він сидів на ганочку поряд з Карлсоном, жував булочку, пив шоколад і дивився на стокгольмські дахи та вежі, що блищали на сонці. Булочки були добрі, шоколад теж був смачний. Він сам зварив його у Карлсоновому коминку.

Всього, що було треба, — молока, цукру, — Карлсон роздобув на кухні внизу.

— І за кожну краплю сповна заплачено п’ятьма ере, що лежать на столі в кухні, — сказав Карлсон. — Як хто вже чесний, то завжди буде чесний, нічого не вдієш.

— А де ти набрав стільки п’ятаків? — спитав Малий.

— З гаманця, що знайшов днями на вулиці, — відповів Карлсон. — Повний п’ятаків і ще всяких інших грошей.

— То ж якийсь бідолаха загубив гаманця! — сказав Малий. — І, мабуть, журиться.

— Авжеж, — сказав Карлсон. — Коли вже хто шофер таксі, то хай пильнує своїх речей!

— А звідки ти знаєш, що то був шофер таксі? — здивувався Малий.

— Знаю, бо бачив, як він упустив гаманця, — відповів Карлсон. — А що він шофер таксі, то видно було по значкові на шапці. Я ж не дурний.

Малий докірливо глянув на Карлсона. Так з чужими речами не роблять, він повинен сказати це Карлсонові. Але ж не обов’язково тепер… хай колись іншим разом! Тепер він хотів тільки сидіти на ганочку, грітися на сонці, їсти булочки, пити шоколад і слухати Карлсона.

Карлсон швидко вм’яв усі сім булочок. Малий не був такий спритний. Він доїдав тільки другу, а третя ще лежала біля нього на ганочку.

— О, як мені добре! — тішився він.

Карлсон нахиливсь і пильно глянув йому у вічі.

— Ні, не може бути. Тобі, певне, недобре.

Він уриклав Малому руку до чола.

— Я так і думав. Типова булочкова гарячка.

Малий здивувався.

— А що таке… булочкова гарячка?

— Нею хворіють, коли з’їдять забагато булочок.

— Тоді в тебе ще більша булочкова гарячка, — сказав Малий.

— Дарма ти так думаєш, — мовив Карлсон. — Я вже хворів булочковою гарячкою, коли мав три роки. А вона буває тільки раз на віку, точнісінько як кір чи коклюш.

Малий зовсім не почувався хворим і намагавсь пояснити це Карлсонові. Та Карлсон присилував його лягти на ганочок і став ревно бризкати йому шоколадом в обличчя.

— Мабуть, ти вже не зомлієш, — сказав він. Потім схопив останню булочку Малого. — Більше ані булочки, а то помреш! І уяви собі, яке щастя для бідної булочки, що я тут є. Бо вона б лежала на ганочку зовсім самітна, — додав він і швидко з’їв булочку.

— Тепер вона вже не самітна, — сказав Малий.

Карлсон задоволено погладив себе по животі.

— Ні, тепер вона разом з іншими сімома, і їй там добре!

Малому також було добре. Він лежав собі на ганочку й думав, що бути хворому на булочкову гарячку просто чудово. Він уже наївся і залюбки віддав Карлсонові булочку.

Аж ось Малий глянув на годинника. Було кілька хвилин до третьої. Він засміявся.

— Скоро прийде панна Цап і відімкне мені двері. О, як би я хотів побачити її, коли вона зайде до моєї кімнати, а мене там нема!

Карлсон приязно поплескав його по плечу.

— Звертайся з своїми дріб’язковими бажаннями до Карлсона, і він усе тобі влаштує. Скоч-но лишень та принеси мого бінокля: він висить на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи, під самою стелею. Вилізеш на верстат.

Малий захихотів.

— Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?

Карлсон похитав головою.

— Лежати й хихотіти… І ти думаєш, це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш вулицями й дахами, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.

• Предыдущая
• 24/58
• Следующая