Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 47

• Предыдущая
• 47/58
• Следующая

Він нахилився до панни Цап і заглянув їй глибоко у вічі.

— Не забувайте однієї речі. Наші предки вірили в тролів, гномів, відьом і в усе інше. Як можна твердити, що тих дивовижних істот немає? Невже ми краще розуміємо все за своїх предків? Таку дурницю можуть твердити тільки тупоголові люди.

Панна Цап не хотіла виявитись тупоголовою, тому поспішила запевнити, що відьом справді є куди більше, ніж люди собі уявляють, та й тролі, мабуть, є і, звісно, інших дивовижних істот теж можна знайти чимало, якщо добре пошукати і як слід порахувати їх.

Але дядько Юліус мусив кінчати свої роздуми, бо лікар призначив йому годину і пора було вже йти. Малий чемно провів його до сіней, і панна Цап також. Малий подав дядькові Юліусові капелюха, а панна Цап допомогла вдягти плаща.

Бідолашний дядько Юліус справді якийсь сам не свій, тож навіть добре, що він іде до лікаря, подумав Малий і несміливо погладив його по руці. Панна Цап була, мабуть, також неабияк стурбована, бо занепокоєно спитала:

— Як же ви себе почуваєте, пане Янсоне?

— А звідки я знаю, коли я ще не був у лікаря? — глузливо відповів дядько Юліус.

Авжеж, дещо таки лишилося від колишнього дядька Юліуса, подумав Малий, дарма що йому тепер відслонився навстіж казковий світ.

Коли дядько Юліус пішов, Малий і панна Цап вернулися до кухні.

— Тепер я хочу ще випити кави з булочками та хоч трохи посидіти спокійно, — заявила панна Цап.

Проте за хвилю вона закричала не своїм голосом: на тацях не було жодної булочки. Лежала тільки паперова торбинка, а на ній неоковирними кривими літерами було написано:

Прочитавши напис, панна Цап суворо насупила брови.

— Ніхто мене не переконає, що це Йон Блунд украв булочки, якщо він справді є. Надто він шляхетний і чемний, щоб таке встругнути. Я знаю, хто це зробив.

— А хто? — запитав Малий.

— Звісно, той осоружний товстий хлопчисько, Карлсон чи як там він зветься. Дивись, двері на чорний хід відчинені. Він стояв за ними й підслухував, а тоді заліз сюди, як ми були в сінях.

Вона сердито похитала головою.

— Йон Плунт! Гарно, нічого не скажеш. Скидає вину на інших, а сам навіть не вміє написати двох слів без помилок!

Малий не хотів підтримувати розмови про Карлсона і тільки промимрив:

— А все ж я думаю, що це Йон Блунд. Ходімо, Бімбо!

Малий щоранку гуляв з Бімбо в парку, і для Бімбо то була найкраща подія за цілий день. Адже там є стільки собак, з якими можна обнюхатись і поговорити.

Малий тоді звичайно грався з Крістером і Гуніллою, але нині їх не було. «Певне, поїхали в село», — подумав Малий, та, власне, йому байдуже, поки з ним буде Карлсон… і, звісно, Бімбо.

Надбіг якийсь великий пес і захотів позмагатися з Бімбо. Той і собі наструнчився: мовляв, зараз він покаже цьому дурневі, що він про нього думає. Та Малий не дозволив.

— І не пробуй, — сказав він. — Ти надто малий, щоб змагатися з таким великим псом.

Він узяв Бімбо на руки й озирнувся, шукаючи вільної лавки, де можна посидіти, поки Бімбо заспокоїться. Але скрізь було повно людей, що засмагали на теплому сонці, і аж у далекому кутку парку Малий натрапив на вільне місце, де зміг сісти. Хоч і на тій лавці сиділо двоє чоловіків, кожен з пляшкою пива в руці. Двоє, що їх Малий зразу впізнав. Бо то були Філле й Рулле власною особою.

Спершу Малий злякався й хотів утекти. Але водночас щось тягло його до цієї лавки. Йому страх кортіло дізнатися, чи Філле й Рулле й далі чигають на Карлсона. А тут, мабуть, якраз буде така нагода. Та й чого йому, властиво, боятись? Адже Філле й Рулле ніколи його не бачили і не можуть упізнати. Як усе добре складається, краще й не треба! Він може сидіти собі тут скільки завгодно. Саме так роблять у пригодницьких повістях ті, хто хоче щось винюхати: просто тихенько сидять і слухають досхочу.

Отож Малий примостився на лавці й нашорошив вуха, але весь час щось приговорював стиха до Бімбо, абп Філле й Рулле не помітили, що він підслухує.

Спочатку наче не показувало, що Малий страшенно багато дізнається. Філле й Рулле тільки пили пиво й мовчали. Довго мовчали. Аж ось Філле голосно, всмак гикнув, а тоді сказав:

— Так, ми справді можем його спіймати, бо знаємо, де він живе. Я стільки разів бачив, як він туди залітав.

Малому аж дух забило з ляку й розпачу. Тепер Карлсон пропав навіки! Філле й Рулле знайшли його хатку на даху, авжеж, тепер усьому кінець!

Малий кусав себе за пальці, силкуючись не заплакати, і саме як він найдужче силкувався, Рулле сказав:

— Еге ж, і я не раз бачив, як він залітав… До того самого помешкання, куди ми влітку навідувались. Четвертий поверх, на дверях стоїть прізвище «Свантесон».

Малому з подиву аж очі покруглішали: може, йому вчулося? Невже Філле й Рулле справді думають, що Карлсон мешкає у Свантесонів? Ото добре! Це ж бо означає, що Карлсон усе-таки може більш-менш безпечно сховатися вдома, у своїй хатці. Яке щастя, що Філле й Рулле не знайшли її! Та, зрештою, це й не дивина. Ні Філле, ні Рулле, ні будь-хто інший, крім сажотруса, не заглядають на дах.

Та хоч Філле й Рулле і не знали нічого про хатку, Малий однаково потерпав. Бідний буде Карлсон, якщо вони справді почнуть ганятися за ним — він-бо, дурненький, не розуміє, що треба ховатися!

Філле й Рулле знов замовкли. Та ось Рулле сказав так тихо, що Малий насилу вчув:

— Мабуть, цієї ночі.

Аж тепер Філле наче зауважив, що на лавці хтось сидить. Він лупнув очима на Малого і голосно кашлянув.

— Атож, мабуть, цієї ночі треба вийти й назбирати дощових черв’яків, — сказав він.

Та Малого не так легко було обдурити. Він збагнув, що Філле й Рулле хочуть зробити цієї ночі. Наміряються спіймати Карлсона в постелі, коли він спатиме, і гадають, що він спить у Свантесонів.

Треба побалакати про це з Карлсоном, вирішив Малий. І побалакати якомога швидше!

Та Карлсон з’явився аж десь перед другим сніданком. Цього разу він не прилетів, а добре подзвонив у двері. Малий відчинив йому.

— О, чудово, що ти прийшов! — почав Малий.

Та Карлсон не слухав його. Він зразу кинувся в кухню до панни Цап.

— Що ви сьогодні приготували? — запитав він. — Щось жилаве, як завжди, чи таке, що можна їсти нормальними зубами?

Панна Цап стояла біля плити й пекла оладки, щоб пригостити дядька Юліуса чимось м’якшим, ніж курча. Та, почувши Карлсонів голос, стрепенулась і вилила на плиту цілу ложку тіста. Вона люто обернулася до Карлсона й верескнула:

— Ти… ти… сорому не маєш! Покрав булочки і після цього можеш прийти й дивитися на мене?

Карлсон затулив пухкими ручками очі, грайливо позираючи на панну Цап крізь шпарки між пальцями.

— А чого ж, можу, тільки як буду трохи обережний, — сказав він. — Ви не найвродливіші в світі, але, виявляється, до всього можна звикнути. Головне, що ви ласкаві… Дайте мені оладок!

Панна Цап люто витріщилась на нього, потім обернулася до Малого.

— Слухай, хіба твоя мама казала, що ми маємо годувати цього осоружного хлопчиська? Невже він справді має в нас їсти?

Малий, як завжди, почав затинатися.

— Принаймні мама думала… що Карлсон…

— Так чи ні? — перебила його панна Цап. — Казала твоя мама, що Карлсон має в нас їсти?

— Принаймні вона хотіла, щоб він… — знов озвався Малий, та панна Цап рішуче відрубала:

— Відповідай, так чи ні! Невже важко відповісти так чи ні на таке просте питання?

— Кажи «так»! — втрутився Карлсон, тоді обернувся до панни Цап. — Ось я завдам вам просте питання, і ви самі побачите, чи легко на нього відповісти. Слухайте! Ви вже перестали пити вранці коньяк, так чи ні?

Панна Цап засопла, мало не задихнувшись. Вона хотіла щось сказати, проте не змогла.

— Ну, то як? — вів своєї Карлсон. — Ви перестали пити вранці коньяк?

— Авжеж, перестала, — швидко сказав Малий.

Він щиро хотів помогти панні Цап, та вона ще дужче розсердилась.

• Предыдущая
• 47/58
• Следующая