Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 56
- Предыдущая
- 56/58
- Следующая
— Але ж… — почав Малий.
— Вони найнебезпечніші в цілому казковому світі, — заявив Карлсон. — І я знаю таких, що як побачать відюгу, то їм аж волосся диба стане.
І відюга вилетіла в синій лагідний червневий присмерк. Малий залишився в кухні і не знав, що йому робити, та врешті надумав.
Він кинувся до кімнати Боссе. Звідти йому видно було летючу відюгу так само, як дядькові Юліусові та панні Цап з вітальні.
Повітря в кімнаті було трохи затхле, і Малий відчинив вікно. Він визирнув надвір і побачив, що у вітальні теж відчинене вікно — назустріч літній ночі й казковому світові! Там сиділи дядько Юліус та панна Цап і, сердешні, навіть гадки не мали, що надворі літають відюги, міркував Малий. Вони сиділи так близько від Малого, що він чув їхню розмову й мурмотіння, шкода тільки, що не бачив їх.
Зате відюгу бачив. Уявіть собі: якби він не знав, що то просто Карлсон, а не правдива відюга, йому кров захолола б у жилах, будьте певні! Бо таки моторошно дивитися, як літають відюги. Можна майже повірити в казковий світ, подумав Малий.
Відюга двічі пролетіла повз вітальню, заглядаючи у вікно. Те, що вона там побачила, мабуть, здалося дивним, ба навіть не сподобалось їй, бо вона похитала головою. Відюга й досі не помітила Малого біля вікна, а він боявся гукнути її, Та він жваво помахав рукою, і тоді відюга його побачила. Вона теж помахала рукою йому у відповідь, і її чорне обличчя осяяла усмішка.
Дядько Юліус і панна Цап, очевидно, не бачили її, бо й далі чути було їхню спокійну розмову та мурмотіння.
Та раптом… раптом тишу і спокій літнього вечора розітнув крик. Відюга крикнула, ох, як вона крикнула… Мабуть, так, як і повинна кричати відюга, — Малий ще зроду не чув такого голосу, він ніби просто линув з казкового світу.
У вітальні вже ніхто не мурмотів, там запала тиша.
А відюга скерувала свій лет до Малого, вмент скинула із себе хустину й кофту і витерла фіранками Боссе сажу з обличчя. Після цього не стало відюги, а лишився просто Карлсон, що спритно ховав під ліжко Боссе одяг, мітлу і все відьомське спорядження.
— Знаєш що? — сказав Карлсон і сердито підступив до Малого. — Має бути якийсь закон, що забороняє літнім людям так поводитись.
— Як? Що вони робили? — запитав Малий.
Карлсон роздратовано похитав головою.
— Він тримав її за руку. Сидів і тримав її за руку. Її. Хатнього цапа. Що ти мені даси за це?
Карлсон витріщився на Малого, ніби сподівався, що той зомліє і впаде на підлогу з самого тільки подиву, а як цього не сталося, він буркнув:
— Ти не чуєш, що я кажу? Вони сиділи і трималися за руки! Ото ж дурні бувають люди!
Карлсон стає найбільший у світі багатій
Далі настав день, що його Малий ніколи не забуде. Він прокинувся раненько сам, найкращий у світі Карлсон не прилетів збудити його своїм вигуком. Дивно, подумав Малий, а тоді побіг босий до сіней по газету. Він хотів спокійно прочитати подальший шмат оповідання в ілюстраціях, поки дядько Юліус забере в нього газету.
Та нині йому не довелося читати оповідання в ілюстраціях. Бідний Малий не пішов далі як за першу сторінку. Бо там упав йому в око величезними літерами надрукований заголовок, і його аж облив холодний піт.
Заголовок був ось який:
Під ним красувався знімок моста Вестербру, а над мостом літав… ні, годі помилитися: над мостом літав Карлсон. Був там ще один знімок, з близької відстані, на ньому Карлсон стояв і, хитро всміхаючись, показував свій складний пропелер і пусковий гудзик на животі.
Малий почав читати і, читаючи, плакав:
«Учора до нашої редакції завітав незвичайний гість. Вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил, — згідно з його власним описом, — прийшов вимагати від нас десять тисяч крон. Бо ж це, мовляв, він, а не хто інший, — летюча загадка Васастаду, і ніякий він не шпигун. Ми повірили йому. «Я шпигую тільки за такими, як хатній цап і Юлій Любиказка», — заявив він. Це звучало дуже по-дитячому і невинно. Наскільки ми могли збагнути, цей «шпигун» — просто незвичайно товстий школяр, найкращий у класі, як він сам каже. Але цей хлопець має таку річ, якій кожна дитина може позаздрити, а саме: невеличкий мотор, що дає йому змогу літати. Ви самі бачите його на знімку. Той мотор зробив найкращий у світі винахідник, запевняв хлопець, однак відмовився докладніше про це розповісти. Ми зауважили, що той винахідник міг би стати мільйонером, якби почав масовий випуск таких моторів, проте хлопець сказав: «Щиро дякую, ми не хочемо, щоб у повітрі літало повно дітей, досить мене й Малого!»
На цих словах Малий усміхнувся. Подумати лишень, Карлсон усе-таки хоче літати тільки з ним і більше ні з ким! Він засопів і почав читати далі:
«Треба визнати, що хлопець поводився не зовсім нормально. Розмовляв плутано й відповідав на наш запитання дуже чудно, навіть не хотів назвати своїх батьків. «Моя мама — мумія, а тато — Йон Плунт», — врешті сказав він. Більше з нього не пощастило нічого витягти. «Плунт» звучить по-англійському, отже, мабуть, його батько англієць, в кожному разі, він, здається, відомий літун, якщо ми добре зрозуміли хлопцеву балаканину. Батькову цікавість до літання успадкував син. Хлопець вимагав негайно сплатити йому винагороду. «Це я повинен її дістати, а не Філле й Рулле чи якийсь інший злодій», — сказав він. І захотів, щоб йому сплатили самими п’ятаками, бо це, мовляв, єдині правдиві гроші. Він пішов від нас із повними кишенями п’ятиерових монет. І сказав, що по решту винагороди приїде з тачкою, тільки-но її роздобуде. «І не розтринькайте моїх грошей, а то прилетить відюга й забере вас!» — пригрозив він. У кожному разі це було дуже цікаве знайомство, хоч ми й не зрозуміли всього, що він казав. «Не забувайте, що ви заплатили десь тільки за один великий палець», — були його останні слова. Потім він вилетів у вікно і зник у напрямку Васастаду.
Дивно, проте хлопця звати не Плунт, як його батька, а чому — він теж відмовився пояснити. І нізащо не хотів, щоб його прізвище попало в газету. «Бо цього не бажає Малий», — заявив він. Очевидно, він дуже любить свого меншого братика. Отже ми не можемо зрадити, як хлопця на ім’я, хіба скажемо, що воно починається на «Карл», а закінчується на «сон». Бо коли хтось не бажає, щоб його прізвище попало в газету, то він, здається нам, має на це право. Тому ми будемо звати хлопця просто «хлопцем», а не «Карлсоном», як він, властиво, зветься».
— Очевидно, він дуже любить свого меншого братика, — промурмотів Малий і знову засопів. Потім підійшов до мотузки і дав сигнал, що означав «Приходь!».
І Карлсон прийшов. Він загув у вікні, бадьорий і веселий, як джміль.
— Є щось особливе в сьогоднішній газеті? — хитро запитав він, видовбуючи персикову кісточку. — Прочитай мені, бо там, мабуть, таки є щось цікаве.
— Ти не маєш ніякого сорому! — сказав Малий. — Не розумієш, що тепер усе пропало? Тепер ані тебе, ані мене не лишать у спокої!
— А кого, по-твоєму, лишать у спокої? — запитав Карлсон і витер брудні пальці піжамою Малого. — Хай буде гей, хай буде гоп, і бом, і па, а то я не граюся, наскільки я розумію. Ну, читай!
І, поки Карлсон літав перед дзеркалом та милувався собою, Малий читав йому газету. Він пропускав такі слова, як «незвичайно товстий» тощо, які б могли образити Карлсона, але решту прочитав від початку до кінця, і Карлсон набундючився з гордощів.
— Цікаве знайомство — це я, атож, у газеті написано саму правду.
— «Очевидно, він дуже любить свого меншого братика», — прочитав Малий і несміливо зиркнув на Карлсона. — Це теж правда?
Карлсон спинився, щоб подумати.
— Авжеж, хоч як дивно, — трохи знехотя признався він. — Авжеж, уяви собі, що дехто любить такого дурного хлопчиська, як ти! Але це, звісно, через мою добрість, бо я найдобріший і найласкавіший у світі… Читай тепер далі!
- Предыдущая
- 56/58
- Следующая
