Выбери любимый жанр

Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 11


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

11

Нарешті Тамамес з'явився в супроводі двох медичних сестер і випровадив усіх, кому не слід було бачити перев'язку. Як завжди, він був бадьорий, веселий і грубуватий.

— Ну, що з тобою? — сказав він Антоніо. — По-твоєму, у мене нема інших пацієнтів?

— Ідіть сюди, шановний колего, — сказав він мені. — Станьте тут. А ти повертайся на живіт. Ні мене, ні Ернесто тобі боятися нема чого.

Він розрізав пов'язку, зняв марлеву накладку і, швидко понюхавши її, передав мені. Я теж понюхав і кинув пов'язку в таз, дідставлений сестрою. Гнильного запаху не було. Тамамес подивився на мене і широко усміхнувся. Рана виявилася чистою. Краї чотирьох довгих швів ледь запалилися, але взагалі все було гаразд. Тамамес відрізав гумову рурку, залишився в рані лише невеличкий шматок.

— Більше не буде цокання, — сказав він. — Можеш заспокоїти свої нерви.

Він швидко оглянув рану, промив її і, наклавши пов'язку, з моєю допомогою приліпив її пластирем.

—. Тепер слухай: ти пхикав, що тобі боляче. Всім протуркав вуха, — сказав він. — Так ось — пов'язка потрібна була туга. Зрозуміло тобі? Рана опухає. Інакше бути не може. Не можна всадити в себе отакенну штуку, завтовшки як лопатище, щоб вона там усе розколупала, і обійтися без рани, яка болить і опухає. Від тугої пов'язки біль посилюється. Тепер пов'язка не тисне, правда?

— Так, — сказав Антоніо.

— Отож щоб я більше не чув, що тобі боляче.

— Вам-то не було боляче, — сказав я.

— Так само, як і вам, — сказав Тамамес. — На щастя.

Ми з ним відійшли в куток, поступившись місцем біля постелі рідним Антоніо.

— Це надовго, Маноло? — запитав я.

— Якщо не буде ускладнень, через три тижні він зможе виступати. Рана глибока, пошкодження серйозні. Шкода, що він так мучився.

— Дуже мучився.

— Він поїде на поправку до вас у Малагу?

— Так.

— Чудово. Я відправлю його, як тільки він зможе ходити.

— Якщо він почуватиме себе добре і температура не підніметься, я поїду завтра ввечері. У мене купа роботи.

— Чудово. Я скажу вам, чи може він їхати з вами.

Я пішов, пообіцявши, що зайду ввечері. Мені хотілося вийти з Біллом на свіже повітря, на галасливі вулиці. Ми знали, що тепер усе буде гаразд. Довкола постелі Антоніо зібралися рідні й друзі, і мені не хотілося їм заважати. Була саме пора йти до музею Прадо. Там різне освітлення в різні години дня.

Я думав про те, що вже давав собі слово не заводити дружби з жодним матадором, поки він не піде з арени, але й цей мій добрий намір спіткала та сама доля, що й решту. В вестибюлі готелю я зіткнувся з матадором, через якого колись прийняв таке рішення. Того ранку він здався мені дуже старим і зморшкуватим. Це був батько Антоніо, і він сказав мені:

— Усе гаразд, правда?

— Так. Рана чудова, чиста.

— Я стояв біля тебе, коли її відкрили.

— А я тебе не помітив.

— Так, — сказав він. — Ми обидва дивилися на рану.

Коли Антоніо і Кармен вийшли з літака на привітному маленькому аеродромі в Малазі, він важко опирався на палицю, і мені довелося допомогти йому пройти через зал чекання і сісти в машину. Минув тиждень відтоді, як я попрощався з ним у лікарні. І він, і Кармен смертельно втомилися від поїздки, і після вечері в тісному колі я допоміг відвести його до спальні.

— Адже ти рано встаєш, Ернесто? — спитав він. Я знав, що він спить до полудня, а то й довше під час гастрольних поїздок.

— Так, але ти встаєш пізно. Спи, скільки спиться, і добре відпочинь.

— Я хочу вийти разом з тобою. На фермі я завжди встаю рано.

Вранці — трава в саду ще була мокра від роси — він один, опираючись на кийок, піднявся сходами і пройшов по коридору до моєї кімнати.

— Хочеш пройтися? — запитав він.

— Хочу.

— То ходімо, — сказав він. Кийок він поклав на моє ліжко. — Кийку кінець, — сказав він. — Залиш його собі.

Ми гуляли з півгодини, і я дбайливо підтримував його під лікоть, щоб він не впав.

— Оце так сад, — сказав він. — Більший від мадрідського Ботаніко.

— А будинок трохи менший, ніж Ескуріал. Зате тут немає похованих королів, можна пити вино, і навіть співати дозволено.

Майже у всіх іспанських кафе і тавернах висить оголошення: «Співати не дозволяється».

— Будемо співати, — заявив він. Ми ще погуляли, поки я не вирішив, що з нього досить. І тут він сказав:

— Я привіз тобі листа від Тамамеса, там написано, яке мені потрібне лікування.

Я подумав, що, може, прописані ліки та вітаміни знайдуться у нас, а ні, то я дістану їх у Малазі або з'їжджу по них до Гібралтара.

— Повернемося в будинок, я прочитаю листа, і ми зразу візьмемося за лікування. Нема чого гаяти час.

Я залишився у передпокої, а він пішов до своєї кімнати, намагаючись не кульгати, але тримаючись однією рукою за стіну. Через кілька хвилин він приніс мені маленький конвертик, на якому стояло моє ім'я. Я розрізав конвертик, дістав візитну картку і прочитав: «Шановний колего. Здаю на вашу опіку мого пацієнта Антоніо Ордоньєса. Якщо вам доведеться його оперувати, то con mano duro (хай не здригнеться у вас рука). Ваш Маноло Тамамес».

— Ну як, Ернесто? Візьмемося за лікування?

— Я гадаю, що не завадило б випити по склянці кампаньяс, — промовив я.

— Ти гадаєш, це корисно? — спитав Антоніо.

— Ранувато, звісно, в такий час. Але як послабляюче можна.

— А купатися будемо?

— Тільки після полудня, коли вода потепліє.

— Можливо, холодна вода піде на користь.

— А може, ти застудиш горло.

— Дарма, я не застуджу. Ходімо купатися.

— Ми підемо, коли сонце прогріє воду.

— Ну, гаразд. Давай погуляємо. Розкажи мені, що нового. Добре тобі писалося цей час?

— Іноді дуже добре. Іноді гірше. День на день не приходиться.

— І в мене так. Бувають дні, коли зовсім не можеш писати. Але люди заплатили, щоб подивитися на тебе, от і стараєшся з усієї сили.

— Останнім часом ти непогано писав.

— Так. Але ти розумієш, про що я кажу, І в тебе бувають дні, коли нема цього самого.

— Так. Але я все-таки витискаю з себе. Змушую працювати мозок.

— І я так. Але як чудово, коли пишеш по-справжньому. Найкраще на світі.

Він дуже любив називати свою роботу письменництвом.

Ми звичайно говорили про всяку всячину: про місце митця в світі, про техніку майстерності та професійні секрети, про фінанси, іноді про політику та економіку. Траплялося нам говорити і про жінок, навіть часто траплялося, про те, що ми повинні бути зразковими чоловіками, і ще ми іноді говорили про чужих жінок, не наших, і про свої повсякденні житейські справи й турботи. Ми розмовляли все літо і всю осінь, по дорозі з кориди на кориду, і за обіднім столом, і в будь-який час, коли Антоніо відпочивав або поправлявся від рани. Ми придумали з ним веселу гру: оцінювати людей з першого погляду, як биків, привезених для бою. Але це все було пізніше.

Того першого дня в «Консулі» ми просто базікали й жартували, радіючи тому, що рана Антоніо гоїться і він знову набирається сили. Він трохи поплавав, але рана його ще не зовсім закрилася, і я зробив йому перев'язку. Другого дня він уже не кульгав, і ступав на хвору ногу обережно, але твердо. З кожним днем він почував себе краще й міцніше. Ми ходили, купалися, вправлялися в стрільбі в оливковому саду за стайнею, тренувалися, добре їли, й пили, і чудово проводили час. Потім він перебрав міру — надумав у негоду поїхати скупатися в морі, від сильної хвилі шов трохи розійшовся, і в рану попав пісок, але я бачив, що вона в чудовому стані, і тільки промив її, наклав пов'язку і наклеїв пластир.

Антоніо і Кармен прочитали мої романи й оповідання, які були перекладені іспанською мовою, і він хотів порозмовляти про них зі мною. Коли він виявив, що почерк у мене такий самий кепський, як у нього самого, він став посилено вправлятися в каліграфії і заявив, що Білл Девіс, який мав чудовий почерк і величезну бібліотеку, — мій «негр» і що всі мої книги насправді написав він.

11
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело