Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 24

• Предыдущая
• 24/196
• Следующая

Отож Антоніо підтягнувся, націлився шпагою і, виставивши ліве коліно, поманив бика мулетою. Величезний звір кинувся, шпага наштовхнулася на кістку між його лопатками, Антоніо натиснув на ефес, шпага зігнулася, Антоніо відокремився від бика, змахнув мулетою, і бик проскочив повз нього.

Ніхто в наш час не наважиться повторити ресібієндо. Це мистецтво пішло в минуле разом з Педро Ромеро, великим тореро з Ронди, який жив двісті років тому. Але Антоніо вирішив домогтися свого, поки бик буде спроможний нападати. Тому він знову поставив бика проти себе, націлився, знов поманив його, виставивши коліно і змахнувши мулетою, знов почекав до тієї миті, коли, якби бик підняв голову, ріг ввігнався б йому в груди. Знов шпага наштовхнулася на кістку, знов Антоніо відокремився від бика і знов помахом мулети відвів від себе роги.

Тепер бик став повільніший, але Антоніо знав, що ще один раз він може змусити його кинутися. Він зобов'язаний був знати це, але, крім нього, ніхто цього не знав, і глядачі, дивлячись на Антоніо, не вірили своїм очам. Для того щоб закінчити бій з тріумфом, Антоніо досить було б, не наражаючи себе на надмірну небезпеку, завдати звичайнісінького удару шпагою. Але Антоніо ніби тримав відповідь за ціле своє життя, за всі випадки, коли він, завдаючи удару, дозволяв собі ту чи іншу поступку; а таких випадків було чимало. Цьому бикові він двічі підставляв груди, і ніщо не заважало бикові ввігнати в них роги, а зараз підставить утретє. Він міг уже двічі ударити шпагою ледь нижче або вбік, і ніхто б не осудив його, оскільки при ресібієндо це цілком допустимо. Він знав місце, куди шпага входить легко й вільно, а удар все-таки вважається добрим, принаймні аж ніяк не поганим. За такі удари переважно й нагороджують вухом у сучасному бою биків. Але сьогодні — до дідька це. Сьогодні він розплатиться за кожне таке потурання.

Він поставив бика проти себе, і в цирку стало так тихо, що я почув, як позаду мене клацнуло віяло. Антоніо націлився, зігнув ліве коліно, поманив бика мулетою — бик кинувся, і тієї самої миті, коли роги його, якби він звів голову, поранили б Антоніо в груди, вістря шпаги ввійшло в карк бикові, бик рвонув уперед, слідом за червоною мулетою, але сталевий клинок під долонею Антоніо уже повільно входив у найвищу точку між лопатками бика. Ноги Антоніо не зрушили з місця, і тепер він злився воєдино з биком, і, коли рука його лягла на чорний карк, ріг уже минув його груди, і бик був мертвий. Але бик цього ще не знав і дивився на Антоніо, який стояв перед ним, звівши руку, — не з торжеством, а ніби в прощальному жесті. Я знав, про що Антоніо думав, але в першу хвилину я погано бачив його обличчя. Бик також не міг бачити його обличчя, але це було дуже дивне, сумне обличчя — дуже дивне для матадора, бо воно відбивало співчуття, а співчуттю нема місця на арені. Тепер бик уже зрозумів, що він мертвий, ноги у нього підігнулись, очі оскліли, і він зваливсь на пісок.

Так закінчився того ранку поєдинок Антоніо з Луїсом Мігелем. Для тих, хто був присутній на кориді в Більбао, справжнього суперництва між ними вже не існувало. Питання було вирішене. Воно могло поновитися, але чисто формально. На папері, чи задля грошей, чи щоб привабити публіку в латиноамериканських країнах. Але не було більше питання про перевагу для тих, хто бачив їх на арені, а надто для тих, хто бачив Антоніо в Більбао. Зрозуміло, можна було допустити, що Антоніо перевершив Луїса Мігеля в Більбао лише тому, що у Мігеля боліла нога. Можна було навіть нажити гроші на цьому припущенні. Але повторити випробування перед справжньою публікою, на іспанській арені, де будуть справжні бики зі справжніми рогами, було б не так небезпечно, і я дуже зрадів, коли з операційної повідомили, що, хоча Луїс Мігель поранений тяжко, ріг, як і минулого разу, не зачепив внутрішніх органів.

Не важливо, скільки бичачих вух взагалі дісталося Антоніо. За три дні бою в Більбао він дістав сім. У місті з захопленішою публікою його нагородили б усім, що тільки можна відрізати в бика. Важливо було те, що він створив. Ніхто з матадорів ще не створював стільки за одну ферію в місті, де найвишуканіша в Іспанії публіка, а під його ресібієндо, що завершило останню того дня фаену, ні з чим незрівнянну, бо вона ні на чию іншу не скидалася ні в минулому, ні в теперішньому, міг би підписатися сам Педро Ромеро.

Того ж вечора, як тільки Антоніо перевдягнувся, ми поїхали провідати Луїса Мігеля. Машину вів Антоніо. Він усе ще був під враженням бою, і ми говорили про його роботу і в номері готелю, і сидячи в машині.

— Звідки ти знав, що в нього вистачить пороху кинутися вдруге і втретє?

— Просто знав, — відповів він. — Звідки взагалі що-небудь знаєш?

— Але як ти міг це побачити?

— Я дуже добре вивчив його.

— Вуха?

— Не тільки вуха — все. Я тебе знаю. Ти мене знаєш. Ось так. А ти хіба не чекав, що він кинеться?

— Авжеж, чекав. Але я сидів на трибуні, це дуже далеко.

— Лише якихось шість — вісім футів, а здається, ледве не з милю, — сказав він. — Ти вже вибач. Тепер ти до кінця сезону завжди будеш у кальєхоні зі мною. Тільки в Більбао це не вдалося.

— Я не хочу бути обтяжливим.

— Ти не можеш бути обтяжливим, — сказав він. — Ти мій компаньйон. Ну як, ти задоволений?

— Не жартуй. А ти?

— Так, — відповів він. — По-перше — в Більбао. По-друге — ніяких трюків. Sin trucos.

Луїс Мігель дуже мучився, лежачи на своєму лікарняному ліжку. Ріг ввійшов в ще незарубцьовану рану, яку він дістав у Валенсії, споров шов і проник у черевну порожнину. В палаті було душ шість, і Луїс Мігель, долаючи біль, був дуже люб'язний з усіма. Його дружина і старша сестра повинні були вночі прилетіти з Мадріда.

— Мені дуже прикро, що я не міг пробратися в лазарет, — сказав я. — Як справи?

— Так собі, Ернесто, — сказав він дуже тихо. — Маноло вам допоможе.

Він лагідно усміхнувся.

— Уже допоміг, — сказав він.

— Може, відвести усіх звідси?

— Бідолахи, — сказав він. — Ви завжди так спритно їх відводите. Мені вас бракувало.

— Побачимося в Мадріді, — сказав я. — Можливо, якщо ми підемо, хоч хтось із них здогадається піти також.

— Ми так ефектно виходимо всі разом на фотографіях.

— Побачимося в готелі «Рубер», — сказав я. «Рубер» — це мадрідська лікарня.

— Я залишив номер за собою, — сказав Луїс Мігель.

А потім погода зіпсувалась. Одного дня почало дощити, і то був кінець осені. На ніч нам доводилося зачиняти вікна від дощу, й холодний вітер обносив листя з дерев на площі Контрескарп. Листя лежало пожовкле, намокле, і вітер шмагав дощем великий зелений автобус на кінцевій зупинці, а в «Кафе аматорів» набивалося повно народу, і вікна його пітніли зсередини від духоти й тютюнового диму. Це було безрадісне, брудне кафе, в ньому збиралися п'яниці з усього кварталу, і я не ходив туди, бо там стояв сморід немитих людських тіл і кислого перегару. Завсідники й завсідниці «Аматорів» були п'яні весь час — цебто весь час, поки мали гроші, — і здебільшого від вина, яке вони замовляли півлітровими чи літровими пляшками. Відвідувачам пропонувалися всілякі аперитиви з дивними назвами, але мало хто дозволяв собі замовляти їх — хіба що чарочку для початку, щоб дужче брало вино. П'яниць жіночої статі тут називали poivrottes, що означає «алкоголічки».

• Предыдущая
• 24/196
• Следующая