Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 39

• Предыдущая
• 39/196
• Следующая

— Після «Вікінга»? — Він усміхнувся, зсунувши капелюха на потилицю. Він був схожий більше на бродвейського гуляку дев'яностих років, аніж на чудового художника, і згодом, коли він повісився, я любив згадувати його таким, яким він був того вечора в кафе «Дю-Дом». Кажуть, усі ми носимо в собі зерна того, що колись зробимо в житті, але мені завжди здавалося, що в тих, хто вміє жартувати, зерна прикрито кращим грунтом і удобрено кращим гноєм.

Езра Паунд та його «Bel Esprit»[38]

Езра Паунд завжди був доброю людиною і завжди охоче робив послуги знайомим. Студія на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, в якій він мешкав зі своєю дружиною Дороті, була настільки ж бідна, наскільки багата була студія Гертруди Стайн. Зате її виповнювало світло, в ній топилася груба, а на стінах висіли картини японських художників, знайомих Езри. У себе на батьківщині вони належали до аристократії, тож і в Парижі носили довге волосся. Коли вони вклонялися, лискучі чорні пасма падали їм на очі; вони справляли на мене велике враження, але їхні картини мені не подобались. Я не розумів їх, хоча в них і не було нічого загадкового, а коли зрозумів, вони анітрохи не зворушили мене. Мені було прикро, але я нічого не міг з собою вдіяти.

Зате картини Дороті мені дуже подобались, і я вважав, що й сама вона дуже гарна на вроду і має чудову статуру. Подобалась мені й Езрина голова роботи Годьє-Бржески та всі інші твори цього скульптора, фотографії яких показав мені Езра: вони були вміщені в Езриній книжці про нього. Езрі ще подобався живопис Пікабіа, а. я тоді вважав його нічого не вартим. Не подобався мені й Віндем Льюїс, якого Езра цінував дуже високо. Йому завжди подобались твори його друзів, що було прекрасним як вияв прихильності, але згубно впливало на його критичну думку. Ми ніколи не сперечалися на ці теми, бо, коли мені щось і не подобалось, я волів мовчати. Я вважав, що прихильність до картин чи книжок твоїх друзів — майже те саме, що прихильність до своєї родини, і критикувати когось за це просто нечемно. Буває, чимало часу спливе, доки наважишся сказати несхвальне слово про своїх родичів або ж про родичів твоєї дружини; а втім, щодо поганих художників це зробити легше, бо вони не мають змоги завдати тобі таких страшних прикрощів і так боляче вразити тебе в саме серце, як родичі. Не треба дивитись картини поганих художників — ото й тільки. А от родичі, хоч би ти й навчився не дивитися на них, не слухати їх і навіть не відповідати на їхні листи, однаково знайдуть чимало способів заподіяти тобі зло. Езра ставився до людей з більшою добротою і християнською любов'ю, ніж я. Його власні твори, коли вони йому добре вдавалися, були такі досконалі, а він сам так щиро помилявся, й так тішився своїми помилками, й був такий добрий до людей, що я завжди думав про нього як про святого. Щоправда, він був досить дражливий, але ж, певно, ця риса виявлялася і в багатьох святих.

Езра хотів, щоб я навчив його боксу, і якось надвечір, коли ми вправлялись у нього в студії, я й познайомився з Віндемом Льюїсом. Езра почав навчатися не гак давно, тож мені було ніяково боксувати з ним у присутності його знайомого, і я намагався вести бій так, щоб Езра справив якомога краще враження. Та з того мало що виходило, бо він був фехтувальник, і я ніяк не міг навчити його бити лівою і виставляти вперед ліву ногу, а тоді вже присувати до неї праву. А це ж основа основ. Я так і не навчив його бити збоку лівою, та й прямі удари правою довелося залишити на майбутнє.

Віндем Льюїс носив чорний крислатий капелюх та костюм, що робив його схожим на персонажа з «Богеми». Обличчям він нагадував мені жабу, і то не жабу-вола, а звичайнісіньку жабу, що почуває себе в Парижі, мов у завеликій калюжі. В ті дні ми вважали, що кожному письменникові чи художникові вільно носити той одяг, який він має, і не визнавали особливої мистецької уніформи, а от Льюїс ходив в уніформі довоєнного митця. Дивитись на нього було ніяково, а він зверхньо спостерігав, як я ухиляюсь від Езриних ударів лівою або приймаю їх на відкриту праву рукавицю.

Я хотів припинити тренування, але Льюїс наполіг, щоб ми вправлялися далі, і мені стало ясно, що, зовсім не розуміючи ситуації, він сподівався побачити, як Езру буде побито. Та нічого не сталося. Я не завдавав зустрічних ударів, і Езра тільки тупцяв коло мене, тицяючи вперед лівою рукою і зрідка пускаючи в діло праву, а потім я сказав, що на сьогодні досить, облився водою з глечика, втерся рушником і натяг вовняну сорочку.

Ми щось пили, і я слухав, як Езра з Льюїсом розмовляють про своїх лондонських і паризьких знайомих. Нишком, як це робиш на рингу, я уважно стежив за Льюїсом, і здається мені й тепер, що не бачив я у своєму житті бридкішої людини. У деяких людей зло видно ззовні, як ото в доброго скакового коня породу. В них є своя гідність — гідність твердого шанкеру. Зовнішність Льюїса зовсім не свідчила про лиху вдачу — він був просто бридкий.

Ідучи додому, я спробував визначити, що ж він мені нагадує, і то були дуже різні речі. Всі вони належали до медицини, за виняткам хіба блювотиння, хоча й це слово малопристойне. Я намагався розкласти його обличчя на частини і знайти порівняння до кожної окремо, але зміг це зробити тільки щодо очей. Коли я побачив їх уперше під крисами чорного капелюха, то були очі невдатного гвалтівника.

— Сьогодні я познайомився з таким бридким чоловіком, якого зроду ще не бачив, — сказав я дружині.

— Ой, Теті, не треба. Прошу тебе, не розповідай про нього. Ми ж зараз сідаємо обідати.

Десь через тиждень я зустрів міс Стайн і розказав їй, що познайомився з Віндемом Льюїсом, а тоді спитав, чи вона знає його.

— Я називаю його гусінню-листоміркою, — сказала вона. — Він приїздить з Лондона, натрапляє на добру картину, дістає з кишені олівець, і ось уже бачиш, як він вимірює ту картину олівцем та великим пальцем. Огляне її з усіх боків, виміряє, досконально роздивиться, як вона зроблена, а потім їде назад у Лондон і малює й собі таку. Та нічого в нього не виходить, бо самої суті він не вхопив.

Отож і я почав подумки називати його листоміркою. Це було куди милозвучніше й більш християнське прізвисько, ніж те, яким я наділив його сам. Згодом я намагався побороти свою нехіть і заприязнитися з ним, як майже з усіма Езриними друзями, коли він пояснював мені, хто з них чого вартий. Але того першого дня в Езриній студії він видався мені саме таким.

Езра був найвеликодуншіший з письменників, яких я знав, і до того ж найбезкорисливіший. Він допомагав поетам, художникам, скульпторам, прозаїкам, в яких вірив, і взагалі ладен був допомогти кожному, хто опинявся в скрутному становищі, незалежно від того, чи вірив у нього, чи ні. Завжди він кимось клопотався, і коли я з ним познайомився, він особливо клопотався T. C. Еліотом, який, сказав мені Езра, мусив працювати в котромусь із лондонських банків і, отже, мав обмаль часу, та ще й не ті години для поетичної творчості.

І тоді Езра разом з міс Наталі Барні, багатою американкою, меценаткою, заснував щось таке під назвою «Bel Esprit». Колись міс Барні водила дружбу з Ремі де Гурмоном, якого я вже не застав, і мала салон, де збиралися в певні дні, а в садку у неї стояв маленький грецький храм. Багато заможних американок і француженок мали свої салони, — і я дуже скоро зрозумів, що мені від цих прегарних місць краще триматись якнайдалі, — проте маленький грецький храм у садку, якщо не помиляюсь, був тільки у міс Барні.

Езра показав мені брошуру про «Bel Esprit», на якій з дозволу міс Барні було зображено той маленький грецький храм. Задум «Bel Esprit» полягав у тому, що всі ми віддаватимемо частину всякого свого заробітку у фонд містера Еліота, щоб визволити його з банку й забезпечити грошима для писання віршів. Ця ідея мені сподобалась. А коли ми визволимо з банку містера Еліота, сказав Езра, ми поширимо її й на інших, аж поки забезпечимо всіх.

• Предыдущая
• 39/196
• Следующая