Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 52

• Предыдущая
• 52/196
• Следующая

— І він часто навідувався сюди?

— Гадаю, що часто.

— Але самі ви не бували тут на початку двадцятих років. Я знаю, що в той час ви були бідні й мешкали в іншому кварталі.

— Коли в мене водилися гроші, я ходив до «Крійона».

— Я і це знаю. Я дуже добре пам'ятаю, коли ми познайомились.

— Я теж.

— Дивно, що його я зовсім не пам'ятаю, — сказав Жорж.

— Всі ті люди повмирали.

— Але ж людей не забувають через те, що вони повмирали, а про нього мене весь час розпитують. Ви повинні розповісти мені про нього для моїх мемуарів.

— Гаразд.

— Я пам'ятаю, як ви з бароном фон Бліксеном з'явилися сюди одного вечора — котрого ж це року? — Він усміхнувся.

— Він теж помер.

— Так. Але його забути не можна. Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Його перша дружина чудово писала, — сказав я. — Вона написала чи не найкращу книжку про Африку з усіх, які мені доводилося читати. Крім хіба книжки сера Семюеля Бейкера про притоки Нілу в Абіссінії. Вставте це в свої мемуари. Оскільки ви тепер цікавитеся письменниками.

— Гаразд, — сказав Жорж. — Таких людей, як барон, забути не можна. А як називалася та книжка?

— «З Африки», — відповів я. — Бліккі дуже пишався тим, як писала його перша дружина. Але ми познайомилися раніше, ніж вона написала цю книжку.

— А мосьє Фіцджеральд, про якого мене весь час розпитують?

— Він бував тут за часів Френка.

— Так. Але я тоді вже був тут chasseur. Ви ж знаєте, що таке chasseur.

— Я напишу про нього в книжці про перші роки свого життя в Парижі. Я дав собі слово написати таку книжку.

— Чудово, — сказав Жорж.

— В тій книжці він буде такий, яким я побачив його вперше.

— Чудово, — сказав Жорж. — Тоді, якщо він' заходив сюди, Я неодмінно його згадаю. Зрештою, люди не забуваються.

— А туристи?

— Ну, то інша річ. Але, кажете, він навідувався сюди часто?

— Як на нього, то аж надто часто.

— Ви напишіть, яким ви його пам'ятаєте, й тоді, якщо він бував тут, я його згадаю.

— Побачимо, — сказав я.

Коли нас стало троє замість просто двох, холод і негода таки вигнали нас узимку з Парижа. Поки живеш сам собі, то до них звикаєш, і вони не завдають тобі клопоту, Зранку завжди можна було піти в кафе, коли там ще тільки прибирали й підмітали, а повітря поступово нагрівалось, і писати до полудня тільки на cafe creme. Моя дружина, ідучи вправлятись у грі на фортеп'яно в холодному приміщенні, могла надягти на себе кілька светрів і не мерзнути, а потім поверталася додому доглядати Бамбі. Та малу дитину взимку до кафе з собою не візьмеш, навіть таку, що ніколи не плаче, годинами роздивляється навколо і їй це не набридає. В ті часи ще не було найманих няньок, і Бамбі залюбки лишався сам у високому загратованому ліжечку в товаристві великого вірного кота Ф. Киця. Дехто казав, що небезпечно залишати кота з немовлям. Найтемніші і найзабобонніші вважали, ніби коти часом упинаються пазурами малим дітям у горло. Інші твердили, що кіт може лягти дитині на груди й задушити її своєю вагою. Тим часом Ф. Киць, коли нас не було вдома і Марі, femme de menage[50], теж кудись виходила, лежав поруч Бамбі в його високому загратованому ліжечку, дивився на двері своїми великими жовтими очима і нікого й близько не підпускав. Отож нам і не потрібна була ніяка нянька. Дитину доглядав Ф. Киць.

Та коли ви бідні, — а ми й справді були бідні, коли повернулися з Канади і я облишив газетну роботу, а жодного мого оповідання ніхто не купував, — то жити в Парижі узимку з малою дитиною надто тяжко. Містерові Бамбі було три місяці, коли він відбув дванадцятиденну подорож через Північну Атлантику на невеличкому пароплаві компанії «Кюнард», що відплив у січні з Нью-Йорка із зупинкою в Галіфаксі. Малий за всю дорогу жодного разу не заплакав і весело сміявся, спостерігаючи, як ми споруджували перед ним барикаду з валіз, щоб він не впав на підлогу, коли пароплав починало сильно хитати. Але наш Париж був для нього надто холодний.

Ми поїхали в Шрунс, що у Форарльберзі в Австрії. Переїхавши Швейцарію, поїзд спинявся на австрійському кордоні, у Фельдкірху. Далі він ішов через Ліхтенштейн і прибував у Блуденц, а звідти понад річкою з кам'янистим дном, де ловилася форель, уздовж порослої лісом долини з селянськими садибами тяглася бічна колія на Шрунс — сонячне базарне містечко з тартаками, крамничками, заїздами та добрим цілорічним готелем під назвою «Голуб», в якому ми й оселилися.

Кімнати в «Голубі» були просторі й зручні, з великими грубами, великими вікнами та великими ліжками, засланими гарними ковдрами й пуховими укривалами. Годували там просто, але дуже смачно, і в їдальні та обшитому дерев'яними панелями барі було тепло й затишно. Широку відкриту долину заливало сонце. Пансіон коштував нам близько двох доларів на день за всіх трьох, а що австрійський шилінг поступово падав у ціні внаслідок інфляції, то житло і харчування ставали нам дедалі дешевші. Але такої страшної інфляції і зубожіння, як у Німеччині, там не було. Курс шилінга то піднімався, то падав, проте загалом більше падав.

У Шрунсі не було ні ліфтів, ні фунікулерів для лижників, зате були дороги, якими вивозили дерево й переганяли худобу, і ті дороги тяглися високо в гори. Підніматися ними треба було спершу пішки, несучи лижі на плечах, а вище, де сніг ставав надто глибокий, — на лижах, приладнавши до них знизу тюленячі шкурки. Вгорі, на більш-менш пласких місцинах, стояли хижі Альпійського клубу, що влітку правили за притулок альпіністам, і в них можна було переночувати кожному, залишивши гроші за спалені дрова. А в декотрі доводилося приносити дрова самим або, якщо ви вирушали до верховин та льодовиків на довший час, наймати когось, щоб ніс дрова й харчі, і влаштовувати там базу. Найвідомішими з цих високогірних баз були Ліндауер-гютте, Мадленер-гауз та Вісбаденер-гютте.

Позаду нашого готелю було щось на зразок тренувального спуску, яким ми з'їжджали через сади та галявини, і ще один добрий спуск був за Чаггунсом, по той бік долини, де стояв дуже гарний невеличкий готель з чудовою колекцією рогів сарн на стінах у буфеті. Від околиці Чаггунса, селища лісорубів, що притулилося в протилежному кінці долини, ішли вгору добрі лижні стежки, якими можна було дістатися на перевал і через Сільвретту потрапити в район Клостерса.

Шрунс був напрочуд корисним і для здоров'я Бамбі, яким опікувалася гарненька чорнява дівчина: вона вивозила його на сонечко в санчатах і піклувалася про нього, поки ми з Хедлі досліджували той новий для нас край і всі навколишні селища. Тамтешні люди ставилися до нас дуже приязно. Гер Вальтер Лент, один з перших гірськолижників, що свого часу був помічником Ганнеса Шнайдера, славнозвісного арльберзького лижника, й робив лижні мазі для гірських підйомів і для різного снігу, саме засновував школу гірськолижного спорту, і ми обоє записались до неї. Система Вальтера Лента полягала в тому, щоб якомога швидше закінчити з учнями вправи на тренувальних спусках і вивести їх на справжні гірські схили. Тоді лижний спорт був не такий, як тепер, — спіральні переломи ще не стали звичайним явищем, і ніхто не міг дозволити собі зламати ногу. Не було й лижних патрулів. А туди, звідки ви хотіли з'їхати, спершу належало піднятися самотужки. Це зміцнювало ноги, і вони добре витримували спуски.

Вальтер Лент вважав, що найпринадніше в лижному спорті — вибратися високо в гори, де нікого немає і сніг незайманий, а тоді мандрувати від хижі до хижі Альпійського клубу через перевали та льодовики Альп. При цьому не можна було мати на лижах таких кріплень, які в разі падіння загрожували переломами. Лижі мали злітати з ніг одразу ж, тільки-но ви падали. А що він любив по-справжньому — то це спускатися з льодовиків без запобіжної линви, але для цього треба було чекати весни, коли сніг щільно заповнить тріщини.

• Предыдущая
• 52/196
• Следующая