Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 56

• Предыдущая
• 56/196
• Следующая

Коли він лежав отак на підлозі, йому здавалося, ніби дме понад ним, хоч насправді вітер бив у підмурки будинку, в найнижчу травицю на острові, у водорості та черепашки на березі й навіть у пісок. Хадсон відчував, як гупають у берег хвилі прибою, і пригадував, що так само відчував колись постріли важких гармат, лежачи на землі недалеко від батареї, — давно, коли був ще зовсім молодий.

Камін був неабиякою втіхою узимку, і решту місяців Хадсон вдячно поглядав на нього й думав про те, як буде, коли знову настане зима. З усіх пір року найкраща на острові була зима, і він чекав її повсякчас.

Того року сини Томаса Хадсона приїхали до нього, коли зима вже минула і весна також кінчалася. Було умовлено, що всі троє хлопців зустрінуться в Нью-Йорку і звідти поїздом, а потім літаком доберуться до острова. Як завжди, виникли незгоди з матір'ю двох менших хлопців. Вона надумала податися до Європи, — звичайно, не попередивши про це Хадсона, — і хотіла забрати дітей з собою на ціле літо. Отже, вони могли приїхати до батька лише на різдвяні канікули, — певна річ, після різдва. Різдво хлопці мали святкувати з нею.

Томас Хадсон уже добре знав ті її вибрики, і зрештою все, як завжди, скінчилося взаємними поступками. Згодилися на тому, що молодші хлопці погостюють у батька на острові п'ять тижнів, а тоді повернуться до Нью-Йорка і звідти із шкільними квитками вирушать пароплавом французької компанії до Парижа, щоб там зустрітися з матір'ю, яка на той час уже встигне поповнити свій гардероб новим убранням. У цій подорожі їх мав супроводити старший брат, Том-молодший. Потім Томові-молодшому належало повернутися до своєї матері, що знімалася в якомусь фільмі на півдні Франції.

Мати Тома-молодшого не наполягала на його поверненні й не мала б нічого проти, якби він залишився в батька на ціле літо. Але і їй, напевне, хотілося б побачити його знов, і загалом це була чесна угода, якщо взяти до уваги непохитну рішучість матері двох інших хлопців. То була прекрасна й чарівна жінка, що ніколи в житті не відступала від жодного із своїх намірів. Вона завжди виношувала ці наміри потаємно, мов добрий генерал, і непохитно здійснювала їх. До якихось поступок її ще можна було схилити. Але змусити докорінно змінити свій намір — ніколи, хоч коли б він виник: чи то безсонної ночі, чи похмурим ранком, чи ввечері, під впливом джину.

Намір залишався наміром, а рішення — то вже таки рішенням, отож, знаючи все це й маючи за плечима досвід судового розлучення, Томас Хадсон був радий, що вони дійшли згоди і що хлопці приїдуть хоч на п'ять тижнів. Коли вже ми здобули ці п'ять тижнів, думав він, то вважай, що зіграли внічию. П'ять тижнів — чималий час, щоб побути з тими, кого любиш і з ким хотів би бути завжди. От тільки навіщо тобі було розлучатися з матір'ю Тома? А ти краще не думай про це, сказав він сам собі. Це така річ, про яку краще не думати. Та й яких чудових дітей народила тобі друга жінка. Дуже незвичайні, складної вдачі хлопці, і ти знаєш, скільки гарних рис успадкували вони від неї. Вона славна жінка, і з нею тобі теж не слід було розлучатися. Е ні, заперечив він собі, інакше я не міг.

Але все те не дуже хвилювало його. Він давно вже облишив перейматися цими речами і досі як міг притлумлював свою провину роботою, тож тепер його хвилювало лиш одне: скоро приїдуть хлопці, і треба, щоб вони добре провели літо. А потім він знову візьметься до роботи.

Він таки спромігся замінити майже все, крім дітей, роботою і тим сталим способом життя, що його запровадив собі на острові. І вважав, що пустив тут коріння міцно й надовго. Тепер, коли його брала туга за Парижем, він задовольнявся спогадами замість того, щоб їхати туди. Так само було й з рештою Європи, й з багатьма місцями в Азії і Африці.

Він не раз пригадував, що сказав Ренуар, коли почув, що Гоген поїхав малювати на Таїті: «Навіщо витрачати стільки грошей і їхати малювати в таку далечінь, коли так добре малюється й тут, у Батіньйолі?» Це краще звучало по-французькому: «Quand оп peint si bien aux Batignolles», — і Томас Хадсон думав про острів, мов про свій quartier[54] і міцно осів на ньому, і знав усіх сусідів, і працював тут так само добре, як колись у Парижі, коли Том-молодший був ще немовлям.

Іноді він залишав острів, щоб порибалити біля берегів Куби або побути восени серед гір. Але своє ранчо в Монтані здав в оренду, бо найкращими порами року там були літо й осінь, а тепер його хлопцям восени завжди доводилося йти до школи.

Час від часу він виїжджав до Нью-Йорка побачитись із своїм агентом. Але тепер агент здебільшого сам приїздив до нього й забирав готові картини. Як художник Хадсон мав цілком певне становище, його шанували і в Європі, і на батьківщині. Мав він і постійний прибуток з нафтопромислів, розміщених на землі, що належала колись його дідові. Раніше там були пасовиська, потім землю продали, але з умовою, що право на корисні копалини залишиться за попереднім власником. Близько половини цього прибутку йшло на аліменти дітям, а решта забезпечувала йому надійний прожиток, так що він міг малювати, як сам хотів, не знаючи матеріальної скрути. До того ж мав змогу жити, де йому заманеться, а при бажанні й помандрувати по світах.

Йому завжди добре велося майже в усьому, за винятком подружнього життя, хоч успіх його ніколи по-справжньому не цікавив. Його цікавив живопис, життя дітей, і він досі кохав ту жінку, в яку закохався уперше. Відтоді він закохувався в багатьох жінок, і часом котрась із них приїздила до нього на острів, у нього була потреба бачити поруч жінок, і він радо приймав їх на якийсь час. Йому подобалось, коли вони були поруч, іноді й досить довго. Але зрештою він завжди радів, коли вони від'їжджали, навіть і ті, що були йому дуже любі. Він давно позбувся звички сваритися з жінками й навчився уникати одруження. Навчитися цих двох речей було майже так само важко, як осісти на місці й звикнути до постійної, розміреної праці. Але він навчився їх і гадав, що навчився уже на все життя. Малювати картини він умів віддавна і вважав, що малює з кожним роком краще. А от привчити себе жити на одному місці й систематично працювати було важко, бо свого часу він вів досить-таки безладне життя. По-справжньому легковажним він ніколи не був, але був безладним, себелюбним і безжальним. Тепер він знав це, і не тільки зі слів багатьох жінок, а зрештою сам дійшов такого висновку. Тоді й постановив собі, що буде себелюбний лише задля своїх картин, безжальний лише в роботі і що візьме себе в руки й надасть своєму життю суворого ладу.

Він мав намір тішитися життям у межах встановленого ладу й наполегливо працювати. А сьогодні почував себе просто щасливим, бо наступного ранку мали приїхати діти.

— Містере Томе, вам нічого не треба? — спитав його Джозеф, хатній служник. — Ви ж сьогодні своє вже відробили, еге?

Джозеф був високий на зріст, мав дуже довге й дуже чорне обличчя, великі руки й ноги. Він носив білу куртку та білі штани, але завжди ходив босоніж.

— Дякую, Джозефе. Мабуть, ні.

— Може, трохи джину з тоніком?

— Ні. Я думаю піти до містера Боббі, вип'ю там.

— Випийте скляночку вдома. Дешевше вийде. Коли я йшов сюди, містер Боббі був страшенно сердитий. Каже, зовсім замучився з тими коктейлями. Одна пані з яхти замовила якусь там «Білу даму», а він подав їй пляшку тієї американської мінеральної води, де намальована жінка біля джерела в такій ото білій сукні, наче москітна сітка.

— Піду я все-таки туди.

— А я таки змішаю вам скляночку. Лоцманський катер привіз пошту. То, може, почитаєте і вип'єте, а тоді вже підете до містера Боббі?

— Ну гаразд.

— От і добре, — сказав Джозеф. — Бо я вже змішав. Щоправда, містере Томе, нічого особливого в тій пошті нема.

— Де вона?

— Внизу, в кухні. Я принесу. На двох конвертах жіноча рука. Один лист з Нью-Йорка. Один з Палм-Біча. Дуже гарно надписаний. Один від того пана, що продає ваші картини в Нью-Йорку. Два не знаю від кого.

• Предыдущая
• 56/196
• Следующая