Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 64

• Предыдущая
• 64/196
• Следующая

— Що скажеш? — запитав його Роджер.

— Нікчема, — мовив той. Тоді втягнув підборіддя, виставив кулаки й повернувся трохи боком з таким виглядом, як ото буває в затятих, невиправних хлопчаків.

— Дивіться всі! — гукнув Руперт. — Зараз таке буде!

Але нічого особливо цікавого чи повчального вони не побачили. Роджер швидко підступив до супротивника, підняв ліве плече і, замахнувшися знизу вгору правим кулаком, угнітив його збоку по голові. Той упав на руки й коліна і тицьнувся лобом У причал. Якусь хвилю він стояв рачки, впираючись лобом у мостини, тоді м'яко повалився на бік. Роджер подивився на нього й пішов до краю причалу, а звідти зіскочив униз на катер.

Матроси понесли господаря на яхту. Вони не втручалися в те, Що діялось на причалі, а тепер підняли й понесли важко обвисле тіло. Кілька негрів допомогли їм спустити його на корму й занести в каюту. Діставшись туди, матроси зачинили за собою двері.

— Йому б треба лікаря, — мовив Томас Хадсон.

— Об причал він не дуже забився, — сказав Роджер. — Я не хотів пошкодити поміст.

— Останній удар у вухо навряд чи піде йому на користь, — зауважив Джонні Гуднер.

— Ви знівечили йому обличчя, — сказав Френк. — А вухо! Зроду не бачив, щоб вухо отак швидко набрякло. Спершу було мов виноградне гроно, а потім зробилося завбільшки з апельсин.

— Голі руки — то страшна річ, — мовив Роджер. — Люди просто не уявляють собі, чого можна ними накоїти. І треба ж було мені з ним зустрітися!

— Зате вже тепер як десь зустрінетеся, то враз його впізнаєте.

— Сподіваюсь, він оклигає, — сказав Роджер.

— Бійка була чудова, містере Роджер, — мовив до нього Фред.

— Хай їй чорт, тій бійці, — відказав Роджер. — І на біса вона була потрібна?

— Він же сам напросився, — сказав Фред.

— Та не беріть ви цього до серця, — мовив Френк до Роджера. — Я бачив сотні таких бійок. Нічого йому не станеться.

Негри на причалі почали розходитись, обговорюючи щойно бачену бійку. Коли того білого несли на яхту, він мав такий вигляд, що їм стало не по собі, і вся хоробрість, з якою вони вимагали підпалити комісарів будинок, тепер розвіялась.

— Ну, то на добраніч, капітане Френку, — сказав Руперт.

— Ідеш, Руперте? — запитав його Френк.

— Та треба, мабуть, піти подивитися, що там діється у містера Боббі.

— На добраніч, Руперте, — сказав Роджер. — До завтра. Роджер був дуже похмурий, а його ліва рука набрякла й стала завбільшки з добрячий грейпфрут. Права теж розпухла, але не так помітно. А більше ніщо не виказувало, що він бився, хіба тільки роздертий светр, комір якого теліпався у нього на грудях. Той чоловік один раз влучив його по голові, і там вискочила невелика гуля. Джон помастив йому садна й подряпини на кісточках пальців. Роджер і не глянув на свої руки.

— Ходім до Боббі, побачимо, чи там ще веселяться, — мовив Френк.

— Та не журіться, Родже, — сказав Фред Вілсон і піднявся на причал. — Журяться тільки шмаркачі.

Забравши гітару й банджо, вони рушили вздовж причалу, простуючи на світло й співи, що линули з розчинених дверей «Понсе де Леона».

— Усе-таки Фредді непоганий хлопчина, — сказав Джон Томасові Хадсону.

— І завжди був непоганий, — відказав Хадсон. — Та коли вони вдвох із Френком, добра від них не жди.

Роджер мовчав, і Томас Хадсон непокоївся за нього — за нього і за багато чого іншого.

— А може, й нам уже час рушати, як гадаєш? — запитав він Роджера.

— Я все караюся через того типа, — відказав Роджер.

Він похмуро сидів спиною до корми, обхопивши ліву руку правою.

— Нема чого вам каратися, — дуже тихо промовив Джон. — Він уже на ногах.

— Справді?

— Онде виліз і рушницю з собою тягне.

— Ну, буде мені лихо, — сказав Роджер. Але вже веселішим голосом. Він так само сидів спиною до корми й навіть не обернувся.

Чоловік з яхти вийшов на корму, цього разу в піжамній куртці та штанях, але найперше впадала в око рушниця. Томас Хадсон перевів погляд з рушниці на його обличчя — воно було страхітливе. Хтось уже пообліплював його пластиром з марлею і щедро намастив. А от з вухом так нічого й не змогли вдіяти. Як видно, найменший дотик до нього завдає нестерпного болю, подумав Томас Хадсон, отож його й полишили як було, і тепер воно віддималося вбік, набрякле й дуже тверде на вигляд, привертаючи до себе всю увагу. Ніхто не промовив ні слова, і той чоловік з понівеченим обличчям так і стояв на кормі з рушницею в руках. Певне, він і не бачив їх до ладу — так запухли в нього очі. Він стояв, не озиваючись, і вони троє теж мовчали.

Роджер дуже повільно повернув голову, побачив його і мовив через плече:

— Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.

Чоловік на яхті й далі стояв з рушницею в руках. Його розпухлі губи заворушилися, але він нічого не сказав.

— Вам не забракне підлості пальнути людині в спину, але духу на це чортма, — дуже спокійно мовив Роджер через плече. — Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.

Він усе так само сидів спиною до яхти. І раптом утнув штуку, Що видалась Томасові Хадсону смертельно небезпечною.

— Чи не нагадує вам цей добродій леді Макбет у нічному вбранні, коли вона з'являється із спочивальні? — запитав він тих, Що були з ним на катері.

Томас Хадсон напружено чекав, що буде далі. Та нічого не сталось, а невдовзі той чоловік повернувся й пішов назад до каюти, забравши з собою рушницю.

— Ну, тепер мені куди легше, — сказав Роджер. — А то вже аж струміло з-під пахов. Ходімо додому, Томе. З ним усе гаразд.

— Гаразд, та не дуже, — зауважив Джонні.

— Цілком досить, — сказав Роджер. — І вродиться ж отаке.

—. Ходім, Роджере, — озвався Томас Хадсон. — Зайдемо ще до мене.

— Ходім.

Вони попрощалися з Джоном і пішли Королівським шосе до будинку Хадсона. В барі ще святкували й веселилися.

— Чи не хочеш заглянути до «Понсе»? — спитав Томас Хадсон.

— Е ні, к бісу, — відказав Роджер.

— Я думав сказати Фредді, що з тим типом усе гаразд.

— Іди скажи сам. А я піду просто до тебе.

Коли Томас Хадсон прийшов додому, Роджер лежав долілиць на ліжку в кінці веранди, запнутої протимоскітною сіткою. На веранді було темно, і святковий гомін ледь долинав сюди.

— Спиш? — запитав Томас Хадсон.

— Ні.

— Випити хочеш?

— Мабуть, не треба. Дякую.

— Як рука?

— Просто набрякла й болить. Пусте.

— Ти знову не в гуморі?

— Еге ж. Паскудно на душі.

— Завтра приїдуть хлопці.

— Оце добре.

— Ти так-таки не хочеш випити?

— Ні, друже. А ти пий собі.

— Ковтну віскі з содовою, щоб краще спалося.

Томас Хадсон пішов до холодильника, приготував напій, тоді повернувся на запнуту веранду й сів у темряві поруч Роджера, що лежав на ліжку.

— Ти знаєш, Томе, до біса всілякої погані розгулює по світу, — сказав Роджер. — Той тип — справжній мерзотник.

— Ти його дечого навчив.

— Ні. Не думаю. Я принизив його і трохи покалічив. Але він відіграється на комусь іншому.

— Він сам зачепив тебе.

— Авжеж. Та я не докінчив справи.

— Тобі лишалося хіба що вбити його.

— От про це я я кажу. Тепер він буде ще підліший.

— А може, твоя наука все-таки піде йому на користь.

— Ні. Не думаю. Те саме було й там, на Заході.

— А що там справді сталося? Ти так нічого мені й не сказав, відколи приїхав.

— Була бійка, як оце сьогодні.

— З ким?

Роджер назвав ім'я чоловіка, що займав дуже високе становище У світі так званої кінопромисловості.

— Я зовсім не хотів заводитись, — сказав він. — Сталося це в домі, де в мене вийшла неприємна історія з одною жінкою і де мені, по суті, з'являтись було не варто. А той тип цілий вечір допікав мені то тим, то іншим. Ще дужче, ніж оце сьогодні. Нарешті я не витримав і врізав йому, добряче врізав, уже не думаючи, що роблю, і він невдало вдарився головою об мармурові східці басейну. Все це відбувалося біля басейну. Отямився він У «Ліванських кедрах»[57] десь третього дня, і, отже, звинувачення в убивстві мене минуло. Але вони там усе вже підготували. Мали таких свідків, що мені ще пощастило б, якби вліпили тільки за вбивство з необережності.

• Предыдущая
• 64/196
• Следующая