Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/47
• Следующая

Повітряна дорога складалася з металевого троса; він був протягнутий над заднім двором з одного кутка в другий. Один кінець троса був прив’язаний до пожежної драбини на висоті другого поверху, а другий — до дерева на висоті першого. По тросу на ролику рухалась мотузяна петля. «Пасажир» сідав у цю петлю, відштовхувався від драбини і вихором пролітав над заднім двором. Довгою вірьовкою петля відтягувалася назад до драбини. Першим прокатався Борка, за ним Юрко, потім ще деякі хлопчики.

Ця витівка привернула загальну увагу. Прийшли діти з сусідніх будинків. З вікон дивилися зацікавлені мешканці. Двірник Василь довго стояв, спершися на мітлу, і, пробурмотівши: «Пустощі одні!», пішов геть.

Раптом Борка зупинив дорогу і, пошепотівшись з Юрком, оголосив, що безкоштовне катання закінчилося. Тепер за кожний раз треба платити п’ять копійок.

— А в кого немає, — додав він, — здавай Мишкові квитки і одержуй назад гроші. На біса вам ця лотерея? Однаково нічого не виграєте.

Першим до Мишка підійшов Єгорка-голуб’ятник, за ним — Васько-губан. Вони простягнули Мишкові квитки і вимагали назад гроші. Але тут втрутився Генка. Він заступив собою Мишка і, передражнюючи продавця з булочної, солоденьким голосом промовив:

— Громадяне, вибачаюсь. Проданий товар назад не приймається. Гроші перевіряйте, не відходячи від каси.

Зчинився страшенний гамір. Борка кричав, що все це грабіж і здирство. Єгорка і Васько вимагали повернути їм гроші. Юрко стояв збоку і єхидно посміхався.

Мишко відсторонив Генку, спокійно оглянув хлопців, що кричали, і вийняв лотерейні гроші. І коли він їх вийняв, усі замовкли.

Мишко перерахував гроші, рівно тридцять карбованців, поклав на східці чорного ходу, приклав камінцем, щоб вітер не розвіяв, і, повернувшись до хлопців, сказав:

— Мені ці гроші не потрібні. Можете взяти їх назад. Тільки перед цим ви подумайте: чому Юрко і Борка хочуть зірвати наш спектакль! Адже Юрко ходив у скаутський клуб, а скаути стоять за буржуїв, і вони не хочуть, щоб ми мали свій клуб. Про Борку і говорити нічого. О… Тепер же, у кого немає совісті, нехай сам візьме свої гроші і поряд покладе свій квиток.

Мишко змовк, сів на батарею і відвернувся.

Але ніхто не підійшов за грішми. Хлопці сконфужено переступали з ноги на ногу. Кожний робив вигляд, що він і не думав повертати свій квиток.

Тим часом Генка виліз на пожежну драбину і поспішно відв’язав повітряну дорогу.

— Злазь, — закричав Борка, — не смій зачіпать! Але трос разом з петлею вже упав на землю. Генка скочив з драбини і підійшов до Борки:

— Ти чого бешкетуєш? Думаєш, ми нічого не знаємо? Все знаємо: і про підвал, і про ящики!… Ну, забирайся звідси!

Борка спідлоба оглянув усіх, підняв з землі трос, згорнув його і мовчки пішов з двору.

— Що? Розбовкав? — лаяв Мишко Генку. — Ех ти, базікало!

— А я йому мовчати повинен? — виправдувався Генка. — Він буде спектакль зривати, а я йому повинен мовчати.

Хлопці сиділи в Славика. Квартира в нього валика, світла. На підлозі — килими. Над столом — красивий абажур. На дивані — маленькі строкаті подушки.

Генка сидів на круглому обертовому стільці перед піаніно і розглядав обкладинки нотних зошитів. Він почував себе винним і, щоб приховати це, був неприродно збуджений і кевгаваючи ляпав язиком.

— «Паганіні»… — прочитав він. — Що це за Паганіні такий?

— Це знаменитий скрипач, — пояснив Славик. — Йому вороги перед концертом порвали на скрипці струни, але він зіграв на одній струні, і ніхто цього не помітив.

— Подумаєш! — сказав Генка. — У батька на паровозі їздив кочегар Панфілов. Так він на пляшках грає що хочеш. Спробував би твій Паганіні на пляшці зіграти.

— Що з тобою говорити! — розсердився Славик. — Ти нічого в музиці не розумієш…

— Хіба мені розмовляти заборонено? — Генка, відштовхнувшись від піаніно, зробив кілька обертів на стільці.

— Знаєш, Генко, — похмуро промовив Мишко, — треба думати, що говориш. Якби ти думав, то не розбовкав би Борці про ящики.

— Тим більше, що в тих ящиках нічого немає, — вставив Славик.

— Ні, є, — заперечив Генка, — там нитки.

— Чому ти так упевнений, що там нитки? — спитав Славик.

— Упевнений і все! — труснув чубом Генка.

— Ти завжди цвенькаєш, чого не знаєш! — сказав Мишко. — Там зовсім інше.

— Що?

— Ага, так я тобі й сказав! Щоб ти знов роздзвонив?

— Їй-богу! — Генка приклав руки до грудей. — Щоб мені не встати з цього місця! Щоб…

— Хоч до ранку божись, — перебив його Мишко, — все одно нічого не скажу. Тому що ти завжди дзвонарем був, дзвонарем і залишився.

— Але ж я не розбовкав, — сказав Славик, — виходить, мені ти можеш розповісти.

— Нічого я вам не скажу! — сердито відповів Мишко, — Я бачу, що вам не можна серйозну справу довірити.

Деякий час хлопці сиділи мовчки, дуючись один на одного, потім Славик сказав:

— Все-таки нечесно критися. Ми всі втрьох лазили в підвал — отже, між нами не повинно бути секретів.

— Я хіба знав? — заговорив Генка, звертаючись до Славика. — Я думав, ящики, ну і ящики… Адже мене ніхто не попередив. Сам з чимось криється, а інші винні.

Мишко мовчав. Він усвідомлював, що не зовсім правий. Треба було попередити Генку. І взагалі він поступив не по-товариському. Він повинен був поділитися з хлопцями своїми підозрами. Але… як же тоді кортик? І про кортик розповісти? Звичайно, вони хлопці надійні, не видадуть, і Генка не розляпає; коли буде все знати. Але розповісти про кортик?.. А якщо так: про Філіна і про Нікітського розповісти, а про кортик поки що не говорити, а там видно буде… А може, і про кортик розповісти… адже він один нічого не зробить, один в полі не воїн. Однак він пробурчав:

— Коли в людини є голова на плечах, то вона повинна сама мозком ворушити… А то «не попередили» його!

Генка відчув у його словах примирення і почав енергійно виправдуватися:

— Але ж ти зрозумій, Мишко, звідки я міг знати? Хіба я думав, що ти від нас з чимсь криєшся! Адже я від тебе нічого не приховую…

— І взагалі, — образився Славик, — оскільки в тебе є від нас секрети, то нема про що й говорити…

— Ну, гаразд, — сказав Мишко, — я вам розповім, але майте на увазі, що це велика таємниця. Цю таємницю мені довірив не хто-небудь. Мені її довірив… — він подивився на напружені від цікавості обличчя хлопців і повільно промовив — Мені її довірив Полевой. Ось хто мені її довірив!

Зіниці в Генки розширилися, погляд його завмер на Мишкові. Славик також дивився на Мишка дуже уважно — він з розповідей Мишка і Генки знав і про Полевого і про Нікітського.

— Так от, — продовжував Мишко, — насамперед дайте чесне слово, що ніколи, нікому, нізащо ви цієї справи не розляпаєте.

— Даю чесне слово благородної людини! — урочисто проголосив Генка і вдарив себе в груди кулаком.

— Клянуся своєю честю! — сказав Славик.

Мишко встав, навшпиньках підійшов до дверей, тихенько відчинив їх, оглянув коридор, потім щільно причинив двері, уважним поглядом обвів кімнату, заглянув під диван і, показавши пальцем на двері, що вели в спальню, пошепки запитав:

— Там нікого немає?

— Нікого, — так само пошепки відповів Славик.

— Так от знайте, — прошепотів Мишко і таємниче оглянувся на всі боки, — знайте: у Нікітського є найближчий помічник у його шайці, і прізвище його… — Він зробив паузу, потім багатозначно промовив: — Філін. О!

Ефект вийшов приголомшуючий.

Генка сидів, міцно вчепившися в стілець, нахилившися вперед, з відкритим ротом і округленими очима. Навіть його волосся якось по-особливому піднялося і стирчало в усі боки, ніби здивоване щойно почутою новиною. Славик часто моргав, ніби йому насипали в очі піску.

Налюбувавшись справленим враженням і щоб ще посилити його, Мишко продовжував:

— І от… У мене є підозра, що той високий, який був у підвалі, а потім вийшов… Пригадуєте, в кавказькій сорочці?.. То і був… Нікітський!

• Предыдущая
• 18/47
• Следующая