Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/47
• Следующая

В центрі ланкового куточка стояв опуклий фанерний щит: «Ланка № 1 імені Червоного Флоту». Літери були вирізані з фанери і заклеєні червоним папером. Всередині щита була припасована електрична лампочка. Літери горіли яскравочервоним полум’ям. Вийшло дуже гарно.

— Га? Здорово? — хвалькувато промовив Генка. — Ніхто так не придумав! — Він показав на інші ланки.

Дійсно, ні в кого не було такого світлового щита. Куточки були скромні, прикрашені малюнками, вирізками з газет, лозунгами.

З банкою фарби в руках мимо них пробіг маленький Вовка Баранов. Він мало не зачепив Генку. Генка відскочив убік і з переляком подивився на рукав своєї новенької гімнастьорки — чи не вимастив її часом Овечка. Але все було в порядку.

— От Овечка нещасна! — розсердився Генка. — Бігає, як очманілий! Трохи гімнастьорку не вимастив! — Він із задоволенням помацав гімнастьорку. — Матерійка перший сорт! — Він прицмокнув губами. — Ось тобі і текстильна промисловість. А то хлопці з «Каучука» хвастаються: ми, мовляв, хіміки, резинники… Дадуть їм гумові комбінезони, будуть знать «резинники»…

До них підійшов вожатий загону Коля Севостьянов.

— Коля, — звернувся до нього Генка, — дивись, як ми здорово придумали. Краще, ніж у всіх.

— Непогано, — досить байдуже відповів Коля, — а хвалитися цим нічого. Ваша ланка старша, у вас і мусить бути краще, ніж в інших… Поляков! — звернувся він до Мишка.

— Так? — відізвався Мишко.

— Швидко, з ланкою на майданчик. Там Коровін зі своїми прийшов.

— Єсть! — відповів Мишко.

— Дивись, — продовжував Коля, — перша зустріч найвідповідальніша. Зумієте подружитися — будуть хлопці приходити. Не зумієте — вони більше не прийдуть. Тримайтеся просто. На перший раз постарайтеся втягнути їх у гру. Зрозумів? Ну, відправляйтесь!

— Ланка Червоного Флоту, — крикнув Мишко, — стройся!

Ланка вистроїлась. Тут були найстарші хлопці і дівчатка загону: Мишко — ланковий, Славик, Генка, Шура, Зіна Круглова і ще кілька хлопчиків та дівчаток з інших будинків.

Вони вискочили з клубу і строєм побігли на майданчик — так тепер звався задній двір. Нічого там, проте, не змінилося, тільки висіла сітка для волейбола.

Біля корпусу, на асфальті, тісною купкою сиділи чоловік десять безпритульників. Деякі з них курили. Всі вони були в лахмітті, брудні, з нестриженим волоссям. Тільки один хлопчина був у новенькій сірій кепці, мабуть тільки сьогодні десь роздобутій. Вони сиділи тихо, іноді перекидаючись між собою словами, не звертаючи жодної уваги на оточуючих їх малих дітлахів, що з цікавістю розглядали дивних гостей.

Як було заздалегідь умовлено, піонери зразу розбилися на дві групи і зайняли місця на волейбольній площадці..

— Ще шість чоловік! — крикнув Мишко, запрошуючи цим безпритульників взяти участь у грі.

Ніхто з них не ворухнувся. І весь час, доки піонери грали, вони сиділи в тих самих позах, байдужі до гри і до всього оточуючого.

— Не піддаються! — прошепотів Генка Мишкові.

Замість відповіді, подаючи м’яч, Мишко сильно вдарив його і спрямував у групу безпритульників. І це не справило на них жодного враження. Тільки Коровін ліниво відштовхнув м’яч ногою.

Піонери грали з азартом. Щохвилини чулися вигуки: «пасок», «бий», «удар», «ріж», «свічка», «туши», «мазило», але це не підохочувало безпритульників. Деякі з них, спершися на стіну, навіть дрімали, мружачись від сонця.

«Звичайно, вони приглядаються, зразу їх не втягнеш, — думав Мишко, — але хоч би вони не пішли».

Мишко подав сигнал свистком. Гра припинилася. Дівчатка залишилися на площадці, хлопці підсіли до безпритульників.

— Здрастуй, Коровін! — сказав Мишко. — Як справи, тезко?

— Нічого, — нехотя відповів Коровін, — помаленьку.

— Що це у вас за палка? — спитав раптом безпритульник з густим ластовинням на обличчі, якого не міг приховати навіть товстий шар бруду, і показав на влаштований між двома деревами саморобний турнік з водопровідної труби.

— Турнік, — охоче пояснив Мишко.

— Для чого?

— А ось для чого. — Мишко підійшов до турніка, підтягнувся, зробив преднос — і зіскочив. — Зумієш так?

— Не знаю, не пробував, — відповів безпритульник.

— А ти спробуй, — запропонував Мишко.

— Ай правда… спробувати, чи що…

Безпритульник ліниво встав, перевальцем підійшов до турніка, поглянув на нього знизу, покрутив з сумнівом головою, підскочив, ухопився за турнік, підтягнувся і вижав стойку. Пальто опустилося йому на голову, в повітрі стирчали його босі брудні ноги, але все ж таки це була стойка…

Потім він зіскочив, так само перевальцем відійшов від турніка і сів на своє місце. Безпритульники осміхалися і насмішкувато поглядали на піонерів.

— Здорово! — сказав Мишко. — Ми — так не вміємо. Ану, Генко, спробуй…

— Де вже мені! — Генка махнув рукою.

— А ти все ж спробуй, — умовляв його Мишко.

Генка став під турніком, задер голову, витягнувся, присів, підскочив і ухопився за турнік. Потім, не згинаючи колін, викинув ноги вперед і почав розгойдуватися.

Він розгойдувався все швидше, швидше, швидше — і раптом… раз! Він зробив стойку. Два! — друга стойка. Три! — третя стойка. Він описував швидкі круги, і червоний галстук летів слідом за ним. Потім знову розхитування, все повільніше й повільніше, і Генка зіскочив на землю.

— Підходяще, — сказав Коровін.

— Це зветься «крутити сонце», — пояснив Мишко. — Цього можна навчитися легко.

— Нам це ні до чого, — сказав безпритульник у кепці.

— Нічого не буває «ні до чого», — втрутився раптом Шурко Великий. — Все треба вміти і все треба знати, — повчально додав він.

— А, «куркуль»?! — чмихнув маленький безпритульник. — Здорово тебе кочергою одлупцювали…

— Ну що ж, — сказав Шура, — справжній артист повинен до всього звикати. Мистецтво вимагає жертв.

— Правильно, — підтвердив безпритульник у кепці. — Назаренко, так і дивись, шию зламає, а все скаче.

— У цирку і зовсім під дахом перекидаються і то не дрейфлять, — підхопив веснянкуватий безпритульник.

Розмова зав’язалася. Нею оволодів Шурко Великий. Він уже збирався розказати зміст нової кінокартини «Комбриг Іванов», коли раптом несподівана обставина порушила так вдало розпочату розмову.

У дворі з’явилися Юрко-скаут і Борка. Вони не просто з’явилися — вони в’їхали на велосипеді. Велосипед був жіночий, але справжній, двоколісний, новий, з яскравою шовковою сіткою на задньому колесі.

Юрко навстоячки крутив педалі, а Борка сидів на сідлі, розставивши ноги і торжествуюче посміхався на весь свій щербатий рот.

Вони об’їхали задній двір. Потім Борка зліз з велосипеда, і Юрко почав кататися один, виробляючи різні фігури.

Він їхав «без рук», ставав колінами на сідло, робив «ластівку», їхав на одній педалі, хвацько зіскакував назад… У цей час Борка, намагаючись привернути до цього видовища загальну увагу, горланив щосили: «Оце здорово!», «От дає!», «Ану ще, Юрко!» — із надмірним захопленням ляпав себе руками по штанях і кидав угору шапку.

Всі дивилися на Юрка. Розмова піонерів з безпритульниками припинилася.

«Це вони навмисне, — думав Мишко, — навмисне заважають, щоб роботу зірвати».

— Давай їх зараз звідси витуримо, — пошепки запропонував йому Генка.

Але Мишко відмахнувся: не заводити ж тут бійку. Тільки справу зіпсуєш.

Він напружено думав, що ж робити, коли раптом побачив у воротях Юркового батька, лікаря Стоцького. Мишко поглянув на Юрка. Юрко не бачив батька. Він стояв за рогом корпусу і разом з Боркою поправляв ланцюг на велосипеді.

— Юрко-о-о, — крикнув раптом Мишко, — іди сюди! — і підморгнув Генці, скосивши очі в бік Юркового батька. Юрко оглянувся і здивовано подивився на Мишка.

• Предыдущая
• 28/47
• Следующая