Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/47
• Следующая

Із-за крайньої палатки чулися. крики дівчаток, що поралися коло багаття. Над багаттям, на укріпленій на двох рогатках поперечці, висіли казанки. Запах підгорілої каші швидко рознісся по табору.

— Чого вони горланять? — сказав Генка. — Дівчиська нічого не можуть робити спокійно. Обов’язково крик піднімуть. Проста справа — кашу зварити, а вони галасують, мов бугая смажать.

З лісу вийшов Коля, оточений безпритульниками. Їх було десятеро — ті, що вже регулярно ходили на майданчик загону. Всі вони були в своєму лахмітті, тільки один Коровін був голий до пояса.

«Цікаво, куди їх Коля водив? — думав Мишко. — Звичайно, він одвів їх навмисне, доки табір влаштовували. До роботи вони не звикли. Доки влаштовувався табір, вони б скучили, а можливо, і взагалі розбіглися б. Але куди ж він їх все-таки водив?»

— Ви куди ходили? — спитав Мишко у Коровіна. Коровін скоса подивився на хлопців, що стояли осторонь і тихо відповів:

— У село.

— Чого?

— Лани дивилися, молотьбу… — Він зітхнув. — Ми раніше теж… І корова в нас була…

Мишко з захопленням поглянув на Колю. Він стояв коло багаття оточений дівчатами і куштував кашу, сміючись і дмухаючи на ложку.

«Який він все-таки розумний, — думав Мишко. — Повів цих хлопців у село. Навмисне повів. Адже вони всі сільські. І він повів їх туди, щоб хлопці згадали свої хати, свою сім’ю…»

— Ще, — продовжував Коровін, — на станцію ходили.

— Для чого?

— Дитбудинок там… Дивилися, як діти живуть. Там колишні… — Він зніяковів. — Ну, як ми зараз.

— Ну, і як у них, добре?

— Нічого живуть, непогано… Свій город мають…

«І в дитбудинок їх навмисне повів», подумав Мишко. Коля продовжував стояти біля кухні. Мишко теж підійшов туди.

— Ну, як я буду все ділити? — плачучим голосом говорила Зіна Круглова. — Тут сто всяких продуктів! Ніхто не приніс однакових. Ось, — вона показала на розкладену коло багаття провізію, — ось… котлет п’ять штук, оселедців — вісім, яєць — дванадцять, м’яса дев’ять шматків, вобли — чотири, крупи всі різні. — Вона ображено замовкла і раптом розреготалася — А друга ланка риби наловила — шістнадцять пічкурів… — І її червоне від спеки обличчя з маленьким кирпатим носиком стало зовсім круглим.

— Таке, — розсміявся. Коля, — дрібнувата рибчина. Але нічого, пообідаємо так, що тільки пальчики пооблизуєте…

І справді, пообідали.

Каша чудово пахла димом, вареною воблою, а в чаю плавали ялинові глиці, крапельки жиру і яєчна шкаралупа.

Їли зробленими з бересту ложками, розсівшися навколо багаття. Вгорі шуміли сосни, стурбовано каркали ворони. Коля вирівняв шматок дроту, нанизав на нього шматочки м’яса і тут же засмажив шашлик. Всім припало по маленькому шматочку, та зате шашлик був справжній…

По обіді Коля вишикував загін і сказав:

— Завтра ми. з дитячим будинком проведемо велику військову гру «Здобуття Перекопу». Щоб не осоромитися, сьогодні трохи потренуємося. Он там буде штаб білих. — Він показав на гайок на правому березі озера. — Завдання: пробратися в штаб білих і захопити їхній прапор. Білих будуть грати друга і четверта ланки, а керівниками дамо їм когось із старших. Врангелем призначається Шура Огурєєв, а Генка Петров — його начальником штабу.

— А чому це ми будемо білими? — запротестував Генка. — Раз наша ланка червона — виходить, і ми повинні бути червоні.

— Справді, — сказав Шура. — Це несправедливо. До того ж, у білих не було начальника штабу. Він звався генерал-квартирмейстером.

— Добре, — посміхнувся Коля, — значить, Генка буде генерал-квартирмейстером. А наказ виконуйте! Як тільки почуєте сигнал труби — гру закінчити і всім зібратися в таборі.

Шура і Генка страшенно образилися цим призначенням, і коли Перекоп був узятий, а штаб білих розгромлений, Врангель і його генерал-квартирмейстер зникли.

Їх довго шукали, кілька разів трубили в горн, але вони не з’являлися.

— Нічого, — сказав Коля, — самі прийдуть… Пийте чай, а потім у ліс — за хмизом для великого вогнища.

І справді, надвечір Шура і Генка з’явилися.

Попереду йшов Шура, а за ним з похиленою головою, охаючи й зітхаючи, ніби його щойно відлупцювали, плентався Генка.

Вони підійшли і мовчки зупинилися за кілька кроків від Колі.

— Чого прийшли? — сухо спитав Коля.

— Ми здаємося, — з поваленим виглядом оголосив Шура.

— А чому ви не з’явилися по сигналу?

Шура почав явно заготовлену наперед промову.

— Ми вирішили, — сказав він, — що треба дотримуватися історичної правди. Треба наслідувати дійсність історичних подій. Адже Врангель утік з Криму. Ось ми й зникли. — Він помовчав, а потім додав: — А якщо, по-вашому, це неправильне трактування ролі, то прошу в майбутньому мене Врангелем не призначати.

Коля одвернувся, щоб заховати посмішку, і спитав:

— Чому ж ви все-таки прийшли?

Шура показав на Генку:

— Мій генерал-квартирмейстер небезпечно захворів.

«Генерал-квартирмейстер» дійсно мав жалюгідний вигляд. Він тремтів, обличчя його пашіло, як у пропасниці, очі були червоні. Він хворобливо пересмикувався всім тілом, ніби його безперервно кололи голками.

— Що з тобою, Генко? — спитав Коля. Генка мовчав.

— Тяжке пошкодження шкіряних покривів, — відповів за нього Шура.

Коля підняв Генчину сорочку, і всі побачили, що спина в нього вкрита великими пухирями.

— Мастився чим-небудь? — спитав Коля.

— Мас… мастився, — пробелькотів Генка.

— Чим?

— Горі… горіховим маслом.

— Покажи.

Хворобливо зморщуючись, Генка витяг з кишені баночку і простягнув її Колі.

Коля довго розглядав її, нюхав, потім спитав:

— Де ти її взяв?

— Сам… сам зробив… по рецепту.

— По якому рецепту?

— Борка дав.

— Так, — сказав Коля, — це суміш цинкової мазі з кремом для взуття. Ех ти, провізор…

Нещасного Генку змастили вазеліном і поклали в палатку.

Увечері весь загін розташувався навколо запаленого на березі вогнища.

Місяць проклав по озеру блискучу срібну доріжку. Під чорною громадою сплячого лісу біліли маленькі палатки. І тільки зірки, переморгуючись, посилаючи одна другій сигнали, сторожували заснулий світ.

Коля розповідав про далекі, чужі країни, про маленьких, дітей, що працюють на чайних плантаціях Цейлону, про жебраків, що вмирають на вулицях Бомбея, про змучених гірників Сілезії і безправних негрів Сполучених Штатів Америки.

Спалахуюче полум’я вихоплювало з темряви напружені обличчя дітей, галстуки, худорляве Колине обличчя з косим пасмом м’якого волосся, що падало на блідий лоб. Хмиз тріщав у вогні і розпадався на дрібненькі червоні жаринки, що горіли коротким фіолетовим полум’ям. Іноді жаринка вискакувала з вогнища, і тоді хто-небудь з дітей обережно підштовхував її знову в вогонь, до жарких, палаючих полін.

І ще Коля розповідав про комуністів і комсомольців капіталістичних країн, відважних солдатів світової революції.

Мишко лежав на животі, підперши кулаками підборіддя, його обличчя пашіло від. вогню, по ногах і спині пробігав холодок, що тягнув з озера. Він слухав Колю, і з темряви, що нависла навколо вогнища, перед ним поставали суворі образи безстрашних людей, які ламали старий світ. Він уявляв собі, як вони йдуть на страту, мужньо переносять муки в тюрмах і катівнях, піднімають народ на повстання проти буржуазії, його охоплювала жадоба подвигу, і він мріяв про життя, таке, як те, до останнього подиху віддане революції…

Коля закінчив бесіду і наказав дати відбій. Протяжні звуки горна сколихнули повітря і далекою луною відгукнулися за верхів’ями дерев. Всі розійшлися по палатках, і табір заснув.

Мишко не спав. Він лежав скраю в палатці і через відкриту запону дивився на. зірки.

Поряд з Мишком, витягнувшись на весь свій довгий зріст і з головою вкрившись ковдрою, спав Шурко Великий. За ним, зіщулившись і ледь чутно сопучи, — Славик. А он крутиться і стогне Генка… Хлопці спали на м’яких ялинових гілках, уткнувши голови в саморобні, набиті травою подушки.

• Предыдущая
• 31/47
• Следующая