Із Росії з любов'ю - Флеминг Ян - Страница 31

• Предыдущая
• 31/54
• Следующая

Керім нахилився до гумових кружалець навколо окулярів і отетерів. Потім хутко промовив:

— Двері відчинилися! Ідіть сюди. Хутчіш. Ось вона й прийшла.

До готелю Джеймс Бонд повернувся о сьомій вечора. Він прийняв гарячу ванну, потім холодний душ, і йому здалося, що він нарешті позбувся смороду зоопарку. В самих шортах він сів біля вікна, потягуючи горілку з тоніким і милуючись величним заходом сонця над Золотим Рогом. Ця епічна картина чомусь була забарвлена у драматичні тони, та Бонд не звертав уваги на розірвану тканину золота й на кров, що заливала сцену з мінаретами, бо перед його очима стояла зовсім інша мізансцена — поява Тетяни Романової. Він думав про високу вродливу дівчину з пружною балетною ходою, яка увійшла з аркушем паперу в руці й стала поруч із шефом. Усі чоловіки, як по команді, втупилися в неї. Вона зашарілась і опустила очі.

Що міг означати оцей однаковий вираз на обличчях різних чоловіків? У ньому читалась не тільки зацікавленість, яку виявляють чоловіки до гарних дівчат. Може, вони хотіли знати про зміст шифровки, через яку було перервано їхню нараду? Ні, не тільки це, бо в їхніх поглядах відчувалося й лукавство, змішане із зневагою,— саме так люди дивляться на повій.

Це була загадкова сцена, ритуальне дійство високодисциплінізованої військової організації, в якій брали участь неординарні офіцери дійсної служби, в тім числі й дівчина, зовсім не статистка, а скоріше активна учасниця у званні єфрейтора, що виконує свої звичайні службові обов'язки. Чого це вони так неприховане, відверто втупилися в неї з оцим допитливим виразом — так ніби вона шпигун, якого спіймали на гарячому, а тепер мають судити? Може, її в чомусь підозрюють? А може, вона сама розкрилася? Але динаміка розвитку подій засвідчувала зовсім інше: шеф резидентури прочитав уголос шифровку й одразу ж усі погляди зосередилися на ньому. Резидент, очевидно, ще раз повторив якесь місце з шифровки, і чоловіки прибрали похмурого вигляду, так наче вони — люди сторонні і справа їх не цікавить. Потім шеф подивився на дівчину, і всі зробили те саме. Він щось привітно запитав. Дівчина кивнула головою і коротко відповіла. Решта чоловіків пожвавились. Начальник запитально мовив одне слово. Дівчина дуже зашарілась і покірно кивнула у відповідь головою. Чоловіки підбадьорливо заусміхались — може, лукаво, але схвально.

Ніяких підозр. Ніякого осуду. Сцена закінчилася кількома фразами шефа, на які дівчина, певне, відповіла щось подібне до «Так, сер». Потім вона повернулась і рушила з кімнати. Коли вона пішла, шеф промовив-щось із виразом іронії на обличчі, чоловіки щиро засміялись, і знову з'явився лукавий вираз на їхніх обличчях, так ніби він сказав щось непристойне. Потім вони знову взялися до роботи.

І в тунелі, дорогою назад, і згодом у кабінеті Керіма, коли вони обговорювали побачене крізь перископ, і тепер Бонд усе шукав прийнятне пояснення саме цьому епізодові з шаради-пантоміми, яка розігралася перед його очима. Шукав і не знаходив. І ось, спостерігаючи, як помирає сонце, він усе ще був під впливом містифікації.

Бонд допив горілку й припалив ще одну сигарету. Він облишив спроби розв'язати шараду й почав думати про дівчину. Тетяна Романова. Романов... Вона справді схожа на російську принцесу, принаймні її зовнішність підтверджує традиційне уявлення про принцесу. Висока, струнка, гарне тіло, яке рухається напрочуд граційно і приймає вельми елегантні пози. Густий водоспад волосся і спокійний владний профіль. Чудове обличчя типу Грети Гарбо з її допитливою полохливістю і водночас приємним спокоєм. Контраст між цнотливістю великих блакитних очей і палкими обіцянками широкого рота. І те, як вона шарілась, і манера опускати довгі вії на потуплені очі... А може, це вдавана сором'язливість незайманої діви? Бонд так не думав. Певність того, що її люблять, урочисто бриніла в гордих персах і в зухвалих ритмах сідниць — виклик тіла, яке знає, навіщо і задля чого воно існує.

Чи повірить він у те, що ця дівчина може закохатися в чоловіка, якого бачила лише на знімках і про якого читала в досьє? Хіба скажеш щось із певністю з того, що він, Бонд, побачив? Така дівчина цілком може мати глибоко романтичну вдачу, її очі й вуста випромінюють мрійливість. В її віці радянська машина ще, може, й не встигла вбити в ній сентиментальність. Кров Романових цілком здатна породити спрагу за чоловіками, відмінними від типового сучасного російського офіцера — суворого, механічного, істеричного в своїй основі і, завдяки партійній освіті, страшенно занудного. Цілком можливий варіант. Принаймні в її вигляді Бонд не помітив нічого такого, що спростовувало б її історію, в яку він хотів вірити.

Задзвонив телефон. Це бум Керім.

— Нічого нового?

— Ні.

— Тоді я заїду по вас о восьмій.

— Я буду готовий.

Бонд поклав трубку й узявся повільно одягатись. Він хотів залишитися в готелі й чекати на перший контакт — записку, телефонний дзвінок чи щось таке. Та Керім був проти цього. Дівчина була непохитною в тому, що сама обере час і місце зустрічі. Роль раба Бондові не личила.

— Друже мій, це погана філософія,— правив своєї Керім. — Жодна дівчина не полюбить чоловіка, який побіжить на її перший посвист. Вона зневажатиме вас, якщо ви виявитесь для неї надто приступним. Судячи з вашого обличчя і вашого досьє, вона очікує від вас байдужого поводження й зухвалості. Навіть прагне цього. Вона хоче здобувати вашу прихильність і платити за поцілунки,— Керім підморгнув,— оцих суворих вуст. Це — образ, у який вона закохалася. От і поводьтеся так, як вам належить. Грайте свою роль.

Бонд знизав плечима.

— Згода, Дарко. Насмілюся зауважити, ви маєте рацію. То що ви пропонуєте?

— Живіть звичайним життям. Ідіть зараз додому і прийміть ванну та випийте чарку. Місцева горілка непогана, якщо її втопити в тоніку. Я заїду по вас о восьмій. Ми повечеряємо у мого приятеля. Його звуть Вавра. Він — ватаг циганського табору. Я все одно маю зустрітися з ним сьогодні ввечері: Вавра шукає того, хто намагався підірвати мій офіс. Його дівчата потанцюють для вас. Інтимніших розваг я б не рекомендував — вам треба тримати свій меч гострим. Згадаймо прислів'я: «Один раз король —завжди король. Та один раз рицар — і край».

Пригадавши цю розмову, Бонд посміхнувся. Знову задзвонив телефон.

Повідомляли, що прибула машина. Спускаючись сходами і підходячи до Керіма, який чекав у «Роллс-Ройсі», Бонд мусив визнати, що він розчарований. Маршрут цього разу пролягав через бідні квартали понад Золотим Рогом. На вершині пагорба шофер обернувся і щось сказав Керімові без ентузіазму в голосі. Той відповів одним коротким словом.

— Він каже, що на хвіст нам сіла «Ламбретта». Ті, що не мають обличчя. Але дарма. Коли виникає потреба, я для них залишаюсь невидимий. Нерідко вони переслідують автомобіль багато миль, тоді як на задньому сидінні тут сидить манекен. Показний автомобіль має свої переваги. Вони знають, що той циган — мій друг, але не можуть збагнути чому. Хай дізнаються, що сьогодні ввечері ми вирішили розважитись. Провести суботній вечір із другом з Англії якось по-іншому було б вельми незвично.

Крізь заднє скло Бонд спостерігав за багатолюдними вулицями. Із-за трамвая, що наближався до зупинки, на мить вискочив моторолер і одразу ж сховався за таксі. Бонд одвернувся. Він пригадав, як росіяни оперують своїми закордонними центрами: до їхніх послуг усі гроші й усе обладнання світу, тоді як таємна служба може протиставити їм лише жменьку любителів пригод, котрим, до того ж, ще й мало платять. Приклад — оцей прекрасний чоловік з його не новим уже «Роллсом» та синами, що йому допомагають. І попри все Керім у Туреччині панував. Може, кінець кінцем підходяща людина краща за підходящу машину.

О пів на восьму вони зупинилися посеред пагорба на околиці Стамбула біля брудного вуличного кафе. Над кількома порожніми столиками, що стояли на тротуарі, нависали віти дерев, які росли по той бік високого кам'яного муру. Вони вийшли з автомобіля й стали чекати на «Ламбретту». Але її осине дзижчання спочатку урвалось, а потім поновилося на другому боці пагорба. Вони тільки побачили, що за кермом сидів товстенький коротун у захисних окулярах.

• Предыдущая
• 31/54
• Следующая