Із Росії з любов'ю - Флеминг Ян - Страница 35

• Предыдущая
• 35/54
• Следующая

— Вавра сказав,—нарешті урвав мовчанку Керім,—що над нами обома смерть розкинула свої крила. Він попередив, щоб я остерігався сина снігів, а ти маєш остерігатися чоловіка під владою місяця. — Керім жорстко засміявся. — Вони завжди говорять отакі дурниці! Та він пояснив, що Кріленсу до тих двох чоловіків не належить. Це добре.

— Чому?

— Тому, що я не зможу заснути, доки не вб'ю цього чоловіка! Я не знаю, чи те, що сталося сьогодні вночі, має якесь відношення до вас і вашого завдання. Мені байдуже. Війну мені оголосили з інших причин. Якщо я не вб'ю Кріленсу, то з третьої спроби він таки вб'є мене. Тож ми зараз ідемо, щоб підтвердити призначену зустріч із ним у Самаррі.

Автомобіль мчав безлюдними вулицями, поминав тінисті алеї, мечеті й зачаровані списи мінаретів, що проштрикували небо, в якому урочисто сяяв місяць у три чверті. Маршрут пролягав уздовж зруйнованого акведука і далі бульваром Ататюрка на північ повз закритий вхід до Великого базару. Біля колони Константина машина повернула праворуч, пробралася вбогими звивистими вуличками, що смерділи сміттям, і нарешті, виринула на відкритий простір декоративної площі, де колони з трьох каменів націлилися в усіяне блискітками небо, мов батарея космічних ракет.

— Тепер повільніше,— спокійно звелів Керім.

Вони не перетинали площі, а підкрадалися широким колом у затінку лип. Нижче на вулиці жовтим мигтінням їм підморгував маяк, що стояв за палацом Сераджліо.

— Стій!

Машина зупинилася в суцільній темряві під липами. Керім натиснув на ручку дверцят.

— Ми довго не затримаємося, Джеймсе. Сідай поруч із шофером і, якщо прийде поліцай, тільки скажи: «Бен Бей Керім'ін ортаджійім». Запам'ятаєш? Це означає: «Я партнер Керім-бея». Вони одразу ж дадуть тобі спокій. Бонд пирхнув.

— Красно дякую! Ти, певне, здивуєшся, коли дізнаєшся, що я йду з тобою. Без мене ти приречений на неприємності. В будь-якому разі, я буду проклятий, якщо сидітиму тут заради того, щоб обдурювати поліцаїв. Немає гіршого, коли завчиш одну фразу, вдаєш, ніби знаєш мову. Поліцай випустить чергу турецькою мовою, а коли я не зможу відповісти, відчує, що тут щось не те. Не сперечайся, Дарко.

— Гаразд, тільки не звинувачуй мене, якщо тобі не сподобається те, що ти побачиш. — У голосі Керіма бриніли нотки образи. — Це має бути холоднокровне вбивство. В моїй країні не зачіпають поснулих собак, та коли вони прокидаються й кусають, їх убивають. На дуель їх не викликають.

— Як хочеш,— мовив Бонд. — У мене ще є одна куля — на той випадок, якщо ти схибиш.

Керім узяв у шофера довгий ціпок і шкіряну сумку, яку перекинув через плече. Вони рушили туди, де підморгував маяк. їхні кроки глухо відлунювали від спущених залізних жалюзі на вітринах магазинів. Навкруги — ані душі, навіть жодної кішки, і Бонд радів, що не чвалає цією довгою вулицею до далекого, сумного жовтуватого ока сам.

Спочатку Стамбул справив на нього враження міста, де з настанням ночі з-під каміння виповзає жах. Йому здавалося, що упродовж століть місто так просякло кров'ю та насильством, в ньому, як тільки зникає світло, залишаються самі духи загиблих. Інстинкт підказував йому, як і іншим мандрівникам, що Стамбул — це місто, потрапивши до якого, починаєш думати, що радітимеш, коли виберешся звідси живий.

Вони ступили до вузького смердючого провулку, що стрімко спадав вниз із пагорба праворуч. Тут Керім пішов бруківкою надзвичайно обережно.

— Пильнуй,— тихо сказав він. — Сміття — це надто делікатне слово для того, що мої симпатичні співвітчизники викидають на вулицю.

Місяць посріблив вологу річку бруківки. Бонд тримав рота стуленим і дихав тільки носом. Він переставляв ноги так, щоб ступати слід у слід, і не розгинав колін, ніби спускався зі снігової гори. Із солодкою тугою подумав про своє ліжко в готелі й зручне сидіння в машині під духмяними липами. Скільки ще такого жахливого смороду чекає на нього попереду?

Вони зупинилися, Керім обернувся до нього і з широкою білозубою усмішкою показав угору на громаддя чорної тіні.

— Мечеть султана Ахмета. Славетні візантійські фрески. Даруй, у мене не знайшлося часу показати тобі красу моєї країни.

Не чекаючи на відповідь, Керім повернув праворуч і пішов уздовж курного бульвару з вишикуваними в ряд дешевими крамничками, які спускалися вниз у бік далекого дзеркала Мармурового моря. Хвилин з десять ішли мовчки. Потім Керім сповільнив ходу.

— Це буде проста операція. Кріленсу живе отут, поруч із залізничною колією. — Керім показав на розсипи червоних та зелених вогнів наприкінці бульвару. — Він переховується в халупі за парканом. Крім передніх дверей, там є ще й потайні, що ведуть на вулицю крізь паркан. Він думає, що ніхто про це не знає. Двоє моїх людей увійдуть у передні двері. Він вислизне крізь паркан. Отут я його і застрелю. Згода?

— Воля твоя.

Вони попростували бульваром, тримаючись ближче до стін. За десять хвилин побачили паркан заввишки двадцять футів, що утворював Т-подібне перехрестя в кінці вулиці. Місяць був за парканом, а фасад — у затінку. Керім ступав ще обережніше, м'яко ставлячи кожну ногу. Ярдів за сто від паркану тінь закінчувалась, і простір на перехресті виблискував сріблястим сяйвом. Керім зупинився перед світлом і поставив Бонда поперед себе.

— Тепер треба зачекати,— прошепотів він.

Бонд почув, як Керім вовтузиться позад нього. Щось м'яко зашурхотіло — то відкрилася кришка шкіряної сумки. В Бондову руку Керім поклав металеву трубку футів два завдовжки і з опуклістю на кожному кінці.

— Оптичний прилад для снайперів. Німецька модель,— пояснив Керім. — Інфрачервоний об'єктив. Бачить у темряві. Поглянь на оту велику кінорекламу. На оте обличчя. Якраз нижче носа вимальовується контур потаємних дверей. По прямій лінії вниз від сигнальної залізничної будки.

Бонд сперся плечем на одвірок і підніс оптичну трубу до правого ока. Потім навів фокус на клаптик чорної тіні навпроти них. Чорне повільно розчинилося в сірому, з'явився контур великого жіночого обличчя і кілька літер. Бонд навіть прочитав напис: «Ніагара. Мерілін Монро та Джозеф Коттен». Під написом був карикатурний персонаж — Бонзо Футболо. Бонд повільно опускав прилад від розкішної кучми волосся Мерілін Монро й вигину її чола вниз до носа й ніздрів. На плакаті ледь вирізнялася темна смужка. Вона бігла від кінчика носа до великої, спокусливої кривої губів. Звідти до землі ще була чимала відстань.

Позад Бонда пролунало кілька м'яких звуків, що нагадували клацання. Керім узяв свій ціпок напереваги. Як Бонд і здогадувався, то була зброя — гвинтівка. Основою прикладу служив згин казенної частини, квадратна віддушина глушника займала місце гумового наконечника ціпка.

— Ствол від новенького «вінчестера» вісімдесят восьмої моделі,— гордо прошепотів Керім. — Цю штуку зібрав для мене один чоловік з Анкари. Набої калібру триста вісім сотих дюйма. Короткі. Три кулі. Дай-но мені приціл. Я хочу взяти на мушку ці потаємні двері перед тим, як мої люди підійдуть до передніх дверей. Не заперечуєш, я зіпруся на твоє плече?

Спирайся. — Бонд передав Керімові оптичний приціл.

Керім приладнав його до ствола й поклав гвинтівку Бондові на плече.

— Узяв! — прошепотів Керім. — Це мені підказав Вавра. Добрий він чоловік. Цієї миті праворуч з'явилося двоє поліцаїв, і Керім опустив зброю. Бонд закляк.

— Усе гаразд,— мовив Керім. — Це мій син і шофер. — Він устромив два пальці в рот.

Пролунав короткий, низький свист. Поліцаї повернулись і пішли геть; їхні черевики гучно гупали по бруківці.

— Ще кілька хвилин, їм треба обійти цей паркан ззаду,—пояснив Керім.

Бонд відчував, як важкий ствол гвинтівки засовався на його плечі, доки знайшов своє місце.

Тишу місячної ночі розітнув гучний металічний стукіт, що долинув від сигнальної залізничної будки за парканом. Опустився один із сигнальних знаків, і серед букету червоних вогників засвітився зелений. Ліворуч від мису Середжло почулося дедалі гучніше гуркотіння. Воно наближалося, і тепер ставало ясно, що його породжувало важке дихання двигуна та брязкіт низки товарних вагонів, погано зчеплених між собою. Ліворуч від насипу заблимала тьмяна жовта мигавка. Над парканом з'явився паровоз; він пихкав, наче тварина, яка тягне надто важкий вантаж. Брязкаючи, поїзд наближався до кінцевої станції, завершуючи стомильну подорож від грецького кордону. Розмитий чорний силует на срібному тлі моря й важка хмара диму від дешевого палива насувалися на них у застиглому важкому повітрі. Червоне світло на товарному вагоні то спалахувало, то гасло. Паровоз гальмував із могутнім скреготом. Два різкі, жалібні гудки — знак наближення до станції Буїук, що була за милю вниз по колії.

• Предыдущая
• 35/54
• Следующая