І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 110

• Предыдущая
• 110/129
• Следующая

Але партизанський рух у Бонвілі, незважаючи на всі вжиті заходи, посилювався, і це так вимотувало нерви і сили майора Лемке, що він ладен був поїхати куди завгодно, аби змінити обстановку. Домогтися ж призначення Лемке на посаду начальника служби СД при дивізії генерала Еверса для енергійного Бертгольда було зовсім легко. І вже за тиждень після смерті Міллера в його колишньому кабінеті з'явилася висока худорлява постать майора Лемке.

Прибуття нового начальника неприємно вразило Кубіса. Він так сподівався, що врешті-решт вище начальство перегляне своє ставлення до нього і підвищить його не лише в званні, а й у посаді. Адже з початку війни він працює в розвідці і має право на самостійну роботу. І ось…

— Ну, скажіть, бароне, ви вважаєте це справедливим? — скаржився Кубіс Генріху.

Вперше за весь час їх знайомства Генріх бачив Кубіса в такому пригніченому настрої. Він не жартував, як завжди, не насвистував грайливих мелодій, а, впавши в глибоке крісло, роздратовано скаржився на штаб Північної групи, на долю, на самого Лемке, який з першого ж дня почав дуже заноситися.

Генріх відповів Кубісу не відразу. Сівши навпроти гостя, він запалив сигарету, кілька разів затягнувся, щось обмірковуючи, і лише після цього в свою чергу запитав:

— Скажіть, Пауль, згодні ви порозмовляти відверто і прямо? Вперше за все наше знайомство! Не втаюючи жодної думки?

— З охотою! Настрій у мене — саме для сповіді…

— Скажіть, Пауль, ви замислювались над тим, що будете робити після війни?

— Нудно сушити мозок такими проблемами, коли я не знаю, де взяти грошей на завтра…

— Давайте облишимо жарти, ми ж вирішили розмовляти серйозно! Невже ви думаєте, що я без кінця і без обмежень позичатиму вам гроші? Та вашими ж розписками я міг би обклеїти стіни цієї кімнати!

Кубіс здивовано і трохи злякано глянув на Генріха:

— Нова неприємність і найбільша з усіх можливих!

— Поки я не вимагаю від вас боргу, Кубіс. Хоч мушу нагадати: за вами вже близько семи тисяч марок.

— Боже мій! Дворічний заробіток!

— І коли навіть я, молодша за вас людина, замислююсь над майбутнім… Війна, безперечно, скоро закінчиться. Ми не знаємо як, але закінчиться…

— Бароне, ми умовились про одвертість. Не кривіть душею. Ви не гірше мене знаєте, що війну ми програємо. І нова зброя нам допоможе так само, як Міллерові отой розкішний букет, якого я мусив покласти на його могилу.

— Гаразд. Припустимо, що війну ми програємо, — правда, я ще не втратив віри у перемогу. Але не будемо сперечатись! Так що ви будете робити? За душею у вас жодної марки, боргів як волосся на голові, а майна — нагай і, здається, пара наручників.

— Ви забуваєте про шприц і колекцію пляшок з-під вина, — гірко посміхнувся Кубіс.

— До того ж ви недоук. Вчилися в одній школі і, не довчившися, покинули. Хотіли стати пастирем — пішли в розвідку… Скажу прямо: перспективи у вас жалюгідні…

— Аз вас непоганий розрадник. І так настрій такий, що…

— Ми з вами не тендітні панночки, а мужчини! — з серцем кинув Генріх. — Втішати вас я не збираюся.

— Що ж ви мені можете порадити в моєму становищі? Що я можу? Що?

— Одружитися. Кубіс зареготав:

— Одружитися? Мені? Який всіх Венер, Діан і інших богинь віддасть за пару ампул морфію? Та на біса мені потрібна дружина, коли я…

Кубіс розреготався ще дужче.

— Я не кажу, що вам потрібна дружина, — перервав Кубіса Генріх. — Вам потрібен її посаг!

Немов захлинувшись від власного реготу, Кубіс замовк. Його вразила не сама пропозиція, а те, що він досі якось не подумав про такий простий для себе вихід.

— Ви ж красивий мужчина, чорт забирай! Показна фігура, симпатичне обличчя, красиві темні очі, які так подобаються жінкам.

Підвівшися з крісла, Кубіс підійшов до дзеркала і деякий час з цікавістю розглядав власне зображення, може, вперше за життя оцінюючи свою зовнішність як крам, який можна продати.

— Говорю вам, Пауль, що з таким обличчям і розумною головою ви можете забезпечити своє майбутнє.

— Лише це я ще не спробував віддати у заставу! Але як здійснити ваш чудовий план у цьому богом і людьми забутому Кастель ла Фонте? Крім вашої покоївки і графині, я не бачу жодної пристойної жінки.

— Бо не шукали. А я вчора обідав у сім'ї одного інженера, що має єдину доньку і…

— Місцева? Але ж ви знаєте, що співробітники гестапо можуть одружуватися лише з німецькими підданими.

— Знаю. Батько її довгий час працював у Німеччині і там прийняв наше підданство. Він відомий інженер і до того ж, здається, не з бідних.

— Ну, а вона сама, ця… ну, дівчина, як?

— Занадто худорлява, як на мій смак. Але після народження першої дитини це, кажуть, минає…

— Фі! — бридливо поморщився Кубіс. — Не кажіть мені про таку гидоту, як діти, у мене їх ніколи не буде.

— Це залежатиме не тільки від вас. Так як, зважуєтесь?

— Ви так запитуєте, ніби досить тільки моєї згоди.

— А щоб домогтися і згоди дівчини, вам деякий час доведеться вдавати з себе закоханого. Букети там, подарунки і все інше…

— Але гроші? Де взяти грошей?

— Коли я побачу, що справа йде на добре, ваша кредитоздатність у моїх очах значно зросте. Я згоден кредитувати фірму Кубіс-Лерро на взаємно вигідних умовах.

— Тоді дайте зараз хоча б марок з тридцять. Піду подумаю про принади родинного життя.

Цього разу Генріх видав Кубісу чергову позичку з куди більшою охотою, ніж завжди.

Не знав того схвильований несподіваною пропозицією Кубіс, що Генріх мав на увазі не його майбутнє, а своє.

Марія-Луїза була просто щасливою, коли Генріх поінформував її про наслідки розмови з Кубісом. Треба сказати, що сама ідея висватати Софію Лерро, дочку інженера, на квартирі якого жив Штенгель, належала графині.

Вчора Марія-Луїза і Генріх були запрошені Штенгелем на обід, і тут графиня вперше побачила Софію. І до цього їй іноді спадало на думку, що за холодним ставленням до неї барона щось криється. А тепер, побачивши дівчину, вона в цьому переконалася остаточно. Причина нерішучості і вагань Штенгеля — Софія, бо вона має одну незаперечну і таку важливу перевагу перед нею, як молодість.

Софії Лерро всього двадцять три роки. При першому погляді на неї Марії-Луїзі здалося, що вона десь уже бачила це округле, з пікантним носиком обличчя, осяяне лагідною блакиттю очей і привітною посмішкою рожевих уст, що, як натяк на молодість і здоров'я, ледь відкривала краєчки білих і рівних зубів. Перебравши в думках усіх своїх знайомих, графиня раптом згадала останні сторінки ілюстрованих журналів. Ну звичайно ж! Подібні обличчя дивилися на неї з рекламних оголошень, що закликали молодожонів механізувати свій побут: молода з пилососом у руках… молода біля пральної машини… ваша підлога завжди блищатиме, як дзеркало… купуйте наші механічні натирачі!.. Придбайте збивач для коктейлів — і ваш чоловік не вчащатиме в клуб і ресторани!..

Графиня прикусила губу, ховаючи зловтішну посмішку, але на серці у неї не полегшало. Що з того, що обличчя стандартне, від нього однаково віє молодістю і якимсь особливим затишком. І це мусить подобатись чоловікам, що після бурхливої молодості шукають тихого сімейного щастя!

Софія Лерро теж прагнула до родинного затишку і не приховувала цього. З простодушною відвертістю вона призналася, що ладна навіть вдатися до шлюбної газети. А коли Марія-Луїза спробувала висміяти цей її намір, почала гаряче обстоювати свою точку зору, і барон Штенгель її підтримав. Це ще більше заохотило Софію до суперечки.

— А що ж робити дівчатам, які сидять у такому закутку, як я? Чекати, поки прийде казковий королевич? Так буває лише в казках, а не в житті. Ось мені вже двадцять три роки… скільки я ще можу чекати? Якщо ми випадково знайомимося з мужчиною в театрі або в вітальні наших друзів і потім виходимо за нього заміж — це вважається пристойним. Коли ж ми знайомимося за допомогою об'яви, таке знайомство — вже поганий тон. Але мене ніхто не силує вийти заміж за першого, який відгукнеться на об'яву. Я маю право вибору. І я роблю відверто і чесно, коли кажу: так, я хочу вийти заміж! А інші приховують свої наміри, а самі ловлять женихів!

• Предыдущая
• 110/129
• Следующая