І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 52

• Предыдущая
• 52/129
• Следующая

— Дуже непевна людина мер! Але я до нього доберуся! Вірите, до того важко…

— Мене це не цікавить, — перервав Базеля Генріх. — Мені треба якнайшвидше підшукати приміщення для німецької комендатури.

— В Ла-Травельса буде німецька комендатура? — зрадів Базель. — Яка приємна новина! Уявіть, я мусив виїхати з рідного села тільки тому, що тут чесні французи не мають змоги спокійно жити. Довелося залишити рідну домівку і переїхати до Понтея.

— А ви давно звідти?

— З тиждень.

— Я чув, що там макі підстрелили нашого офіцера?

— На жаль, це так. Це сталося в день мого від'їзду. Ці макі справжні розбишаки. Ви думаєте, їх немає тут? У моєму будинку не лишилося жодної цілої шибки…

— Мені потрібне приміщення для комендатури, — нагадав Генріх.

— То візьміть мій будинок! Після смерті батька я в ньому живу один, і з радістю…

— Чесних французів ми не кривдимо. Напевно, тут є якісь підозрілі люди, сім'ї комуністів, наприклад.

Базель замислився, прикусивши кінчик жовтого від тютюну пальця. Ніс його тепер ще більше скидався на знак запитання.

— Є! Можете вибирати! — нарешті радо вигукнув він, витяг з кишені маленьку книжечку і, розгорнувши її, сів біля стола. — Одинадцять подвір'їв.

— Ви з власної ініціативи склали цей список? — ніби між іншим запитав Генріх.

— Я виконую доручення одної вашої установи, — самозадоволено промовив Базель, трохи притишивши голос. — Правда, мені доручено стежити за жителями Понтея, але оскільки я тут, то я вважаю своїм святим обов'язком…

— Ну, давайте, хто там у вас в списку?

— Олів'є Арну — чомусь пішов з села невідомо куди.

— Далі!

— Троє пішли добровольцями на війну і не повернулися досі. Їх прізвища…

— Далі!

— Ага, ось те, що треба! Син старого Готарда брав участь у страйку залізничників у Ліоні. Це, правда, було до війни, але я маю підозру, що він комуніст.

— Ще хто?

— З трьох дворів пішли молоді хлопці. Рідні кажуть, що на заробітки до Бонвіля, але я не вірю.

— Це все?

— Проти двох маю підозру, що вони вибили шибки в моєму будинку.

— Погано працюєте, чорт забери! Маю підозру… чомусь пішов з села… Факти мені потрібні, конкретні факти, а не ваші розмірковування про те, хто у вас побив шибки!

— Месьє офіцер, я ж тут усього тиждень… і зважте, що я з власної ініціативи… — Палець Базеля, яким він водив по рядках записної книжки, з чорним від запеченої крові нігтем, тремтів. — Ось ще одна дуже підозріла особа — мадам Матран.

— Вона теж била ваші шибки? — глузливо запитав Генріх.

— Що ви! Вона ледве пересуваються! — не зрозумів іронії Базель. — Але в неї зараз живе дочка-парижанка.

— Ах, парижанка! І це вам, звичайно, здається підозрілим? — Генріх все так само насмішкувато посміхався, але серце в нього калатало від хвилювання: нарешті цей телепень повідомив щось варте уваги!

— Підозріле те, як вона себе поводить: каже, що чоловік загинув, а сама жалоби не носить, і мадам Матран теж, хоч вона у всьому дотримується старих звичаїв і дуже релігійна. Та й чутки про зятя мадам Матран — чоловіка Луїзи — ходили всілякі, ще коли вона жила в Парижі, говорили, ніби він комуніст. Цю оселю взяв на особливу прикмету.

— Комуніст? Це вже щось конкретне. А будинок у них великий?

— Як і всі тут, — на дві кімнати з кухнею. Але розташований він далеко — край села, під самісінькою скелею.

— Якраз зручне місце для спостережного пункту! Сідайте в машину, показуйте, де живе мадам Матран.

До оселі, де жила дочка з старою, довелось їхати кілометрів з півтора.

Нарешті під'їхали до невеличкого одноповерхового будиночка, що боком тулився до скелі.

— Ви, Базель, залишайтеся в машині, а ти, Курт, вийди. Генріх кинув погляд на вікна і побачив в одному з них перелякане обличчя старої жінки.

— Курт, — тихенько сказав Генріх, — коли я зайду, пильнуй, щоб з будинку ніхто не вийшов. Коли хто тікатиме — вистріли в повітря. Стріляти в людину категорично забороняю. Зрозумів?

— Так точно.

Генріх засунув руки в кишені плаща, стиснув там рукоять пістолета і попрямував до вхідних дверей.

Їх відкрила жінка років тридцяти п'яти, в якій Генріх відразу пізнав сестру мадам Тарваль. Він уклонився, але жінка мовчки відсторонилася, даючи німецькому офіцеру змогу пройти. В передпокої, крім вхідних, було ще двоє дверей. Генріх штовхнув ногою найближчі. Одного погляду було досить, щоб переконатися — в цій маленькій кухні нікого немає. На столі стояв немитий посуд.

«Три глибоких і три мілких тарілки», — відзначив про себе Генріх, штовхнув другі двері, так само не витягаючи рук із кишень. Кімната, куди він зайшов, була досить велика, з трьома вікнами на вулицю. В плетеному кріслі біля стіни, просто вікон сиділа бабуся. Вона тримала в руках панчохи і спиці для в’язання, але руки її так тремтіли, що спиці раз у раз дзенькали, чіпляючись одна об одну.

Мовчки пройшовшись по кімнаті, Генріх заглянув у другу — значно меншу, де стояло два ліжка. Одне з них було розкрите, подушка зім'ята.

— Хто ще живе тут? — запитав Генріх молодшу жінку

— Нас двоє.

— А хто спав на ліжкові вдень?

— Мама нездужає — час від часу їй треба відпочити Генріх глянув на стару і відвернувся: вона лише на мить звела на нього очі і немов обпекла його цим поглядом: стільки в ньому було спокійної зневаги і погорди людини, яка знає міру своїх сил і вирішила боротися до кінця.

— Я підшукую приміщення для комендатури.

Стара опустила руки на коліна і, закривши очі, відкинулася на спинку крісла. Тепер її пальці не тремтіли, але саме їх непорушна застиглість говорила про ту величезну напругу, з якою стара, квола жінка силкувалася не виказати свого хвилювання. Генріху непереможно хотілося нахилитися і поцілувати ці зморшкуваті руки. Але він знав, що не має зараз права навіть на ласкавий погляд, що заспокоїв би мадам Матран, принаймні зараз, поки він не дізнається чогось про Андре Ренара чи знайде його самого.

— Хіба ви не знайшли кращого приміщення, ніж наше? — Молода жінка встигла теж опанувати себе — її голос звучав іронічно.

— Скеля, що за вашим домом, дуже зручна для спостережного пункту. Крім цих двох кімнат і кухні, тут немає інших приміщень?

— Як бачите.

Генріх пильним поглядом окинув кімнату. Чому крісло старої стоїть так незручно? Не біля вікна чи в якомусь затишному куточку, як звичайно люблять сидіти старі люди, а посеред стіни, немов його поставлено отут навмисне, щоб щось затуляти. У гірських селищах, де будиночки звичайно туляться на невеличкому рівному клаптику землі або скелі і де доводиться заощаджувати кожен метр житлової площі, часто роблять стінні потайні шафи, але їх «таємницю» легко розкрити з першого погляду, бо дешевенькі обої по вирізу дверцят швидко стираються. Тут малюнок і колір обоїв рівний. Але це вгорі, а за кріслом… може, варт спробувати?

Швидко ступивши вперед, Генріх схопив крісло за поруччя, легко підняв його разом з старенькою, що в ньому сиділа, і опустив трохи далі від того місця, де воно стояло. Обидві жінки не встигли опам'ятатися. Та й сам Генріх не пам'ятав, як він вихопив пістолет, як натискав лівою рукою на якусь майже непомітну кнопку в стіні. Розумом він ще не осягнув своїх дій, не склав будь-якого плану, але відчував, що саме так він мусить діяти.

Дверцята розкрилися. В глибині шафи, притиснувшись до її задньої стінки, стояв мужчина…

Жінки скрикнули: молодша — розпачливо, старша — погрозливо. Так, стара жінка ступила вперед і загородила своїм тілом отвір у стіні.

— Виходьте! — не зважаючи на неї, тільки трохи вище піднявши пістолет, спокійно сказав Генріх.

Мужчина зробив рух і, прикусивши губу, застогнав. Тепер і молодша зірвалася з місця. Кинувшись до чоловіка, вона підхопила його під руки і обережно довела до крісла, в якому хвилину тому сиділа її мати. На ліву ногу мужчина ступити не міг.

— Хто ви?

— Андре Ренар, інженер з Парижа.

— Чому ховалися?

• Предыдущая
• 52/129
• Следующая