І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 59

• Предыдущая
• 59/129
• Следующая

— Безумовно. Але в той час, коли Курт передавав мені розмову з Фельднером, вас у номері не було! Запам'ятаєте?.. А тепер щодо кузини. Вона може вас чимсь скомпрометувати?

— Вже одне те, що вона їхала до мене…

— Так, розумію… Ім'я вашої кузини?

— Я не знаю, під яким вона сюди приїхала, але насправді її звуть… — Моніка хвилину вагалася, — я вам довіряю, Генріх, — насправді її звуть Людвіна Декок. Але коли вона назвалася інакше, ви повинні забути це ім'я.

— Послатися на те, що з симпатії до господині готелю я зацікавився долею її родички, можна?

— Ні, Людвіна нам не родичка.

— Це утруднює справу! Але я все ж спробую розвідати. Хоч не гарантую, що мені пощастить…

— Боже, невже вона загине, і немає жодної надії на порятунок! — простогнала Моніка. — Коли б справа стосувалася лише мене, я б сама пішла у гестапо і наполягла б, вимагала…

— Ви цього не зробите, Моніко! Умовимося так: ідіть до себе і чекайте, абсолютно нікуди не виходьте, навіть у ресторан. Я спробую дізнатися, наскільки серйозні обвинувачення проти Людвіни Декок, і негайно сповіщу вас. Але запасіться терпінням — з Міллером мені треба зустрітися в більш-менш інтимній обстановці, зробити це можна буде лише ввечері. Домовились?

Моніка на знак згоди хитнула головою і мовчки простягла свою маленьку, трохи шорстку руку. Генріх нахилився і притулився до неї щокою.

— Я зроблю все можливе і навіть неможливе, тільки б оці тоненькі пальчики не тремтіли так від хвилювання! — прошепотів він тихо.

Коли Моніка пішла, Генріх покликав Курта і наказав йому замовити у мадам Тарваль шість пляшок коньяку, лимонів, цукру і все це віднести в машину.

— Кудись поїдемо, гер обер-лейтенант?

— Поїду я сам. А зараз трохи засну — мені щось нездужається. Не буди до восьмої, якщо не трапиться нічого надзвичайного. Коли я поїду, можеш іти до себе в казарму, бо я повернуся пізно.

— Буде виконано!

Генріх поклався спати, щоб мати на вечір ясну голову, але заснути не міг. Бо сон проганяла не лише тривога за Моніку, а й сумніви.

«Чи маю я право братися за цю справу?» — знов і знов запитував себе Генріх.

Після вибуху в Бонвілі його попередили, що він не повинен піддавати себе зайвому риску. Виходить, він збирається зараз порушити наказ! Та хіба йдеться тільки про наказ! Адже він і сам добре знає: чим довше його не викриють, тим більше він зможе зробити для своєї Батьківщини, далеко більше, ніж хто інший, бо досі баронові фон Гольдрінгу довіряють цілком. Отже, жодного необережного кроку! Він може йти на риск в крайньому випадку. Але мовчки спостерігати, як небезпека нависає над головами чесних людей! Адже, коли Людвіна не витримає і зізнається, що їхала до Моніки… тої самої Моніки, проти якої у Міллера вже виникли підозри…

Генріх відчуває, що всього його обсипає морозом від однієї думки, що дівчина може потрапити у пазури гестапівців. Ні, він цього не може припустити! Тим більше, що сам затягнув її під цей зашморг. Не скажи він їй про поїзд зі зброєю, вона не поїхала б до Бонвіля, не зустрічалася б з кузиною, і все зараз було б гаразд. Але ж він хотів, щоб зброю не приставили до місця призначення, і лише через Моніку міг попередити макі! А коли так?..

Генріх схопився з ліжка. Так! Як же він не подумав про це відразу! Єдине джерело, звідки Моніка могла дізнатися про поїзд, — він сам, Генріх фон Гольдрінг! Отже, в разі арешту Моніки йому доведеться давати офіціальні пояснення і тоді до нього не буде вже тої довіри, до всіх його вчинків почнуть приглядатися пильніше… І провал його як розвідника тоді неминучий.

Може, вперше за життя Генріх зрадів, що небезпека загрожує і йому самому. Отже, він має право втрутитися, повинен врятувати, поки не пізно, Людвіну Декок!

Коли Курт рівно о восьмій постукав у двері номера, Генріх уже був при повному параді, немов зібрався кудись на банкет.

Пересвідчившись, що пляшки з коньяком у машині, Генріх сів за руль і за кілька хвилин вже в'їжджав у подвір'я резиденції Міллера. Вартові біля воріт пропустили машину, не спитавши навіть перепустки, — вони добре знали, що обер-лейтенант Гольдрінг тут своя людина.

Міллер був у себе в кабінеті не сам — навпроти нього сидів молодий, дуже красивий офіцер у формі лейтенанта.

— Знайомтеся, дорогий Генріх, мій заступник, що повернувся з відпустки, лейтенант Заугель, про якого я вам говорив.

— І мушу додати — дуже багато приємного. Я щиро шкодую, що досі не мав нагоди зустрітися з вами, гер Заугель!

Щоки лейтенанта, забарвлені ніжним рожевим рум'янцем, зашарілися, як у дівчини. Він і справді більше скидався на дівчину з своїм золотистим хвилястим волоссям, великими блакитними очима, по-дитячому пухлими вустами. Лише підборіддя лейтенанта, загострене і занадто довге, порушувало загальну гармонійність рис і робило його обличчя, не зважаючи на красу, неприємним.

— Яка щаслива нагода привела до нас такого дорогого гостя! — вигукнув Міллер, потискуючи двома руками руку Генріха. — Ні, справді, що навело вас на щасливу думку завітати до нас?

— Я звик бачитися з друзями щодня, принаймні через день. А вже три дні, як я вас не зустрічаю навіть у казино, під час обіду. Отже, мій приїзд пояснюється тільки вашою неувагою до моєї персони.

— Любий бароне, ви мене ображаєте! Ви знаєте, як я до вас ставлюсь. Але зараз стільки роботи! Я просто задерев'янів весь, бо не маю часу навіть пройтися.

— Ви хочете натякнути на те, що і зараз я вам завадив? — на обличчі Генріха можна було прочитати явне розчарування. — А я сподівався, що ми можемо посидіти, навіть захопив з собою кілька пляшок коньяку.

— Бароне, дорогий! Невже я прямо не сказав би, коли б ви приїхали невчасно? Адже ми друзі, а між друзями не повинно бути церемоній. Гер Заугель, замкніть, будь ласка, двері і накажіть, щоб мене не турбували. А де ж ті чарівні пляшки, Генріх?

— Вони в машині. Накажіть принести їх сюди, і хай захоплять пакунок з лимонами і цукром…

— Яка завбачливість! Зараз доручу ад'ютанту… хоча ні, вийде незручно. Гер Заугель, не в службу, а в дружбу, візьміть самі і тягніть до моєї кімнати. А я поки все приготую. Прошу, Генріх, проходьте сюди!

Міллер відкрив двері до суміжної кімнати, яка правила Міллеру і за спочивальню, і за їдальню в ті дні, коли він затримувався в гестапо. Крім широкого дивана з подушкою, тут стояв невеличкий столик і буфет.

— Обійдемося без послуг денщика, так буде інтимніше, — говорив Міллер, розставляючи чарки і тарілочки.

— Це добре, що не буде сторонніх, бо сьогодні, здається, і я добре нап'юся. Такий настрій, хоч вовком вий!

— Що й казати, веселого мало…

— І заслати ж нас в таку глушину! Ні розваг, ні веселощів, — поскаржився Генріх.

Міллер двозначно посміхнувся.

— А як же мадемуазель Моніка? Вже набридла?

— То-то й воно, що не встигла набриднути! Як кожна порядна дівчина, вона на наші взаємини дивиться дуже серйозно, значно серйозніше, ніж я хотів би. З нею без цієї прелюдії — зітхань, упадань — не обійдешся! А я не хочу привертати уваги відвертим залицянням. Ви, можливо, не знаєте, але я маю наречену, з якою найближчим часом маю обмінятися перснями.

Увійшов Заугель і поставив на стіл пляшки. Міллер від задоволення прицмокнув.

— Тоді перший тост за вашу наречену! Але, Генріх, хто вона, ця майбутня баронеса?

— Лора Бертгольд.

— Донька генерал-майора Бертгольда? — перепитав Заугель. — Чудова партія! — Блакитні очі лейтенанта сяяли, ніби він сам мав одружитися з дочкою Бертгольда.

Міллер поздоровив Генріха стриманіше, але підкреслено поштиво.

— За майбутню баронесу Лору фон Гольдрінг! — проголосив він урочисто, піднімаючи чарку.

Всі троє дружно випили. Генріх негайно налив ще по чарці.

— Ну, тепер, бароне, вам сам бог звелів переходити на роботу до нас. Ви зв'язані з генерал-майором подвійними узами, і для вас він зробить усе! Це каже вам ваш друг, старий контррозвідник, який трохи розуміється на тому, як треба робити кар'єру!

• Предыдущая
• 59/129
• Следующая