20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 12

• Предыдущая
• 12/92
• Следующая

Я почав свою оповідь, намагаючись вимовляти кожне слово якомога виразніше. Назвав наші імена, повідомив, хто посідав яке становище на судні, і, додержуючи усіх приписів доброго тону, освідчився професором Аронаксом, а далі рекомендував і мого слугу Конселя та гарпунера містера Неда Ленда.

Чоловік із добрими, лагідними очима слухав мене уважно, спокійно, навіть поштиво. Проте обличчя нічим не показувало, що він мене зрозумів. Коли я скінчив, він не озвався жодним словом.

А може, заговорити до них англійською? Може, вони все-таки розуміють мову, що стала мало не повсюдна? Я знав її, як і німецьку, майже вільно читав, але розмовляти добре не міг. А за такої оказії найперш і доконче треба, щоб тебе зрозуміли.

— Ну, а тепер ви, — мовив я гарпунерові.— І ви, Неде Ленде, як щирий англосакс, заговоріть до них англійською мовою, ану ж вам більше, ніж мені, поталанить.

Нед, не надто проханий, тут же заходився переказувати те, що я оце розповів, тільки на свій штиб. Канадець з притаманним йому характером говорив аж надто запально. Він обурювався з нашого ув'язнення, що було здійснене, всупереч людському праву, питав, за яким законом тримають нас тут, грозив позиватися з тими, хто свавільно кинув нас до в'язниці, шаленів, вимахував руками, репетував і кінець кінцем промовистим жестом показав, що ми гинемо з голоду.

Гарпунер, як не дивно, досяг не більших успіхів, аніж я. Незнайомці й бровою не ворухнули. Вочевидь, вони не знали мови Араго²² так само, як і мови Фарадея²³.

Спантеличений тим, що ми марно вичерпали свої філологічні ресурси, я вже не міг дати собі жодної ради; аж раптом озвався Консель:

— Коли пан професор дозволить, я ще заговорю до них німецькою.

— О! Невже ти тямиш по-німецькому? — вигукнув я.

— Як і всякий фламандець, коли дозволить пан професор.

— Ще б пак! Це мене дуже тішить. Починай, голубе!

І Консель спокійно, як і звикле, розповів втретє всі наші перипетії. Та хоч він говорив, як справжній оратор — вишукано й проречисто, — німецька мова також не мала успіху.

Нарешті, доведений до краю, я взявся поновити в пам'яті все, що залишилося від моєї початкової науки, та й заходився витлумачувати наші митарства латиною. Цицерон²⁴ заткнув би собі вуха й вигнав би мене на кухню, але я таки розповів геть усе.

Та й ця остання спроба була марна. Обидва незнайомці, перекинувшись кількома словами своєї незбагненної мови, вийшли, навіть не підбадьоривши нас яким-небудь жестом, зрозумілим у всіх країнах світу. Двері за ними зачинилися.

— Яка підлота! — вигукнув Нед Ленд, десь уже вдвадцяте вибухнувши гнівом. — Подумати тільки! До них говорять і французькою, й англійською, й німецькою, і навіть латиною, а ці іроди хоч би пристойності ради бевкнули щось у відповідь!

— Вгамуйтеся, Неде, — мовив я до охижілого гарпунера, — гнівом нічого не зарадиш.

— Та ви знаєте, пане професоре, — товк своєї наш розлючений супутник, — що в цій залізній клітці можна отак і з голоду сконати?

— Ба! — розважливо мовив Консель. — До цього ще далеко.

— Друзі,— мовив я, — не треба падати у відчай. Ми перебували ще в більшій притузі. Не кваптеся, будь ласка, складати якоїсь думки про капітана й команду цього судна.

— У мене вже склалася думка, — прохопився Нед Ленд. — Це шахраї!

— Гаразд! А з якої вони країни?

— З країни шахраїв!

— Мій любий Неде, такої країни на глобусі немає; до того ж визначити, якої національності ці люди, — нелегке діло. Що вони не англійці, не французи, не німці — це певно. Одначе мені здається, що капітан та його помічник народились під низькими широтами. Вони скидаються на жителів півдня. Але іспанці вони чи турки, араби чи індуси — з їхнього вигляду сказати важко. Що ж до їхньої мови — вона зовсім не збагненна.

— Яка то прикрість не знати всіх мов, — втрутився Консель. — От би запровадити всюди одну мову!

— Що з того! — відповів Нед Ленд. — Адже ж у цих людей своя мова, навмисне вигадана, аби тільки мучити добрих людей, яким і так живіт з голоду запався. Варто людині тільки відкрити рота, поворушити щелепами, пожувати й поплямкати — і в будь-якій країні збагнуть, чого їй хочеться. Заговори такою мовою в Квебеку чи в Паумоту, в Парижі, будь-де в світі — і всім ясно: «Я голодний! Дайте їсти!»

— Ну, — знову озвався Консель, — є ж і нетямущі люди…

На ці слова відчинилися двері. Увійшов стюард²⁵. Він приніс нам одежу, моряцькі куртки й штани, пошиті з якоїсь чудернацької тканини. Я вдягнувся. Те саме зробили й мої супутники.

Тим часом стюард, — певне, німий і глухий — застелив стола й поставив посуд на трьох осіб.

— О! Це інша річ, — сказав Консель, — початок нічогенький.

— Отакої! — буркнув гарпунер. — На дідька лисого вам оті їхні страви? Черепашача печінка, акуляче філе, біфштекс із морської собаки!

— Побачимо! — відповів Консель.

Ми посідали до столу, заставленого тарелями під срібними ковпаками. Безперечно, ми потрапили до людей цивілізованих, і, якби не електричне світло, можна було подумати, що ми сидимо в ресторані ліверпульського готелю «Адельфі» або паризького «Гранд-Отелю». Щоправда, на столі нема ні хліба, ні вина. Зате подано свіжу прозору воду, та це ж всього-на-всього вода, а таке питво було не до смаку Недові Лендові. Між поданими стравами я помітив вишукані рибні делікатеси. Що ж до решти наїдків — я не міг навіть пізнати, з чого вони — з м'яса а чи з овочів.

Скатертина, посуд — все було вишукане, все свідчило про витончений смак. І на всьому начинні — ложках, виделках, ножах, тарілках — вирізьблено напис:

Рухомий в рухомому середовищі! Справді, такий девіз найкраще личить цьому підводному суднові! А літера N, — мабуть, ініціал таємничого капітана!

Недові й Конселю було не до міркувань. Вони заходилися біля сніданку. Я, не довго думавши, зробив те саме.

Мені вже трохи відлягло од серця: господарі, очевидно, не мали наміру нас захарчувати.

Та все на цьому світі має свій край, все минає, навіть голод людей, які не їли п'ятнадцять годин! Наївшися, ми відчули, що нас непереможно змагає сон. Це, ясна річ, природна реакція після боротьби зі смертю протягом тої безконечної ночі.

— Щось мені охота задрімати, — озвався Консель.

— І я засинаю! — відповів Нед Ленд.

Мої супутники простяглися на матах, постелених долі, і вмить заснули.

Щодо мене, то я не так легко піддався могутній потребі сну. В голові роїлися думки, одне по одному зринали питання; перед очима поставали химерні образи. Де ми? Яка чудодійна могутня сила мчить нас? Я відчував чи, скорше, мені здавалося, що судно занурюється в непроглядні морські глибини. Мене гнітили кошмари. Марилося, ніби із цієї підводної фортеці вигулькували скопища невиданих тварин, мовби однорідних із цим підводним кораблем, так само живим, рухливим, грізним, як вони!.. Та мало-помалу я заспокоївся, марева розтанули в тумані дрімливості і мене огорнув міцний сон.

Скільки ми спали, не знаю; мабуть, довго, бо, збудившись, я почувся спочилим і бадьорим. Мої супутники, простягшися в кутку, спали як мертві.

Підвівшись із свого твердого ложа, я зразу відчув, що в голові мені прояснилось. Я знову заходився ретельно обдивлятись нашу в'язницю.

Анічогісінько не змінилося. Тюрма лишилася тюрмою, а в'язні — в'язнями. Тільки й того, що стюард, поки ми спали, прибрав посуд. Отже, ніщо не знаменувало близької зміни нашого становища. Я тривожно питався подумки — невже ми роковані на довічне ув'язнення в оцій каюті?

• Предыдущая
• 12/92
• Следующая