Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/59
• Следующая

Я прислухався. З гватемальського сторони і справді долинав якийсь шурхіт та кволе перегукування, схоже на мляве кректання мавп. Ось тут, пригадую, інтуїція сильно підкачала мене (у темряві вона у мене взагалі погано спрацьовує), бо я не відчув ніякої загрози в словах свого напарника і спокійно відказав:

— Ага.

Тьомик за моєю спиною нечутно дістав дробовика і вклав у нього два патрони. Після інциденту зі слоном я, на жаль, так і не засвоїв, що на мого в цілому флегматичного напарника нападає просто звіряче бажання убивати, коли йому до рук потрапляє справжня зброя.

— Що ти там казав? — шепотів далі Тьомик. — У них сьогодні День незалежності? Свято, значить, велике…

— Ага, — ще раз мугикнув я, навіть не здогадуючись про те, яка небезпека чигає мене попереду.

Аж тут мій напарник ні з того, ні з сього зірвався на рівні ноги і загорлав на всі джунглі:

— Ну, то треба привітати тих милих гватемальських мавпочок святковим салютом!

Вигук Тьомика електричним розрядом розітнув тонкий пласт нічних звуків над Усумансінтою, сплетений із стрекоту цикад, слабкого плюскоту води об борт плоскодонки та шереху листя і трави у хащах. Ті звуки були настільки тихими, затушованими, що їх цілком можна було назвати тишею, а не звуками.

Від несподіванки я аж підскочив, рвучко обернувся і крикнув:

— Що-о?

Та було вже пізно.

— Все одно там тільки мавпи, чувак, — крикнув Тьомик. — Ха-ха-ха! Милі гватемальські мавпочки!

А тоді на моїх очах мій напарник приклав рушницю до плеча, націлився в бік кущів на гватемальському березі, звідки щойно долинуло оте мавпяче вовтузіння, і пальнув відразу з обох стволів. Звук пострілу остаточно розтрощив опівнічну тишу над джунглями.

— Ти що, ідіот?! — загорлав я.

Практично водночас з моїм окриком з набережних корчів донісся хрускіт гілляччя, протяжний переляканий вереск і лемент невідомого походження.

— Ай-я-а-а-а! А-а-а-о!

«Я ще ніколи не чув, щоб так верещала мавпа», — тільки й встиг подумати я.

А потім сталося найцікавіше. Оті «милі гватемальські мавпочки» вшкварили по нас із міномета.

Секунди дві-три я ще плекав надію, що це просто салют нам у відповідь, типу, в честь Дня незалежності. Але коли в десяти метрах за ютом нашої плоскодонки рвонув перший фугас, я нарешті втямив, що Тьомик у повній темряві примудрився підстрелити зі своєї пукавки якогось бідаху гватемальського прикордонника. Причому прямо на посту…

Знаєте, коли я пізніше переказував цю пригоду одному волоцюзі з Сан-Крістобаля, він сказав, що до того моменту, поки мій компаньйон не гахнув дробом по гватемальському березі, ми були у відносній безпеці. Місця там справді безлюдні — тільки джунглі, мавпи, ну і де-не-де сновигають прикордонники. Тому наркотики… ой, пардон, борошно курсує там практично безперебійно й безперешкодно двома широкими каналами: переважно з Гватемали в Чіапас коло Яхчілану, і час від часу навпаки — з Чіапасу в Гватемалу трохи нижче по течії. Зазвичай рядові прикордонники дивляться на все те крізь пальці, адже мають з того чималий зиск, так би мовити, надбавку до платні від наркоторговців. Лише зрідка, коли хтось із них капітально продується в карти, вони «ловлять» наркокур’єра на гарячому і примушують поділитись мішечком «борошна», щоб покрити свої борги.

Однак наш випадок був особливим. По-перше, на календарі червонів гватемальський День незалежності, і всі прикордонники були п’яними в бубон — зрозуміло, всіх тягнуло на подвиги. По-друге, ви ж самі розумієте, приплисти вночі від мексиканського берега, волати щось понад водою та ще й стріляти по прикордонній заставі в національний День незалежності — це вже просто ні в які ворота не лізе. Тут уже і десять мішечків «борошна» не поможе. Ну, і по-третє… Коли я гарикнув тому горе-снайперу, Тьомику себто, щоб заводив мерщій моторчика, бо треба чимшвидше вшиватися звідси, він кинувся до човнового двигуна і взявся гарячково смикати за шнурочок. Двигун пручався, крехтів і плювався димом. Зрештою десь за сьомим разом мотор таки завівся, загарчав і… шубовснув з човна у чорну воду. Причому не опустився, а шубовснув, бляха, у прямому розумінні. Цебто з кінцями.

Присягаюся, якби у дробовику тоді лишився хоча б один заряд, я тут-таки на місці здійснив би звіряче вбивство свого компаньйона.

— Це не я! — перелякано верескнув мій напарник. — Він сам упав! Звідки я міг знати, що він незакріплений?

Майже водночас з цим другий фугас бебехнув уже в якихось п’яти метрах від нашого човна. Слідом за ним з берега цвіркнуло кілька кулеметних черг — поки що наосліп, — і я зрозумів, що тієї ночі Бог на стороні тих, хто відзначає День незалежності.

Однак я намагався не втрачати самовладання. Хутко присівши навкарачки, я почав нишпорити руками по днищі човна, поки не намацав два трухлявих весла. Миттю схопив одне з них і врізав Тьомику по лобі.

— Ай! — вискнув Тьомик. — Ти що?!

— Бери весло і починай гребти, дурню!

Я схилився з лівого борту, мій напарник звісився з правого, і весла замигтіли у повітрі, неначе пропелери двомоторного літака на зльоті. Присягаюся, ніхто й ніколи, навіть мусульмани-раби на генуезьких галерах за часів Андреа Доріа під пекучими нагаями знавіснілих наглядачів, не махали так веслами, як ми з Тьомиком тієї ночі на Усумансінті.

На якийсь час стрілянина припинилася. Наш човен без упину тягло вниз за течією, і розрахунок міномета, певне, не встигав нормально на нас націлитись у суцільній темряві. Не перестаючи панічно гребти, я вже почав був думати, що ми ще легко відбулись, коли це від застави, розітнувши темряву, прямовисно в небо встромився потужний промінь прожектора.

«Все, жопа», — подумав я і зіщулився. Але молотити веслом по воді не перестав.

Прожектор повільно опускався, викреслюючи дугу по темному небу, одначе спускався він чомусь не в напрямку річки, а в протилежний бік — у бік гватемальських джунглів. За кілька секунд промінь світла вихопив з чорноти яскраве кружальце покрученого зеленого пагілля. Ще за мить промінь прожектора простягся паралельно землі, і від застави донеслося нелюдське верещання — а-а-а! — а за ним бурливий потік нестримної лайки, наче когось із гватемальців облили гарячою смолою. Я нарешті здогадався, що солдафон за прожектором, будучи сильно під градусом, опустив ліхтар не в ту сторону, встромивши сліпучий промінь у когось зі своїх на посту. (А цей їхній тридцятикіловатний прожектор, він же ж, певно, не тільки засліпляє, він ще й смалить добряче, либонь, не згірш, ніж мікрохвильова пічка.)

«Ох і добряче вони там відзначали свій День незалежності», — майнуло в моїй голові.

Лайка все ще не припинилася, коли промінь почав дертися вгору. Врешті-решт, пройшовши зеніт, він важко впав на воду і залляв світлом брунатні води Усумансінти.

Я і Тьомик не переставали гребти, як очманілі; за сотню метрів попереду річка трохи завертала вправо, і за вигином цілком можна було сховатися — принаймні гватемальці уже не пальнуть по нас прямою наводкою. Утім, протягом оцих-от ста метрів нас могли не менше ста разів спокійнісінько спровадити на той світ.

Яскрава латка світла поповзла по коричневій воді, вишукуючи нашу плоскодонку. Гватемальці вже встигли загубити нас і голосно лаялися, певно, сперечаючись, до якого берега, мексиканського чи гватемальського, ми погребли. Тим часом клапоть світла невпинно підкрадався все ближче та ближче.

Тьомик і я махали веслами так, що аж очі на лоба вилазили, але марно. За якусь хвилину прожектор нащупав ніс плоскодонки і миттю перекинувся на її середину, заливши мене й напарника сліпучим неприродним сяйвом. Від берега дійшов зловтішний сміх і тріумфальне гоготіння.

У цей час на посту почали загорятися окремі ліхтарі, вириваючи з темряви листяні навіси укріплених службових приміщень, невелику бамбукову казарму, довгий ряд білих мішків з піском, накиданих понад берегом, мінометний розрахунок та кілька кулеметних точок. Я пополотнів. Ось у це кубло Тьомик пальнув зі своєї пукавки!

• Предыдущая
• 34/59
• Следующая