Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/62
• Следующая

— Ну… ставте його туди…

За кілька хвилин ми ввалилися у номер і втомлено повалилися на ліжка, застелені брудною постіллю, що аж кишіла блощицями. Виснажена переживаннями цієї ночі, Маруся відразу заснула. Тьомик, дочекавшись поки його подруга рівненько засопе, повернувся на бік і тихо мовив:

— Пробач, чувак… Я не думав, що все так обернеться.

Я невиразно знизав плечима.

— Дарма я послухав її, Максе. Може, здамо його поліції, — запропонував мій товариш.

— Ні, — я рішуче мотнув головою, виставивши щелепу вперед. Якщо вже я берусь за якесь діло, то обов’язково доводжу його до кінця. — Відступати нема куди.

— Тоді що ти збираєшся робити?

— Довірся мені, друже, — поважно відказую товаришеві. — Під час планування я, звісно, не міг знати, що у вантажівки підкосяться колеса, зате передбачав найгірший сценарій розвитку подій, цебто коли з невідомих причин ми не зможемо довезти слона до Трухільйо.

Затим я дістав з нагрудної кишені сорочки складений учетверо листок паперу і передав його Артемові, пояснюючи:

— Це я випросив у Педро Суфісьєнтеса. Сподівався, що він не знадобиться, але…

Мій товариш розгорнув записку і прочитав її впівголоса.

— Я не розумію, що це означає… — промимрив Тьомик.

— Ми поведемо слона пішки через пустелю, — спокійно відкарбував я.

— Через Сечуру?

— Так.

Артем відкинувся на спину, закрив обличчя руками і проказав:

— Fuck me…

Надворі світало…

Прокинувшись відразу після обіду, я першим ділом переконався, що слон на місці. Затим вжив спеціальних заходів для маскування чи, як кажуть військові, з метою надання слону скритності під час пересування. Насамперед, роздобувши три слоїчки з сірою, жовтою та білою фарбою, пофарбував слона в захисний плямистий колір (ну, щоб хоботний не дуже кидався в очі у пустелі). В результаті Джумбо зробився схожим на бронетранспортер миротворчого контингенту НАТО в Іраку. Для більшого ефекту задля маскування вух я прикрутив йому над головою два висушені кущі чаппаралю.

Через кілька годин Артем та Маруся, вийшовши з мотелю, вражено пороззявляли роти. Мабуть, просто не могли впізнати Джумбо.

— Ну що? — гордо спитав я, милуючись результатами виконаної роботи. — Правда, він тепер схожий на піщаний пагорб?

Тьомик лиш прицмокнув язиком, а кучерява сказонула, аж бризкаючи сарказмом:

— Він тепер схожий на слона, заляпаного фарбою, з драним кокошником над вухами.

«От лахудра, — розсердився я, — хоч би мовчала вже, якщо нічого не тямиш у маскуванні». Але, розуміючи, що зараз не час виясняти стосунки, стримано відказав:

— Треба вшиватися звідси…

Незабаром стемніло, я озброївся GPS-навігатором і повів тварину на північ, туди, де починалася велетенська пустеля Сечура. Мій товариш і дівуля сиділи, притулившись один до одного, на шиї слона.

Щоб відірватися від переслідувачів, які, безперечно, вже шукають нас, я вирішив йти, не спиняючись цілу добу, аж до наступного вечора.

Полудень наступного дня…

Погоня. За нами погоня. Я зауважив її хвилин п’ять тому. Кільканадцять темно-синіх машин з червоними мигалками і чорними смугами на боках з’явилися на горизонті і, розтинаючи розмите марево, прудко мчали по шосе. Вони були ще далеко, настільки далеко, що до нас не доносилося скигління сирен та рев перегрітих двигунів, які астматично заковтували сухе пустельне повітря через прорізи решіток радіаторів, одначе я підрахував, що при нинішній різниці у швидкості переслідувачі наженуть нас щонайбільше за чверть години.

Джумбо тим часом розмірено дріботів по обочині Панамериканської магістралі, намотуючи 8…9 км/год. Це нормальна, так звана маршова швидкість слонів. Але це аж ніяк не нормально, коли вам на п’яти наступають перуанські копи.

Через хвилину переслідувачі наблизилися настільки, що їх помітив Тьомик.

— Максе, ти бачиш? Там… там… — при цьому мій товариш дуже сильно зблід.

— Копи… — похмуро мовлю.

— Нам кінець, Максе? — насупилась Маруся, спрямувавши погляд на горизонт.

Я нічого не відповів. Чесно кажучи, у цей момент я страшенно злився сам на себе. Я сильно пошкодував, що дозволив цим двом філантропам і збоченцям, які зараз сидять переді мною на спині Джумбо самі не свої від страху і відчаю, переконати мене пристати на їхню дурнувату авантюру. Одначе нічого змінити не міг: тепер ми в одній упряжці, чи то пак, на одному слоні. Відтак, не гаючи часу, я смикнув Джумбо за праве вухо, спрямувавши тварину на схід у незайману пустку Сечури.

Невдовзі кортеж переслідувачів, завиваючи сиренами і горлаючи щось у мегафони, досягнув того місця, звідки ми завернули в пустелю. На кілька секунд автомобілі завмерли, але згодом, певно, підкоряючись чиїйсь команді, рвонули за нами навпростець крізь дюни. Але, як я й передбачав, Сечура досить швидко остудила запал переслідувачів: одна за одною поліцейські машини загрузали в піску, застрягали поміж вапнякових горбків та заглибин.

Пальбу по нас не відкривали, либонь, побоюючись нашпигувати свинцем слона, тому якоїсь миті я повірив, що ми ось так відносно легко спекалися ревнителів закону. На жаль, я помилявся. Поліцейські покидали автомобілі, перегрупувалися і тісною ватагою підтюпцем почесали за нами. Погоня тривала…

— Вони наближаються, — застерегла Маруся.

— Максе… — пробелькотів Тьомик. — У мене є пропозиція.

Я звів на напарника запитальний погляд.

— Пропоную здатися! — випалив він. — Хто за повну і безоглядну капітуляцію?

Я нахмурився. Маруся промовчала, прикусивши нижню губу. Вона відмовлялася вірити в те, що все закінчиться так тупо.

— У мене є краща ідея, — кажу. — Ми можемо врятуватись, просто… просто потрібно розігнати це вайло, треба примусити його бігти швидше!

Під час підготовки до викрадення я вичитав, що в екстрених умовах середньостатистичний слон може розвивати швидкість 40 км/год., у виняткових випадках — дещо більшу. Шкода, але наш Джумбо, схоже, до таких спринтерів не відносився. Ми взялися ляскати його по спині, по боках та по сраці, ми товкли його кулаками, шльопали і давали йому розмашисті ляпаси, а він, зараза, вперто не хотів розганятися навіть до двадцяти кілометрів за годину. Добродушний слоняра виріс у неволі і, либонь, навіть не здогадувався, що може бігати; ручному хоботному просто було невтямки, на біса йому гнати пустелею з такою космічною швидкістю. Крім того, Джумбо був уже немолодий і підсвідомо розумів, що тварині його складу, форми та ваги не личить у такому солідному віці скакати пустелею, наче якійсь дурнуватій антилопі в сезон тічки.

• Предыдущая
• 20/62
• Следующая