Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/62
• Следующая

— А як це так, що у тебе двоє друзів?

— Максе, це все дуже складно, — відмахуючись від комарів, взявся пояснювати Артем. — Колись Маруся мені дуже подобалася, але потім обставини склалися таким чином, що нам довелося розійтися. Не буду кривити душею — як жінка, вона мені й зараз подобається, одначе, окрім зовнішності, є ще дуже багато інших факторів, без яких еволюція стосунків у щось більше, ніж просто дружба, є абсолютно неможливою. Крім того, ще цей її татко… Коротше, я говорив з Марусею на цю тему через тиждень після того, як ми здибалися на півночі Перу, і вона відразу розставила всі крапки над «і», сказавши, що мені не варто розраховувати на щось більше, ніж просто дружбу.

— Ти дарма так кажеш, — заперечив я. — Затям, дружби між чоловіком і жінкою не може бути за визначенням. По-моєму, вона просто намагається приспати твою пильність, щоби потім одного ясного погожого дня, коли ти не очікуватимеш ніяких підступів…

— Чувак, не вигадуй!

— Ти мені тут головою не кивай і руками не розмахуй. Я про життя більше, ніж ти, знаю. Вони так завжди роблять, коли розуміють, що з першого разу, наскоком нічого не вийшло: мовляв, Тьомику, мій хороший, мій любий, ми з тобою просто друзі, добрі приятелі, те-се, а потім — бац! — і тут я вже стою, розмазуючи сльози відчаю по обличчі, на хрестинах вашого первістка-спиногриза. Отак воно все буває, напарнику. Я тебе, звісно, вчити не збираюсь, просто… будь пильним.

— Що ти сказав?

— Будь пильним, — повторюю.

Тьомик затих, приклавши вказівного пальця до губів.

— Ти чуєш, Максе? — прошепотів напарник, різко змінившись на обличчі.

Я затамував подих і прислухався. Щось змінилося довкола нас, за якусь долю секунди щось поінакшало в лісі довкола галявини, проте я ніяк не міг уловити, що саме.

— Що таке, Тьомо? — мені передалося раптове Артемове напруження, через що я мимоволі теж перейшов на шепіт.

— Невже ти не чуєш… не відчуваєш… цієї убивчої тиші?

І тоді я втямив, що саме змінилося. На галявині встановилася сперта й липка, абсолютно ненормальна тиша. З джунглів більше не долинав електричний скрип цикад, з-поміж цупких крон не вилітало мавпячого ухкання. Хащі завмерли, стислись, причаїлись, і то була не солодка дрімота, а очікування чогось великого, грізного й смертоносного.

— Що за чортівня? — пролепетав я.

Проте не встиг я договорити, як сталеву тишу над нашими головами розітнув пронизливий шиплячий свист. Ми з Тьомиком синхронно задерли голови. Свист стрімко наближався, блискавично промайнув над нашими задертими писками і залетів за спини. Ми з напарником перелякано переглянулися, адже одного разу вже чули подібний шиплячий звук у Мексиці під час погрому гватемальської прикордонної застави[27]. У ту ж мить свист обірвався, і аномальну тишу над нетрями розірвав на шматки оглушливий вибух. З переляку я зірвався на рівні ноги, а мій напарник гепнувся у траву і спробував залізти під повалений стовбур.

За першим мінометним залпом — а то був саме мінометний постріл — відразу розпочалася ціла канонада. Зі сходу з найбільш густих і заплутаних хащ безперервним потоком линуло бахкання, скрекотання, тріск і гуркіт усіх видів стрілецької зброї від гвинтівок та автоматів до протитанкових гармат та мінометів. У повітрі літали кулі, осколки фугасних зарядів, куски гарячої землі, деревні тріски й пошматоване листя. На заході, в лісах, де закріпилися урядові війська, безперервною хвилею гуркотіли вибухи, крізь густу й вологу зелень час від часу прорізувалися спалахи чорно-червоного полум’я і випорскували клубні густого смолистого диму.

Перших секунд десять-двадцять воєнні дії велися, так би мовити, в одні ворота — жоден звук не видавав присутність у кущах за нашими з Тьомиком спинами регулярних перуанських військ. Лиш після того, як ці десять-двадцять секунд минули, з нетрищ на заході почали доноситися перші звуки. На жаль, ними виявилися зовсім не дружній мінометний залп у відповідь, не злагоджений автоматний вогонь у бік неприятеля, і навіть не розкотисті, тверді й рішучі голоси командирів, які закликають доблесних спецназівців дати гідну відсіч нахабним терористам. З кущів регулярної армії долинав переляканий лемент, вереск і прокльони, на тлі яких зародився і поволі затихав, щосекунди віддаляючись на захід, безладний хрускіт гілляччя — перуанці безладно відступали.

Побачивши, що після першого несподіваного удару регулярна армія драпає на всіх парах, терористи з радісним улюлюканням кинулися в наступ.

Увесь цей час Тьомик з надією витріщався на стіну джунглів на західному краї галявини, очікуючи, що крізь неї от-от прорвуться передові загони перуанських військ, відкинуть повстанців геть і візьмуть їх в оточення. Я, проте, вже не мав жодних ілюзій стосовно того, чим закінчиться черговий раунд протистояння перуанського уряду й наркоторговців. Схопивши товариша за комір сорочки, я скрикнув:

— На дерева! — і потяг напарника в довколишні нетрища.

Повстанці шастали десь зовсім близько — автоматні черги підганяли нас, шваркочучи прямо за спинами. Буквально за кілька секунд, немов дві мавпи, ми видряпалися на вершечки двох сусідніх гевей, заховавшись серед листя на висоті десяти метрів над землею. З такої висоти мені було чудово видно, як ушивається з поля бою добірний перуанський спецназ. Раптом до мене дійшло, що грізний вигляд перуанської регулярної армії насправді є фікцією. На ділі вояки виявилися зовсім не готовими до бойових дій у справжніх джунглях.

Бойовики тим часом наближались. Ми з Артемом завмерли, притисшись до стовбурів. Пропхавши голову під рукою, я спостерігав за повстанцями, що метушилися внизу, прочісуючи джунглі. Спершу вони кинулися до поваленого дерева, на якому ми з напарником прочекали кілька годин, потому, розтягнувшись широким півколом, з автоматами напоготові посунули в глушину, ретельно обдивляючись кожен кущик та приямок, проштрикуючи палками пучки високої трави. Шукали нас.

Невдовзі кілька бандитів підібралися до місця нашої схованки, потопталися довкола дерев і… неспішно посунули далі. Я з полегшенням випустив повітря із легень, стараючись погамувати оскаженіле серце, яке аж захлиналося у грудях. Потому підвів голову і підбадьорливо підморгнув товаришеві, мовляв, будемо жити, чувак, — пекельні башибузуки подалися геть. Втім, я забув, що мій Тьомик, мій бісовий друзяка Тьомик, за доброю давньою звичкою стягує до себе неприємності у найбільш непідходящий момент, неначе металевий стовп посеред відкритого поля, що завжди притягує блискавку.

Тож поки пошуковий загін терористів помалу проходив повз, гроза, що бушувала в надрах Артемового черева, досягла апогею. У відповідь на моє підморгування Тьомик жалібно кліпнув, затим самими губами прошепотів «Максе, пробач…» і славненько перднув, струсонувши повітря на кільканадцять метрів круг себе.

Звук вийшов такий, що я з переполоху прикусив язика і ледь не шугонув з дерева вниз головою, а кілька повстанців — ар’єргард пошукового загону — перелякано звалилися в траву і, певно, подумавши, що нарвалися на засідку, почали оскаженіло відстрілюватися. Скосивши кільканадцятьма чергами всі найближчі кущі, терористи зрештою зрозуміли, що лиш марно тратять набої. Вони підвелися, обтрусились і почали боязко роззиратися навкруги, шукаючи джерело підозрілого звуку.

Я подумки перебирав усіх представників фауни тропічного лісу, на яких можна було б списати Тьомиків громоподібний вихлоп. Я не знав, чи водяться в джунглях великі ведмеді, а жоден інший з відомих мені хижаків не міг витворити щось подібне. Хоча навіть після такого «проколу» я все ще мав надію, що нас пронесе і терористи не викриють нашої схованки.

Так і вийшло. Не виявивши нічого підозрілого, бойовики повернулись назад і зібралися якраз під тим деревом, на якому сидів Тьомик. Влаштували коротку нараду.

— То була мавпа, — впевнено заявив один із них.

— Точно мавпа! — закивали головами інші, розгублено почісуючи кудлаті макітри.

• Предыдущая
• 26/62
• Следующая