Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/62
• Следующая

Я сидів на потріпаній картонці, сплівши ноги лотосом і присунувшись упритул до вогню. Був початок листопада, самісінький розпал весни у південній півкулі. Попри це ніч видалась зимною, і тілом час від часу прокочувались неприємні дрижаки. Склавши руки на грудях, я схилився над багаттям, вдихаючи запашне тепло, яке, зблискуючи жаринками, піднімалось угору до мерехтливих зір.

Після повного фіаско моєї афери із землею довкола Деліріона я і Тьомик вирішили якийсь час не потикатися в людні місця. Ми не місцевих боялися — з точки зору перуанців нічого страшного ми не накоїли. Просто Тьомик здогадувався, що його, безсумнівно, шукатимуть представники банку «Nordea», в котрому він випросив чималенький кредит на нашу останню махінацію, і покрити який поки що було нічим. Відтак ми всі втрьох, я, Артем та Маруся, подались у мандри, маючи намір кілька тижнів поблукати по перуанському безлюдді. Цього дня ми спинились прямо посеред пустелі Наска, десь на південному сході від Іки, неподалік від перших відрогів могутніх Андійських хребтів.

Тож я сидів на самоті, мерз, підкидав сухе гілляччя у вогонь, хукав на руки і коли-не-коли сумно зітхав. У наметі за моєю спиною Маруся дуже голосно подобалася Тьомику. А оскільки палатка у нас одна, от мені й довелось казна-скільки часу стриміти на холоді під зорями, сумовито втелющившись у вогнище.

Зрештою бурхливе безчинство за моєю спиною скінчилося і над пустельним плато встановилася божественна тиша. Я зітхнув з полегшенням…

Незабаром з-під тенту донеслось шарудіння й пухкання, а вже через кілька секунд, сяючи, немов вимитий до блиску бегемот, мій товариш підступив до багаття.

— Славна нічка! — прощебетав він, шумними ковтками вдихаючи прохолодне повітря.

— Ага… — не підіймаючи голови, прогугнів я у відповідь.

Я недарма на початку цієї історії вам про свист розказував. Позаяк саме після «цього діла» Тьомика конкретно пробиває: вийде він на свіже повітря, груди розправить і свистить, аж вуха завертаються. І нічого ти йому не зробиш, паразиту. Поки досита не насвиститься — нізащо не заспокоїться.

Ось так і цього вечора. Ще не встигло це білобрисе чудо морду з намету виткнути, а вже насвистувало якийсь хвацький марш. Потому Тьомик почав на все горло пересвистувати репертуар «Scorpions» та «Deep Purple», причому не тільки мотиви пісень, але й усі сольні гітарні партії. І, повірте, це було просто нестерпно. Краще б він займався коханням до самого ранку, аби тільки не вищебечував, наче очманілий соловей.

— Ти знов за старе… — сердито буркнув я, інстинктивно втискаючи голову в плечі.

Несподівано поскрипування рішучих кроків, що прилинуло звідкись із пустелі, а затим різкий і розлючений голос перервали Тьомикове художнє висвистування:

— Cojonudo![36] Хто це тут свистить — ніяк насвистітись не може?! Тобі що, hijo de puta[37], губи зсудомило чи, може, у дзьобик замість язика паровозний гудок вставили?!

Я здригнувся, зрозумівши, що ми тут не самі, й інстинктивно потягнувся рукою за головешкою. Незнайомець горлав до нас англійською із жахливим акцентом, час від часу вставляючи в говірку добірну іспанську лайку.

Після секундної паузи розгніваний голос знову загримів із темряви, що обступала багаття:

— Ви що, геть чисто подуріли?! Розпалили вогнище посеред пустелі і свищуть, наче їм всі мізки суховієм видуло!

Я щосили глядів у пітьму, ковтаючи серцебиття, що підпирало зсередини горлянку, поки зрештою не розрізнив силует таємничого крикуна, що слабо виділявся на фоні чорного неба. Чоловік застиг на віддалі чотирьох-п’яти метрів від вогню і на перший погляд видався мені кострубатим та неоковирним: невисокий на зріст, вузькоплечий та короткошиїй, з товстими й незграбними, схожими на слонячі, ногами.

— Ви… ви хто? — боязко поцікавився я, все ще тримаючи руку на дровиняці, котра одним кінцем лежала у вогнищі.

— Я — Чіро Еспірідайон! — донеслось із темряви.

Чверть хвилини ми мовчали. Зрештою не вигадавши нічого кращого, я дурнувато бовкнув:

— А мене звати Макс. І я сильно змерз.

Після цих слів Чіро неначе трохи попустився і зробив кілька кроків уперед, вступивши у коло миготливих вогняних відблисків. Він все ще тримався осторонь, однак тепер я зміг його краще роздивитися. Непроханий візитер виявився літнім перуанцем з рідким посивілим волоссям, абияк зачесаним назад. Округле черевце надавало його статурі ще більшої недоладності, ніж мені здалося на перший погляд, а кумедне набрякле обличчя з приплюснутим носом і обвислими щоками чимось нагадувало морду добродушного французького бульдога. Підстаркуватий горлопан, либонь, і сам це розумів, а тому, щоби надати собі грізного вигляду, страшно хмурив брови.

— Хто свистів, я питаю?! — ще раз гаркнув незваний гість із пустельної чорноти.

— Це… це я свистів… — несміливо проказав Тьомик.

Чіро Еспірідайон несподівано пом’якшав і підступив упритул до багаття, відкрившись нам у повній красі. Ніякої зброї, важких чи гострих предметів він при собі не мав, а тому я зрештою відклав поліняку.

— Я б радив вам бути обережнішим і не свистіти багато, сеньйоре, — примирливо пробурчав потішний перуанець. — Це може погано закінчитись.

— Чому? — здивувався я.

— Та жив тут у нас кілька років тому один придуркуватий, — відмахнувся Чіро, ніби показуючи, що то довжелезна історія, однак не спинився і продовжив оповідь: — Страшенно неврівноважений чоловік був: геть звихнутий на скарбах. Вічно діймав усіх, розпитуючи про золото та діаманти, які нібито закопані десь у пустелі. Бувало, заведеться так, що аж слина з рота тече, мов у собаки, хворого на сказ, а очі вилазять з орбіт й крутяться в різні сторони, як у гекона. Страшно навіть згадувати! І не приведи, Господи, сеньйори, йому щось перечити чи заважати — міг і з кулаками на тебе напуститися. Словом, дурний був хлопець. У нього й прізвисько було відповідне — Скажений Білл.

— Скажений Білл? — перепитав я. — То він був американцем?

— Зовсім ні, синку, — відказав наш гість, зручніше вмощуючись прямо на піску по той бік вогнища. Було видно, що старий любить ляси точити. — Білл такий же американець, як я ефіоп. Його справжнього імені ніхто не знав, але за походженням він був перуанцем, щоправда, з домішками індіанської крові: подейкують, що Біллова бабця причвалала в ці краї з якогось далекого амазонського племені. А Скаженим Біллом його охрестив компаньйон, разом з яким вони шукали золото. Отой уже був стопроцентним америкосом: лисий, худий і нахабний. Величали його Джек Бобсон… чи якось так. Хоча поза спиною у нас усі називали його Пацюком через неймовірну кістлявість та довжелезний ніс.

Позаду мене прозвучало тихе «вж-ж-жик» від наметової блискавки: розбуркана розмовою Маруся вийшла до багаття. Кілька секунд дівчина ніяково переминалась з ноги на ногу, наче роздумуючи, чи їй приєднуватись до нас, а потім, сором’язливо поправивши розкошлані після любощів кучері, опустилась навприсядки коло вогню. Тьомик присунувся ближче й обійняв її.

— По правді сказати, — продовжив Чіро, скоса зиркнувши на білявку, — в тому, що трапилося згодом зі Скаженим Біллом, винуватий саме Пацюк. Білла навряд чи можна було назвати нормальним хлопцем — вічно він якісь коники викидав, однак до серйозних конфліктів ні разу не доходило. До появи американця у наших землях напівкровка навіть і думати не думав про скарби. Хлопець з химерами, казали про нього, але не буйний. А потім якогось дня чорти занесли до нас довгодзьобого Боба Джексона… чи як там його? Словом, Пацюка. Він приїхав останнім вечірнім автобусом з Іки, виліз звідтіль увесь у пилюці, пом’ятий і голодний, завалився у найближчу пивничку і з порогу заявив, що шукатиме золото. Народ спочатку вельми ним зацікавився: думали, геолог-розвідник, який рознюхав якісь дотепер нерозвідані поклади дорогоцінного металу в пустелі. Однак скоро виявилось, що Джек Бобсон ніякий не геолог, а звичайнісінький аферист, оскільки говорив він не про природні родовища золота, а про скарби, які нібито закопані десь посеред пустелі. Така в того америкоса манія була — вишукувати місця, де можуть ховатися стародавні багатства. Ходили чутки, що в нього колись була дружина-еквадорка, і це певною мірою все пояснювало, адже то загальновідомий факт, що всі еквадорці просто звихнуті на скарбах. Мабуть, вона й наплела йому історій про незчисленні багатства, котрі протягом багатьох століть ховали в нашій місцевості інки, конкістадори та пірати. За місяць чи півтора Пацюк якимось чином зблизився з Біллом (той дурнуватий став єдиним, хто повірив у теревені зальотного американського довгоносика), і вже вдвох вони взялись нишпорити околицею в пошуках скарбів. Відтоді бідолашка Скажений Білл почав помалу змінюватись. В поганий бік.

• Предыдущая
• 36/62
• Следующая