Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 42

• Предыдущая
• 42/62
• Следующая

Перші дві секунди політ тривав нормально, а потім Кеша несподівано розкумекав, що надто швидко втрачає висоту. Незважаючи на погану видимість в районі приземлення, спричинену випарами з киплячого тазика, папужка усвідомив, що, намагаючись уникнути зіткнення з шафкою, він опустився надто низько і до ЗПС уже не долетить. На третій секунді, знаходячись акурат над газовою плитою, він зробив відчайдушний поворот, намагаючись зайти на посадку на запасний аеродром (на табурет цебто), але через надто різкий маневр ввійшов у штопор і… звалився в клекітливий окріп. Якби в той момент, коли Артемова мама повернулася до плити, щоб насипати в тазик покришену петрушку, Кеша виплив на поверхню, папужку ще можна було б порятувати. Одначе плавав Кеша ще гірше, ніж літав…

Потому був ще Сильвер, невеликий і дуже кмітливий червонохвостий жако[41]. Цей навпаки — літав аж надто вправно, чим, до речі, дуже пишався.

Сильвер страх як любив змагатися. Він постійно намагався довести членам Артемової родини, а також окремим гостям, що літає швидше, ніж вони причиняють двері. Щоразу, бачачи, як хтось із домашніх прямує в іншу кімнату, збираючись захряснути за собою двері, Сильвер на граничній швидкості летів слідом і в останню мить прослизав поміж дверима та одвірком, з переможним щебетом залітаючи в кімнату. Його рекорд — 243 рази. На двісті сорок четвертому тато Тьомика перервав вражаючу безпрограшну серію папужки, довівши, що зачиняє двері на одну десяту секунди швидше… Починалось усе як завжди: батько чимчикував у спальню, Сильвер тишком-нишком ув’язався слідом, готуючись виконати свою улюблену фігуру вищого пілотажу. Несподівано сердешна птаха потрапила у зону стійкої турбулентності, спричинену сильним коридорним протягом. Тож поки Артемів татко, не підозрюючи, що горопаха жако за його спиною з останніх сил протистоїть нельотній погоді, тягнув двері на себе, папуга не справився з керуванням і… не встиг залетіти в кімнату. Якщо бути точним, він не встиг залетіти туди повністю: у спальню впурхнула одна голівка, а ніжки бідаки Сильвера так і лишилися стирчати в коридорі…

Ну все, досить! Далі я не розповідатиму. По-перше, через те, що всі, кому я давав почитати цю історію перед друком, дійшовши до цього місця, починали поводитись дещо неадекватно. Когось забирали в лікарню з жахливими розладами психіки, хтось сповзав від стіл весь у сльозах на межі серцевого нападу, а дехто шукав щось важкеньке, аби віддубасити мене. А по-друге, взявшись розповідати смішні історії про папужок, я дещо захопився. Адже у дійсності ця оповідь зовсім не про папуг, а винятково про хом’яків і про мого друзяку Тьомика.

Отож після такого розлогого й пухкенького вступу, який, вже мені пробачте, вийшов більшим, ніж сама історія, гадаю, настав час перескочити до основних подій, про які я з самого початку збирався вам розповісти.

Не скажу, що ідея вкласти гроші в уже розкручений бізнес прилинула до мене несподівано.

Після багатьох місяців марних спроб заробити великі гроші різними шахрайствами, ми досягнули тільки того, що наші з Тьомиком сукупні борги незмірно виросли. Так ось, я так прикинув собі, що, мабуть, досить корчити з себе героїв, таких собі «bad guys», неначе щойно витягнутих з якогось тупенького американського серіалу, натомість краще вкласти гроші в уже розкручений і цілком певний бізнес. Такий, щоб давав невеликий, але стабільний дохід. А вже потім, упоравшись із боргами, можна думати про нові хитромудрі афери, котрі можуть за одну мить принести нам нечувані багатства.

Марина вперше за весь час наших спільних поневірянь Перуанською республікою беззаперечно підтримала мою ідею. Разом ми легко уговтали Тьомика.

Після того, як мій напарник погодився спрямувати свій капітал у неяскраве, але спокійне русло чесного і малорентабельного бізнесу, нам залишилося тільки визначитись, куди саме вкладати гроші. Важка індустрія у Перу розвинута кепсько, землею чи, скажімо, нафтою мені чомусь не дуже кортіло займатися (та й грошей, чесно кажучи, таких уже не було), а тому я вирішив вгатити наші скромні інвестиції в харчову промисловість. Кілька тижнів клопітливих пошуків — і об’єкт для вливання Артемового капіталу було знайдено. Цим об’єктом стала невеличка ферма по розведенню морських свинок, загублена в Андах неподалік від руїн Мачу Пікчу.

Річ у тім, що морська свинка у Перу — найбільший делікатес. Її м’ясо ніжне й соковите, щось середнє за смаком поміж грудинкою молоденького кролика та стегном перепілки, а тому гарантовано задовольнить навіть найсуворішого гурмана. Для багатьох індіанських племен (інків у тому числі) м’ясо морських свинок було невід’ємною частиною щоденного раціону. Нині гризунів розводять на спеціалізованих фермах у Андах чи прибережних пустелях. Після досягнення оптимального віку морських свинок забивають, оббіловують і відправляють у супермаркети чи ресторани.

Тож на початку грудня я повів Тьомика і Марусю в гори, аби показати облюбовану мною ферму по заготівлі морських свинок. Ми виїхали з Куско[42] потягом, через годину доїхали до Ойянтайтамбо[43], а звідтіля якийсь час пішки дерлися в гори.

— Що то за ферма? — спитався Артем по дорозі. — Що на ній розводять?

Присягаюся, я без усякого злого умислу не сказав йому про морських свинок.

— Скоро все побачиш, друже! Впевнений, господарство тобі сподобається.

Через кілька годин ми нарешті дісталися до місця.

Перед нами відкрився маєток, який лишень з великим натягом можна було назвати фермою. На пласкій терасі, яка одним боком впиралась у прямовисну скелю, а іншим нависала над стометровою прірвою, стояла акуратна дерев’яна хатинка. Дворище навколо примітивної оселі обгороджував мур з недбало накиданих один на одного необроблених сірих каменів. Посеред подвір’я стояло шість квадратних загонів 4 ? 4 метри з дротяною загорожею, кожен з яких розділявся фанерними перегородками на шістнадцять однакових комірок. У кожній з комірок крутились, спали чи їли — словом, займались своїми справами — по три-чотири морські свинки. Трохи віддалік на двох пеньках стояв стіл, збитий із грубо обтесаних дощок, на якому… Хоча про це далі, панове.

Коло хвіртки нашу делегацію зустрічали два дебелі, але незмінно усміхнені й життєрадісні перуанці (я завчасно попередив про наш приїзд). Хлопці були вдягнені у в’язані різноколірні кофти і темно-сині фартухи, страшенно брудні та заляпані кров’ю. Міцніший і старший з двох тримав в одній руці пару грубих брезентових рукавиць, а в іншій — товсту і гладку палицю. І дрючок, і рукавиці також аж почорніли від засохлої крові.

Я представив своїх супутників перуанцям, і ми потисли один одному руки. А тоді кажу до товариша:

— Можеш прогулятись, подивитися ферму, яка невдовзі стане твоєю власністю.

Тьомик якось дивно на мене скосив око, дуже повільно підійшов до одного із загонів і зазирнув усередину. Раптово я помітив, що у мого напарника тіпається нижня губа.

— Максе, — прошепотів він, — тут хом’яки… Цілі полчища різномастих хом’ячків.

Признаюсь, я був не готовий до такого повороту подій. Нутром відчуваючи наближення катастрофи, я стримано заперечив:

— Це не хом’яки, чувак. Це морські свинки.

Тьомик спалахнув:

— Будеш тут мені розказувати! Ти що, думаєш, я свині від хом’яка не відрізню?! — а потім додав тремтячим голосом: — Максе, що це за місце? Для чого ці невмиванці утримують тут стільки хом’ячків?..

Я глитнув слину і нічого не відповів.

У цей час старший перуанець зметикнув, що, либонь, зараз найбільш підходящий момент, аби показати гостям, як працює його ферма. Мило посміхаючись, він натягнув на руки рукавиці, правою зручніше ухопив кийок, а лівою поліз у найближчу комірку, звідки витяг за шкірку пузатого самця морської свинки. Тьомик збілів, наче крейда.

• Предыдущая
• 42/62
• Следующая