Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/62
• Следующая

— Що ви збираєтеся тепер робити? — голос дівчини тремтів від хвилювання.

Я почувався розчавленим, прибитим, напівмертвим. У мене був шок. Розпач, відчай та неосяжна безнадія стискали моє серце, перетворивши мозок на аморфну глизяву масу. Я був наче зомбі. Десять років тюрми — це не те, чого я прагнув у житті, це зовсім не те, на що я заслуговую, чорт забирай! Я просто не міг осягнути той факт, що мені доведеться ціле десятиріччя гноїтися у перуанській темниці! Втім, на той момент я не бачив жодного виходу, і це пригнічувало мене ще більше.

Тьомик сидів поряд, тримаючись за руки з Марусею, і зберігав абсолютний спокій. Після оголошення вироку він зміг опанувати себе і зараз, здавалося, щось інтенсивно обдумував, звівши докупи брови і зморщивши чоло.

— У мене є гроші, — зрештою белькнув мій друзяка.

Білявка запитально вигнула брову. Я недовірливо перепитав, починаючи переживати, чи, бува, мій напарник не з’їхав з глузду через нещодавні душевні потрясіння:

— Ти хочеш сказати, що в тебе є півтора мільйона баксів?

— Так. Я можу виставити на продаж будинок у Швеції. Якщо буде потрібно, можна продати ще й яхту.

Марусине личко миттю проясніло. На радощах дівчина заплескала в долоні.

— Це чудово, Тьомо! Як я раніше про це не подумала? Збувай його, спродуй швидше той клятий будинок — від нього й так одні неприємності — і плати відкуп!

— Стоп! — несподівано втрутився я. — Стоп! Так не можна! Я категорично проти! Чувак, ми ж тоді перетворимося на звичайнісіньких голодранців. Залишимося без штанів! Ми будемо голі й босі, наче Совєти після Другої світової. І нам… нам доведеться знову працювати за копійки!

— Ось у цьому вся суть! — стрепенулася Маруся. — Ви гасаєте світом, сподіваючись швидко розбагатіти, і не розумієте, що якби увесь цей час чесно й сумлінно працювали, то вже давно стали б хай не багатіями, але заможними й шанованими людьми. Артеме, любий мій, не слухай ти цього бабуїна! Це ж він у всьому винен, я думаю, йому геть не завадило б посидіти кілька років у в’язниці і пофілософствувати. Я тебе прошу, продай багатоповерхівку і повертайся до України. Ти знайдеш роботу, осядеш на місці, і ми почнемо нормальне життя. З часом заробимо собі на будиночок, заведемо дітей. А згодом ти забудеш про цього навіженого орангутанга і всі його дурнуваті вибрики!

Її слова, безперечно, зачепили мене, проте я здогадувався, що вся ця промова була виголошена з умислом, аби остаточно вивести мене з рівноваги, спровокувати й виставити у невигідному світлі перед напарником, а тому з останніх сил тримав себе в руках.

— Визнаю, відповідальність за те, що сталося в Пуно, лежить на мені, — я старався говорити якомога спокійніше. — Одначе саме через це, друже, я хочу вберегти тебе від необдуманих і поквапних кроків. Треба вигадати щось краще! Чувак, ми не раз виплутувалися з найскрутніших халеп і зараз якось викрутимося. Ми можемо зробити підкоп і втекти, можемо найняти терористів, які підірвуть до дідькової матері цю тюрягу і визволять нас, можемо…

— Максе, — м’яко перебив мене напарник, — усе вже вирішено: я продаю свою стокгольмську нерухомість, і ми назавжди залишаємо Перу. З мене досить. Блукаючи світом, я шукав багатства і слави, а в результаті — лиш загубив себе…

Мій товариш, не кліпаючи, дивився точно мені у вічі. Той погляд, твердий і виважений, непокоїв мене. Щось нове зринуло в бездонних синіх очах мого друзяки, чого там ніколи не було раніше. Насправді мій напарник не загубив себе, він змінився. І тоді я зрозумів, що втрачаю його, — Артем, на відміну від мене, почав дорослішати…

— Ти робиш помилку, друже, — скрушно прошепотів я. — Це ж такі шалені гроші. Не можна просто так віддати їх якимсь перуанським невмиванцям. Це неправильно!

Тьомик опустив голову і відказав:

— Хтось колись говорив мені, що гроші змінюють людей і що за всю історію людства не було жодного випадку, щоб вони змінювали людей на краще…

Тьомик виписав на свою кучеряву пасію генеральне доручення, що дозволяло їй виконувати будь-які операції від його імені, і відправив дівчину до столиці Швеції. Маруся впоралася менш ніж за місяць: швидко знайшла покупця, владнала всі формальності, і, отримавши гроші, переказала їх у Перу.

Тож одного погожого травневого дня (судовий процес тривав цілих три місяці) до мене й Тьомика навідався судовий виконавець і безпристрасно повідомив, що відтепер ми вільні — борг перед державою сплачено сповна, і що у нас є один тиждень, аби залишити республіку. Так закінчилась історія з пунівським новорічним інцидентом…

Дивно, але замість того, щоб радіти від звільнення, я почувався глибоко засмученим, адже ось так просто, всього за кілька тижнів ми з напарником перетворилися на звичайнісіньких волоцюг без жодного цента за душею.

Щоправда, після продажу Артемової багатоповерхівки лишилася невелика сума грошей, яку Маруся переслала нам уже після звільнення. На жаль, дівчина не подумала і нерозумно відправила нам усю суму, яка виявилося дещо більшою, ніж було необхідно на дорогу назад. За переказані гроші ми з Тьомиком замовили квитки до України, а решту (якщо мені не зраджує пам’ять — 2700 нуебо солів[55]) за обопільною згодою потратили. Причому нормально так потратили. Спитаєте, на що?.. Судіть самі: під час святкування Нового року без усякого злого умислу ми з напарником ледь не спалили ціле містечко, потім чотири місяці провели у тюрмі, а тиждень тому Тьомик під тиском обставин назавжди розпрощався з дідовим спадком, компенсувавши збитки, спричинені нашими безчинствами. Подумайте і скажіть: що в такій ситуації роблять нормальні мужики?.. Правильно — в такі моменти ми сильно напиваємось.

Такого бодуна Русь ще не знала…

В уважних читачів, безперечно, виникне питання, до чого тут Русь, якщо не далі, як кілька днів тому, ми з напарником були ще в Перу? Якщо начистоту, то я не знаю, що вам сказати. Пам’ятаю, починали пити в Перу, а похмілля застало нас уже в Києві, столиці Київської Русі…

Я прокинувся об 11:06 ранку, хоча правильніше, мабуть, буде сказати, об 11:06 дня. Яскраво червоні цифри «11» і «06», розділені такими ж ядуче червоними крапками, блимали прямо навпроти моїх очей. 11:06 — це все, що я знав про теперішній свій стан. Я не усвідомлював, яке сьогодні число і який день тижня. Я взагалі уявлення не мав, де знаходжусь. Насамперед спробував пригадати хоча б якісь учорашні події, однак потерпів повне фіаско. Думки розбігалися, розпливалися, розліталися врізнобіч, мов зграя наляканих дворовим котом горобців. Усередині макітри гуло гірше, ніж у турбінному залі атомної станції.

11:08… 11:09… Годинник перемкнувся і на кілька секунд показав дату — «16 05», цебто 16 травня.

Першою усвідомлено розумною думкою, яка змогла загуснути у мене в голові, стала думка про те, що цей бісовий годинник, який так нестерпно змигує ядуче червоними цифрами прямо перед очима, я вже десь бачив. Я покрутив цю думку з усіх боків, обсмоктав її, наче голодний пес кісточку, однак більше не здужав витиснути з неї ніякої вартісної інформації. Відтак почав знову розмірковувати над тим, що ж, у дідька, трапилося вчора.

Зненацька мої безуспішні розумові потуги перервав підозрілий шум, що линув із сусідньої кімнати. Спочатку хтось тихо, але важко застогнав, після чого прозвучало ледь чутне поскрипування ліжка. Кілька секунд нічого не відбувалося, одначе згодом з кімнати донеслося невпевнене човгання, яке закінчилося розкотистим гуркотом падаючого тіла і новим, цього разу значно гучнішим охканням. Незабаром, хитаючись і прогинаючись врізнобіч, наче молоденька берізка під час бурі, з кімнати виплив Тьомик. Під лівим оком напарника я запримітив велетенський, схожий на фарфорове чайне блюдечко, синець насиченого бордово- синього кольору. Я напружився і махнув товаришеві задерев’янілою долонею, мовляв, привіт, чувак. І лиш тут запримітив, що на моєму лівому зап’ястку висить заклацнутий сталевий наручник, на другому кільці якого теліпається вирване невідомо звідки автомобільне кермо. Точніше, не невідомо звідки, а з «Фольцвагена». Це я зразу зрозумів по характерному значку «ві-дабл’ю», що тьмаво блищав у центрі потертої баранки.

• Предыдущая
• 50/62
• Следующая