Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/57
• Следующая

— Максим Кідрук.

Мексиканська Таня ні бельмеса не розібрала, усміхнулась і зашарілася. Я повторив ще раз, ретельно пережовуючи кожну букву. Не помогло.

— Ма… Мадрук Кісим? — перепитало дівча і ще більше зашарілось.

Я тут же вималював собі в голові бородатого моджахеда, підперезаного в’язкою динаміту, який шкварить верхи до американського посольства, розмахуючи над головою оберемком гранат. Затим прикро махнув рукою і, поки мене бува ще якось не спаплюжили, поспішив сунути їй свій паспорт. Дівчина довго глипала на тризуб, наче вгадувала, з якої планети я приперся, потім подлубалась у паперах і зрештою прощебетала:

— О, так. Є такий! Хіхі! З… з Ука… Укаранії! — Таня ображено скривила губки. — Ох, але й назви у вас, amigo! Будь ласка, ось ваші ключі.

«Ага, — думаю, — а Укаранія — це, отже, таке славне центральноафриканське королівство». Попервах я схотів тріснути її головою об стійку. А що? Най би знала, як уроки географії прогулювати. Але потім похопився. Надто вже смаковиті у неї були… Гм, вас це знову не стосується.

Близився вечір. До ресторанчика помалу стягалися «бекпекери», знайомились, обмінювались враженнями. Хтось приволік стару пошарпану гітару, і в одному з кутків патіо зачалась пронизлива пісня про якогось самотнього пілігрима і дорогу. Скоро її підхопили в іншому кутку.

Мені дуже кортіло приєднатися до яскравого гурту, але втома брала своє. Я обмежився стислим «hello to everyone[49]», кілька разів заперечно тіпнув головою на заклик прилучитись до компанії і, прошмигнувши крізь патіо, задріботів нагору у свою кімнату.

Загальна кімнатка або «dormitory[50]», як її прийнято називати серед «бекпекерів», виявилась не дуже просторою, зате чистою і обставленою навіть з деяким смаком. Під стінами стояло трійко двоповерхових ліжок, ліворуч від входу притулилась душова і вікно на внутрішній скверик, патіо. З-за стулених ставень продирався веселий шум і галас. Прямо навпроти входу глибочіло ще одне вікно, крізь яке проступав шмат собору і залітав запах вогкого асфальту, долинало скигління машин та бджолиний гул велелюдної площі. Кімната стояла порожня.

Я хотів спати, як ведмідь глупої осені, і вже ладнався влягтися, аж двері розчахнулись і в кімнату ввалився добродушний товстун років тридцяти. На вигляд він був як усі добросердні товстуни: посмикана колюча стрижка, глибоко посаджені карі очі, і набрякле двопалубне підборіддя.

— Хелло, чувак! — пальнув він з порогу, відсапуючись, ніби морж.

— Привіт! — відсалютував я, однією ногою вже стоячи на ліжку.

— Я — Франциско, — товстун усміхнувся, — це як Сан-Франциско, тільки без Сан.

— А я Макс. Це як Максиміліано, тільки без усього отого сміття укінці.

Ми потисли один одному руки. Рука у Франциско була непропорційно маленькою порівняно з пухким тулубом.

— Ти звідки? — питаю.

— Я народився у Венесуелі, але вже одинадцять років живу в Штатах, у Далласі. А ти?

— А я причвалав з України.

Мовчанка. Франциско обережно помацав моє плече, чи бува не мара перед ним, а потім бурхливо відреагував:

— Holy shit[51]! Це ти аж звідти приперся?!

— Ага! — гордо пхикнув я. — Тридцять годин дороги!

— Мати Божа! І на лихо воно тобі здалося?

— Це моя Мрія!

— Тю! — і Франциско розреготався.

Важко було переконувати венесуельця в тому, що можна всеньке життя мріяти про подорож до Мексики.

— Що збираєшся робити? — зрештою спитав товстун, кумедно гойднувши пузом.

— Знаєш, — сонливо просопів я, — я щойно прилетів, втомлений, хочу…

Він не дав мені договорити.

— Тю, чувак! Ти хіба не знаєш, що нагорі у хостелі роздають два пива за ціною одного?

— Та я чув про цю промоцію, — відказую. — Але зрозумій, я ж тільки-тільки приїхав, тому…

— Чого сидиш, недотепо? У нас чудова компанія! Чи ти думаєш, що у цій халупі того пива цілий вагон?

Я зняв ногу з койки і трохи повагався, бо після від’їзду зі Стокгольму не спав майже сорок годин. Але переді мною стримів добрий центнер венесуельського сміху і веселощів, який дружньо ляскав по плечу, термосив черевом і вже збирався силоміць волокти мене нагору. Тому я розсудив, що таки, мабуть, краще не опиратись і пристати на пропозицію.

— Якби ти знав, як я хочу спати, — бурчав я поки шнурував кросівки.

— Оце ти летів з іншого кінця планети, щоб влягтись і хропти? Не патякай зайвого і взувайся хутчій, — бурчав у відповідь Франциско.

Удвох ми піднялись нагору. Шостого поверху як такого не існувало. П’ятий поверх кінчався похилими неоковирними дверима, за якими простирався звичайнісінький плаский дах, перероблений під кав’ярню. Над столиками і плетеними кріслами полоскався натягнутий тент, місцями з його країв звисали листи непрозорого целофану, не даючи дощовій воді з імпровізованого даху скапувати на голови відвідувачам.

Щойно я просунувся на відкриту веранду, останні мої сумніви розвіялись: попри страшенну знемогу я не пожалкував, що пристав на пропозицію Франциско. З тераси постав чарівливий вид на Зокало та елітні райони мексиканської столиці. Хмари розповзлись, денний смог відтягло за місто, і Мехіко (принаймні та частина, яку можна споглядати з висоти шостого поверху) відкрилось мені як на долоні.

На даху було не так людно як унизу, в патіо, і набагато тихше. Під натягнутою стріхою купчилися невеликі гурти мандрівників, які неквапом сьорбали пиво і щось сонно бубніли поміж себе. Венесуелець притяг мене до бару, ми взяли чотири бутля «Corona»[52] і потюпали до одного зі столиків, де вже сиділа компанія з шести чоловік.

Франциско лунко задекларував мене як новака з їхньої палати, після чого по черзі представив кожному. Як виявилось, у моїй кімнатчині, окрім венесуельського американця, знайшли притулок швейцарець Андре, високий хлоп приблизно мого віку, худющий як швабра і ще зовсім юний мексиканець з півдня на ймення Хорхе, присмаглий та лисий італієць років сорока (я не закарбував його імені, бо наступного ж дня він поїхав), а також Том О’Коннел, уже зовсім літній австралієць з проникливими очима та посивілим до самих коренів волоссям. Андре гарував на фармацевтичному заводі у Гельвеції[53], лисий італієць тривалий час трудився викладачем економіки, поки не накопичив трохи грошенят, смачно плюнув на все і майнув світом, а Том мав власний бізнес в Австралії. Ким був Хорхе, я так і не допитався. Жовторотий nino[54] весь час сидів тихо і, хай не сприйме за образу, не вельми відрізнявся від табуретки під ним. Окрім моїх безпосередніх сусідів, за столом сиділи бельгієць Тім Мусше з дружиною Інге. Тіму на вигляд можна було дати років двадцять п’ять. Низенький і випещений, він мав одухотворене, мов у поета обличчя, строго зачесане назад чорне волосся і кострубату борідку. Його любка була ще нижчою, зате втричі ширшою за чоловіка.

— …і я кажу їй, що то не мої проблеми, — щось затято переповідав Андре, — бо я заплатив за квиток з Тукстепека у Веракрус, і мене ніхто не попередив, що я мушу робити пересадку на півдорозі в якомусь задрипаному селі між горами! А вона мені: вас мусили попередити. А я їй: але автобус прибув у те aldea[55] на півгодини пізніше за відправлення мого рейсу у Веракрус, і що, по-вашому, я мав наздоганяти його верхи, ніби ломова кобила? А вона мені…

Я неуважно дослухався до балачки, позираючи з даху униз, на Мехіко, де на покручених calles y avenidas[56] займались вуличні вогні і мурашками копошились невисокі мексиканці.

Розмова тим часом непомітно перескочила на вищі матерії.

• Предыдущая
• 18/57
• Следующая