Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая

Проте слід віддати їм належне: ацтеки не розгубились. Імперська пропаганда запрацювала на повну силу, і ще зовсім маленьким ацтеняткам у підготовчих класах почали втовкмачувати, що, коли ті піраміди є справою не ацтецьких рук, то значить більше нічиїх. Мовляв, жодне людське плем’я не могло такого витворити. З чого робили справедливий висновок про те, що піраміди звели боги. А якщо піраміди звели боги, то нема чого там лазити без діла, гнівити вельмишановних богів і накликувати неприємності на цілу націю. Для більшого ефекту місцину так і назвали: «Місце, де народжуються боги», що мовою науатль[58] звучить як «тіо-ті-у’вакан».

Піраміда Сонця, піраміда Місяця, Дорога мертвих — це також ацтецькі назви. Як нарікали ці місця їхні творці, ми вже ніколи не дізнаємось.

Я видерся на вершечок піраміди Місяця і обдивився навкруги. З усіх боків до Дороги мертвих тягнулись сліди давно поруйнованих вулиць, прямих і ретельно розпланованих, що чітко розмежовували квартали древнього міста. Колись тут проживало щонайменше 150 тисяч жителів. Історики твердять, що за часів найбільшого розквіту кількість мешканців сягала аж 250 тисяч. Якщо це правда, то Теотіуакан — найбільше на планеті місто своєї епохи.

…Хоч би як там було, але приблизно у 750 році н. е. теотіуаканці безслідно зникли. Ні з того ні з сього якогось дня зруйнували храми на вершинах пірамід, засипали гробниці і подалися геть, поклавши край одній з найчільніших цивілізацій древнього світу. Все, що від них лишилось, — це нез’ясовні таємниці та загадки, а ще ось цей приголомшливий і неймовірний привид колись могутнього та квітучого міста.

Зненацька шкаралупа неба тріснула, і простір потік рожевою плазмою перед моїми очима. Мене то кидало в жар, то обсипало морозом під шкірою. Легені пульсували, наче після затяжного кросу.

Я ще раз глянув униз і з подивом побачив натовп, який, скільки сягало око, затопив Дорогу мертвих. Там стояло тисяч п’ятдесят-шістдесят розмаїтого люду, і всі звели вогники очей на вершину піраміди Місяця — чекали, що проголосить імператор. По краях, ближче до маленьких пірамід, тулились прості землероби в скромному білому одязі. Поперед них товпилися заможні землевласники в полотняних ризах, підперезані широкими поясами з густою бахромою і гарною вишивкою. Де-не-де серед юрби видніли жінки з розпущеним чорно-воронячим волоссям. У центрі Дороги мертвих перед самим підніжжям піраміди Місяця стояла знать у платах, прикрашених пір’ям і хутром, легких, теплих і надзвичайно витончених; кожного оточувало зборисько рабів та прислужників, дехто тримав на руках крихітних домашніх собачок.

На найвищій сходині піраміди, благоговійно простягши руки над натовпом, застигли чотири жерці у чорних мантіях. Вітер ліниво ворушив довгі темні порфіри на їхніх кістлявих фігурах. Вище за них знаходився тільки імператор.

Люд згуртувався, аби дізнатися звістку, яку принесли гінці, і довідатися про рішення жерців. У зборищі ширились недобрий поголос і водянисті плітки, і хоч ніхто нічого певного не відав, кожен розумів, що усталеним порядкам прийшов кінець, що життя ніколи уже не буде таким як раніше. Хтось, не криючись, жалівся і бідкався, дехто стиха скімлив і негучно ремствував, але ніхто не знав, що діяти і як бути.

Затамувавши подих, я впирався поглядом перед себе, туди, де над чотирма кощавими постатями зяяв похмурий отвір храмового входу. Я знав і водночас не розумів: звідки я можу знати про те, що відтіль от-от мав з’явитися імператор.

Хвилина збігала за хвилиною, та повелитель не показувався. Натовп роз’ятрено гудів, де-не-де зароджувалось і тріпотіло, шмигаючи луною поміж гранями пірамід, тихе скигління і голосіння. Смертоносні бацили страху та відчаю зі швидкістю вітру розпливалися юрбою, примушуючи серця щемко стискатися, а кров — застигати в судинах.

Аж ось, вимагаючи тиші, жерці здійняли руки вгору, підперши долонями заклеєне вагітними хмарами небо, а в проході між колонами святилища зринула кремезна фігура в шикарній шкіряній мантії, рясно обшитій бісером та хутром. Високий статний імператор, гордо склавши руки на грудях, повагом підійшов до краю сходини і завмер. На його лиці скам’янів вираз людини, яка, все зваживши, ухвалила доконечне та безповоротне рішення і заповзялася твердо виконувати його до кінця, однак… не була певна в правильності задуманого.

Він надовго застиг, промацуючи безкрайній натовп всевидячими очима, відчуваючи присмак неминучості забуття в атмосфері над Дорогою мертвих. А я не відводив очей і чекав, поки він збереться з духом і його голос зрине над принишклим стовписьком…

Аж тут імператор обернувся, вп’явся в мої зіниці і проказав відмінною англійською:

— …А хай мене собака покусає! У мене сіла батарея в камері.

Я розплющив очі. Переді мною стояв Том О’Коннел і ображено тряс фотоапарат.

— Чорт! Це ж треба, щоб саме в Теотіуакані… А я ще думав, чи заряджати його перед тим?…

Піраміда стояла порожня. Тільки я з Томом на маківці. Трохи нижче, де манячили жерці у темних опанчинах, сидів Тім Мусше. Внизу товклися кілька людисьок. Туристи.

Я зітхнув:

— Не переживай. Я зніматиму тебе на свою камеру, а потім у хостелі скопіюю знімки тобі на флешку.

Я ще раз подивився нагору. Імператора не було, не було жерців, а замість набубнявілих хмар над головою леліло лазурове небо. Імператор так і недоговорив, і тепер ці камені мовчатимуть вічно…

Відтоді минуло майже три години, протягом яких я заганяв Тома ледь не до смерті. Я облазив усі піраміди, посидів на кожному камені, тричі вздовж і впоперек пройшов Дорогу мертвих. Мене далі мучило те невідоме почуття, що напосіло звечора у веранді, але у ньому вже не було нічого лихого чи грізного. Грізного для мене. Я став частинкою пірамід.

— Ми запізнюємось, Максе, — зіпрілий і захеканий Том норовив віддерти мене від Теотіуакану, бо їхати треба було ще півгодини тому. — Вони, певно, давно вже чекають на нас у мінівені.

Я не реагував і ладнався втретє дертися на піраміду Сонця. Але тут австралієць не втерпів і силоміць потяг мене за руку в сторону мікроавтобуса:

— Нам пора!

Решта нашої компанії і справді зачекалась. Вони стріли мене та Тома настовбурченою мовчанкою, то недвозначно глипаючи на свої годинники, то гнівно поколюючи нас розсердженими поглядами. Ми мовчки всілись, а брудно-білий мінівен повіз нас назад у Мехіко.

А втім якась частина мене залишилась у Теотіуакані. Навіки.

— Ти чуєш це? Відчуваєш? — спитав Том.

Ми стояли пліч-о-пліч з австралійцем і дивились у невідомість, у прозорий розложистий обшир над La Plaza de la Constitucion. Небокрай не тьмарила жодна вульгарна хмаринка, сонячне сяйво хвилями накочувалось на гладеньку брущатку, пружно відбивалось і обліплювало золотом довколишні стіни, дерева, пішоходів і авто.

Я подумав, що можна не відказувати, Том і так усе розуміє.

Позад нас поодаль тупцяв шофер, який щойно привіз нас із пірамід. Він втупився туди ж, куди й ми.

— Ця площа була центром давньої столиці, Теночтитлану. Усі навколишні іспанські церкви побудовано з руїн ацтецьких храмів і пірамід, — знічев’я озвався він.

Я пригадав загадкові знаки на стінах іспанських храмів.

- Європейці у ті часи мали особливий погляд на власну роль у світовій історії, вважали себе єдиною по-справжньому цивілізованою расою, расою з особливим привілеєм розповсюджувати свою «цивілізованість» по всіх закутках планети, тому й нищили усе, що бачили, — неспішно продовжив Гектор. — Майже п’ять сотень років тому, 1521 року, вояки Кортеса ущент зруйнували Теночтитлан, вирізавши двісті тисяч жителів міста, — мексиканець помовчав, — вони усі лежать десь тут…

Якоїсь миті мені видалося, що я знав про це давно. Може… ще задовго до свого народження. Я відчував, як під холодною бруківкою майдану жевріло щось стародавнє і маркітне; десь там, на дні, вкриті тонкою плівкою бруку, слоїлись хтозна-скільки шарів, просякнутих багряною кров’ю, духом повержених ідолів і забутими знаннями сотень поколінь. Під самою гладінню латентно скніла ще практично свіжа кров зачинателів та жертв десятків мексиканських революцій, під ними — останки переможених захисників Теночтитлану, вирізаних конкістадорами, замордованих інквізицією, скошених «цивілізованими» хворобами, ще глибше — тисячі і тисячі принесених у жертву ацтецьких полонених з підкорених земель; а під усім цим, щось пливке і розмарене, могутніше за самих ацтеків, що таїло у собі таємницю миттєвого зникнення цілої цивілізації. І так аж до найглибших бездонних товщ — свідків народження богів…

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая