Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/57
• Следующая

Наступного ранку я за інерцією підхопився ще вдосвіта. Треба ж було дізнаватися як потрапити на Монте Албан, і взагалі — провести скрупульозну рекогносцировку, бо минулої ночі я нічого до пуття не роздивився. Тому я хутко, ніби ховрах, видряпався зі своєї нори.

Вийшовши на відкритий простір, я потягнувся, роззирнувся, але так і вкляк із задертими догори руками, намагаючись переконати себе в тому, що я не сплю. «La Villada» об’єднувала кілька розрізнених, але дуже ошатних будиночків, поряд з якими тулилися пальмові навіси з пляжними шезлонгами і гамаками. Переходи між світлицями були дбайливо замощені плиткою і оточені акуратно підстриженими газонами, а в самому центрі височіла двоповерхова цегляна будівля з очеретяною стріхою. На першому поверсі у ній містився ресторанчик, а на другому — більярдний стіл, настільний футбол, телевізор і купа іншої всячини для дозвілля. А тепер, панове, тримайтесь, аби не впасти: просто посеред хостелу мляво поблискувала у вранішньому світлі ультрамаринова гладінь плавального басейну. Басейн! А-а-а! У хостелі! Ні, я просто марю!!! До всієї цієї краси додайте гірський кряж темно-бронзового кольору, місцями розбавлений латками зелені, який пнувся у височінь від протилежного кінця долини.

Мені здалось, що поки я хропів, мене перетягли в якесь інше місце. Це не могло бути хостелом, це не могло бути Мексикою! Я пригледівся назад на заїзд, через який напередодні у безпросвітній пітьмі увійшов до «La Villada», і тільки тоді збагнув, що не сплю: я впізнав учорашню браму — брудну, скрипучу та рудувату від іржі, - єдине, що псувало довколишню ідилію. Відтоді я називав її не інакше як «пекельними ворітьми до раю».

Нарешті я спромігся закрити рота, опустив руки, і чкурнув униз за фотоапаратом.

У цей час у їдальні схилились над сніданком дві доладні й милі парочки. Вони приголомшливо різнилися одна від другої. У першій парі хлопець і дівчина — височенні та худі, як штахетини, зі сніжно-кремовою шкірою і волоссям кольору пухнастого курчати, а в другій — низькорослі й огрядні, наче кадовби з-під меду, чоловік із жінкою з круглими лицями, темними очима і коричневим волоссям. Знайомтесь: перед вами Пітер Лампе та Марія Ван дер Маат з Голландії, а навпроти них — подружжя Кен та Рейчел Валерді з недалекого Техасу. Вони саме впівголоса гомоніли поміж себе і, певне, лаштувались сумирно та слухняно провести черговий день свого відпочинку. Вони ще нічого не знали про мене, вони до того не бачили жодного живого українця, окрім хіба як по ящику, а головне — навіть гадки не мали про те, що за наступні чотири дні разом зі мною перевернуть цілу Оахаку з ніг на голову.

Тож усе було мирно, супокійно та ідилічно, поки не з’явився я, і з криком «афігєть, оце-то у вас хостел!», наче ракета увірвався в їдальню. Коло дверей стояв Хав’єр, старший хазяїнів син, а трохи далі Естер, його мати, поралась біля печі.

— Buenos dias[86]! — пробемкав молодий мексиканець. — Радий, що тобі подобається. Сідай до столу, зараз подадуть сніданок.

Смачнющий запах смажених яєць залоскотав мої ніздрі, я всівся на один з табуретів і почав безпардонно цюкати долонею по столу.

— Що сеньйор бажає? — на моє настирливе ляскання примчала старенька, але усміхнена та святково, хоч і старомодно вдягнута служниця.

— Несіть усе, що є, - кричу. — Я вчора не вечеряв! Давайте яєчню, картоплю, грінки і… і навіть такос давайте! Тільки не здумайте накидати туди отої зеленої гидоти, від якої мізки починають куріти, а сам боїшся пукнути, щоб не пропалити дірку в шортах.

За якусь хвилину наїдки опинились на столі, і я заходився сумлінно плямкати, наминаючи їдло. І лише тоді звернув увагу на чотири пари очей, що мовчазно витріщалися на мене.

— Ти хто такий? — нарешті недовірливо озвався Кен.

Для них я наче з неба звалився, бо ніхто ж не бачив, як я нишком пришкандибав до хостелу в розпал ночі.

— Я Макс, — чавкаю йому набитим ротом. — Сьогодні їду в Монте Албан.

— А… е-е-е… а звідки ти взявся, Максе? — голос у нього був шовковистий зі звичною американською хрипотою на денці.

Я подумав, що він, либонь, має на думці в глобальному розумінні, тому й одказав:

— З України, — і махнув рукою, мовляв, ген відтіля, з-за океану.

Вони перезирнулись між собою.

— Телепорт? — перепитав Пітер.

— Ні, мабуть уплав, — заперечила Марія. — Бачиш, який голодний.

Я підняв замурзану соусом будку від тарелі. Таке, знаєте, іноді трапляється: варто лиш кинути оком, і ти відразу відчуваєш симпатію до людей. Тому я відповів їм з усією можливою серйозністю:

— Ви прості як граблі, панове. Усе безмежно банальніше: «Air France» Boeing-747, три години автостопом до Пуебли, п’ять годин вечірнім «OCC» до Оахаки.

Звісно, я їм теж заімпонував. Тобто, думаю, сподобався, бо вони мерщій заходилися відрекомендовуватись і здоровкатися. Поки я жував, парочки по черзі встигли розбовкати усі чільні факти їхнього життя, навзамін витягши крізь мої зуби та набиту їдлом пащеку добру половину біографії, а також цілий оберемок фактів про клімат та рельєф України. Під кінець Марія мовила:

— Ми ще не були в тій Маунт Албанії, чи як ти там казав. Ти ж знаєш, де вона, правда? Поїхали разом?

Я кивнув, бо рот усе ще був зайнятий важливішою справою. Насправді я поняття не мав, де той Монте Албан, — на той момент його місцезнаходження асоціювалось у мене з куцою невелемовною галочкою, проставленою вручну кульковою ручкою на роздрукованій карті, десь на південному заході від Оахаки. Зате я подумав, що тепер, навіть якщо й заблукаємо (а ми б заблукали, це як двічі два — чотири), то гуртом, принаймні, буде не так сумно.

Але мені поталанило, і сліпий випадок уберіг мене від участі Івана Йосиповича Сусаніна (нагадаю, поляки в лісах під Костромою відірвали йому… хоча давайте не будемо про погане у такій хорошій книзі). Так ось, якраз тоді, коли Марія гуторила про Монте Албан, до їдальні зайшов Чей-старший, власник хостелу, — доладно скроєний літній чолов’яга з копою баламутного вицвілого волосся та незгасною посмішкою на устах. Його дружина щось проказала йому з-за стійки, що перегороджувала ресторанчик надвоє, киваючи в наш бік, після чого хазяїн «La Villad’и» розвернувся й басисто прорік:

— Я можу відвезти вас до Монте Албана.

За хвилину, надувши вітрилами животи і покректуючи після добротного снідання, наш квінтет у повному складі тупцяв під пошарпаним мінівеном, готовий рушати до уславленого культового центру. Ґаздиня пройшла перед нами до залізної брами і заходилася відпирати її, щоб випустити бокатого «Доджа» на вулицю. Затамувавши подих, з якимось заціпенілим захопленням я спостерігав, як уміло та невимушено Естер справляється з важенними стулками воріт. А там було чим захоплюватися: господиня «La Villad’и» не мала однієї руки…

Ту історію пізніше переказав мені Кен, і хоч вона геть не стосується моєї оповіді, я стисло наведу її на цих сторінках.

Чей надибав Естер зовсім молодим, але відразу вклепався, як кажуть, по самі помідори. Юна мексиканка відповіла взаємністю, тож скоро вони вирішили побратися, навіть не відаючи про те, що їх чекає попереду. У ту пору Мексика ще була здичілою та навіженою, і стосувалося це усіх сфер, включаючи дороги. Так сталось, що котрогось дня закохані втрапили у страхітливу аварію на шосе під Оахакою. Чей-старший якимось дивом відбувся синцями та подряпинами, а от його коханій перепало дужче. Якийсь час вона пролежала в лікарні, після чого медики змушені були ампутувати їй правицю до самого плеча, інакше молода жінка ризикувала життям. Попри це Чей не полишив наречену, за кілька місяців вони побрались і живуть разом ось майже три десятки років, причому не просто живуть, а здрастують у щасті. Чей-старший займається усією важкою роботою по хостелу, а Естер прибирає і вичепурює світлиці, веде бухгалтерський облік, а ще обіди готує, смачніших від яких ви не відшукаєте до самого північного кордону з Штатами. Окрім синів, Чея-молодшого та Хав’єра, господині допомагають три служниці-індіанки.

• Предыдущая
• 32/57
• Следующая