Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/57
• Следующая

— Еге, — тільки й сказав Френк.

За якихось п’ять хвилин ми помінялись місцями. Групка пожмаканих подорожніх набилась в автобусик, а ми втрьох — я, Френк та Крістіна — опинились на відкритій галявинці під палючим сонцем Чіапасу, поскидавши на купу наші наплічники.

Водій відсалютував нам, побажавши удачі, зношений мінівен захарчав двигуном, розвернувся і крізь отвір у зеленій стіні посунув назад. Допоки зелень не заковтнула мікроавтобус, я дивився йому услід і встиг розгледіти русявого хлопа, який прикипів обличчям до заднього вікна. По-моєму, це він першим забачив, як ми в’їжджали на галявину. Молодик оглядав наше тріо потухлими впалими очима з таким переляком і розпачем, наче лишав нас ночувати в середньовічному замку з привидами, при цьому ще й скрушно хитаючи головою з боку в бік.

— Диваки, їй-бо! — ще раз сказав я Френку.

— Ага… — сказав Френк.

Хащі спочатку глитнули автобус, затим розчавили шум його двигуна, немовби джунглі квапилися витравити зі своєї плоті вульгарні нагадування про цивілізацію, що так безцеремонно вдерлась до віковічного царства незайманої природи. Незвично було усвідомлювати, що тут немає Інтернету, телевізорів, свіжих газет і холодного пива, а єдиний привілей цивілізації — електричне освітлення — забезпечує маленький і смердючий дизель-генератор.

Я обернувся і ледь не зойкнув. На галявині акурат за нашими спинами стояв старий низенький індіанець. На ньому була зелена футболка з коротким рукавом, аж посіріла від бруду, коричневі полотняні штани і гумові чоботи. Ніхто не чув і не бачив, як він підійшов до нас. Старий майя скидався на лісового демона, який щойно вигулькнув з-під землі.

Індіанець помітив, що я витріщаюсь на нього, й ошкірився кривою усмішкою, оголивши криві жовті зуби. Я пересилив себе, щоб не скривитися. Його зморшкувате обличчя було б потворним, якби не виразисті та колючі очі кольору темного граніту. (Потворним як на європейські мірки, але серед мавп він був би, без сумніву, першим хлопцем на селі.) Майя щось сказав до мене своєю гортанною говіркою. Ага, так я й зрозумів. У відповідь я пальнув у нього кілька слів англійською, ну так, про всяк випадок, а раптом зрозуміє. Але мої слова відскочили від його плаского лоба і загубились у шумі цикад.

Після невдалої спроби навести вербальний контакт з прибульцями, індіанець взявся щось показувати на мигах. Довгий час безрезультатно, поки зрештою Френк не пробубнів:

— Я зрозумів. Він хоче показати нам, де ми спатимемо.

З Френком та Крістіною я познайомився по дорозі до цього відлюдькуватого пристанища в хащах (називати його готелем язик не повертається).

За годину до нашої зустрічі мене просто викинули при дорозі за кілька кілометрів від Паленке, і наказали чекати поки за мною не приїдуть.

Пам’ятаю, водій розчулено подякував мені за те, що я примудрився не заблювати автобус, руденьке дівча помахало на прощання хустиною, і компанія, з якою я приїхав до Паленке, успішно відбула в Сан-Крістобаль — назад у цивілізацію. Я прочекав майже годину в заростях біля траси і вже почав добряче хвилюватися, коли на дорозі нарешті заторохкотів автобус. Хоча, щоб назвати оте залізяччя автобусом, треба або бути сильно п’яним, або до цього моменту жодного разу в житті не бачити автобусів. Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові.

Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав:

— Kidruk? — смішно ставлячи наголос на перший склад.

— Кідрэк, Кідрэк, — поправив його я.

— No, no, Kidruk, — розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо.

Я здався:

— Добре, я — Кiдрук.

— Ну то залазь всередину!

Я забрався у ту бляшанку на колесах, де й здибався з Френком та Крістіною.

Френк був на рік старшим від мене, на голову вищим і значно кремезнішим у плечах. Крістіна, тиха і спокійна дівчина, порівняно з її дебелим бойфрендом виглядала зовсім крихітною, але це тільки додавало їй шарму та привабливості. Я так і не зміг зрозуміти, що таке тендітне створіння робить у цій глухомані. І хлопець, і його подружка мали вугільне волосся, смаглу шкіру й темні очі. Я спочатку навіть подумав, що ця парочка — мексиканці, або принаймні з іспаномовної країни. Але вони виявились жителями Нью-Йорка, через що, як і я, ні бельмеса не тямили іспанською.

Ми одразу заприятелювали. Ми просто не мали іншого вибору: попереду нас чекали два непростих дні у самому серці мексиканського тропічного пралісу.

Старий майя показав нам, хто де спатиме. Моє бунгало ховалось під самою стіною в дальньому кінці просіки. Я притяг до нього наплічника і розлігся під москітною сіткою. Робити не було чого. Просто лежав і дивився на очеретяну стріху. Над сіткою гули москіти, під дахом повзали різнокольорові гребінчасті ящірки, завдовжки з мою долоню, а ще мурахи і маленькі павучки. Знадвору долинав хрускіт гілляччя і вереск мавпочок. Я прикинув, скільки ще різноманітної живності вибереться зі схованок з настанням темряви. І серед усього тутешнього звіринцю мені доведеться ночувати.

Зненацька відтіля, де знаходився будиночок з душовими, долинув істеричний заливистий вереск. Верещала Крістіна, аж захлиналась, бідненька. Я чомусь не здивувався. Ще раз повільно обдивився свою стелю, де якраз запекло лупились дві бокасті ящірки, порахував павуків і ліниво підвівся — пішов з’ясовувати, що там скоїлось.

Біля мазаної халабуди уже стояв Френк і заспокоював закутану в рушники мокру Крістіну. Дівчина так швидко белькотіла англійською, що я ледве добирав, про що вона торочить. У її надривній розповіді раз-по-раз проскакувало «damned wasps[115]». Я став поряд, діловито заклавши руки в кишені.

— Що, надибала павука? — спитав я таким тоном, яким чоловіки зазвичай промовляють «ох уже ці дівки».

— Зайди всередину і подивись, — грубувато відрубав Френк.

Я зайшов і тут-таки кулею вилетів назад. Причому вилетів, мабуть, втричі швидше, аніж заходив. Під стелею хатинки, над жіночою душовою кабінкою висіло чимале осине гніздо. Але не так наганяло страху те гніздо, як його господарі. Оси були завдовжки з мій вказівний палець і зовсім не поступались йому товщиною.

— Ну як? — спитав Френк.

Навіть знадвору було чути, як смугасті монстри зловісно гудуть над гніздом. Я спочатку трохи помовчав, аби показати, що аніскільки не переполохався, тоді заклав руки назад до кишень і діловим тоном (мовляв, та що мені ті оси) мугикнув:

— Я помиюсь у Сан-Крістобалі…

Зранку за нами приїхала древня бура халабуда, у якій насилу вгадувався черговий «Dodge», випущений ще десь у кудлатих 1950-их. За кермом сидів огрядний індіанець з масивними золотими перснями на пальцях. Бонампак і Яхчілан знаходяться на індіанській території, ніхто, окрім індіанців, не має права туди в’їжджати; катаючи рідких туристів на своїх допотопних фургонах до руїн і назад, багато нащадків майя непогано заробляє собі на життя.

Власне, машина виявилась не в надто поганому стані. Мені особливо сподобались старомодні диски на колесах, гладенькі і блискучі, які до цього бачив лише в старих фільмах. Всередині нас чекали м’які шкіряні крісла старого фасону, між яких витав приємний запах лаванди і звуки мексиканської музики.

Перед від’їздом старий індіанець, який вчора зустрів нас, мигами показав нам, щоб ми взяли з собою репелент та воду. Я махнув, що усе в порядку, і ми рушили.

До Бонампаку втрапили швидко і без пригод. Водій висадив наше товариство там, де закінчувалась розбита ґрунтова дорога, після чого ми ще мусили пройти кілометр чи два, аби дістатися до руїн.

Щойно ми вискочили з фургона, як серед місцевої комарні рознеслась радісна звістка про те, що підвезли свіжу українську кров. Ненажерні кровопивці накинулись на мене, наче їх до цього спеціально тиждень не годували, я ледве встигав відбиватися та намащувати відкриті частини тіла репелентом.

• Предыдущая
• 45/57
• Следующая