Выбери любимый жанр

Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 47

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Після сніданку ми вишикувались перед ним з готовими наплічниками. Він навіть не оглянув нас. Не спитав, чи є у нас вода і репелент. Взагалі нічого не спитав, лише коротко буркнув:

— Vamos[119]!

Потім розвернувся і почимчикував до похмурого тропічного бору, заклавши півметрового мачете на плече.

Він мені одразу не сподобався. Голос у нього був, знаєте, як котлета в шкільній їдальні: твердий і несмачний.

За провідником, цявкаючи наліво і направо, теліпалась його дворняга, а за нею чеберяло наше тріо, поки що радо перемовляючись і крутячи головами навсібіч.

Пройшовши кілометрів зо два, ми повернули з обходженої дороги і вступили в душний праліс. Нас миттю накрило спекою.

До останнього моменту я ще вірив, що «екотур» — це «екотур», тобто така собі мила прогулянка протоптаними стежками тропічного лісу, адаптована під розніжених туристів. Але чим далі ми йшли, тим щільнішими ставали довколишні зарості, загущуючи ядучі випари. Духота напосідала, вливалась крізь вуха, ніздрі і рот, плавила очі. З кожним вдихом шматки блювотно теплого повітря липкими кавалками скочувались у легені. Скоро крони тропічних дерев зімкнулись над нашими головами непроникним панциром, а ми продовжували йти, прокладаючи дорогу в монолітних сутінках.

Останні сумніви стосовного того, що чигає на нас попереду, розвіялись, коли наш маленький загін опинився перед мілким, хоча доволі широким потічком. Ширина струмка сягала метрів чотирьох-п’яти, хоча в найглибшому місці діставала ненабагато вище колін. Вода була чистою. На дні в піску проглядались великі круглі камені.

Молодий майя, не задумуючись, перетнув прудку течію вбрід і вичікувально спинився на тому боці. Його ящіркові очі загадково полискували з того берега.

— Ми що, маємо йти за ним?! — вирячився на індіанця Френк.

Я не був надто шокованим, але мені це теж не сподобалось.

— У тебе є інші варіанти? — кажу.

— Нам… нам ніхто не казав про таке, — по-дитячому ображено прогудів Френк.

Провідник нетерпляче махнув нам з того берега, мовляв, давайте ворушіться, і знову з незворушним виглядом втупився у простір над нашими головами. На якусь секунду я намацав його погляд і схопив лукавий полиск крихітних очей. Присягаюся, він знущався з нас. Я так і сказав Френкові:

— Цей макака з ножем з нас збиткується.

Я наче чув, як макака глумливо промовляє: «Що, не сиділось удома? Захотіли джунглів, ґрінго? Так ось вони, ваші джунглі! Насолоджуйтесь!»

Френк, Крістіна і я так і стовбичили на місці, збараніло переминаючись з ноги на ногу. Молодий майя нарешті розтулив рота і вперше з якимось гортанним акцентом проказав більше одного слова заразом:

— Mas rapido, por favor[120]!

Я опустив очі на свої кросівки. Славні шкіряні кросівки, куплені під час різдвяного розпродажу в Kista Galleria в Стокгольмі. «Ех… файні були патинки, — подумав я і зайшов у воду. — На, мавпо, наїжся…»

Струмина накотила холодом і трохи остудила розпашілі кінцівки. За мить, чвакаючи розбухлим від води взуттям, я видряпався на протилежний берег. За мною у воду обережно вступив Френк, після нього, ошаліло кліпаючи очима, пішла Крістіна.

Подолавши переправу, ми продовжували йти вперед, насилу встигаючи за індіанцем. Хащі вурдилися і густішали. Здавалось, зелень росла з самого повітря. Звідусіль капало за виворіт, лізло в очі, штрикало під бік, чіплялося до рюкзака. Денне світло непомітно зникало з простору, вивітрювалось, наче якась невідома сила висмоктувала його з-під дерев, заміщаючи слизьким малахітовим гасом.

Крістіна постійно відлипала від гурту, тому зрештою ми змінили порядок процесії, бо ще, чого доброго, загубимо її в цьому смарагдовому пеклі. Тепер уже я замикав групу.

Усе було якесь гіпертрофоване. Траплялись листки папороті завбільшки з креслярський стіл, дерева ховали чубаті шапки так високо, що й не розгледіти, жуки могли накрити півдолоні.

Миршава стежина, якою нас вів індіанець, щодалі ставала миршавішою, а небавом зачахла, геть принишкла серед чагарів та густого шару зогнилого опалого листя. Саме тоді я напрочуд ясно усвідомив: коли щось трапиться з індіанцем або коли він покине нас, ми ніколи не виберемося з цього смарагдового тартару. Я сказав про це Френкові, але молодий американець байдуже знизав плечима — джунглі почали сповивати його клейкою апатією. Під час одної з нечастих передишок я спитав про це у похмурого майя, енергійно помагаючи собі жестами:

— Тут десь є дороги, стежки? Чим ти керуєшся, коли ведеш нас?

— Це і є дорога, — провідник ткнув мачете перед собою.

Там, куди він тицьнув, проглядалось таке ж плетиво з галузин, шипів та ліан, як і праворуч та ліворуч від мене. Крутніть мене кілька разів навколо себе, і я не зможу показати звідки щойно вийшов. Я втратив відчуття часу й напрямку, я вже не знав, де схід, а де захід, де верх і де низ. Навкруги — тільки одноманітний простір, по самі вінця заповнений дикими джунглями.

Я байдуже стенув плечима. Індіанець кілька разів майстерно махнув мачете, обрубавши ліани і гілля, а тоді повторив:

— Ось це і є дорога.

Він уникав мого погляду, спритно ховаючи відполіровані камені своїх очей.

За хвилину він підняв нас на ноги і примусив продовжити путь.

Я мав слабку надію, що сюрпризів більше не буде, але через півгодини стрівся новий струмок, який уже сягав майже до пояса. Довелося мочити шорти. Вода вдруге приємною прохолодою огорнула тіло, однак змила з ніг увесь репелент. Поки шкіра не обсохне, бризкати нову порцію було марною тратою часу і дорогоцінної протимоскітної рідини. А де ж воно висохне у такій вологості? І от, не встиг я висунутися з води, як на мене з радісним верещанням налетіла ціла хмара голодних москітів. До спеки і мокрого взуття додалась тепер ненаситна комарина зграя.

Індіанець не збавляв темпу. Я починав ненавидіти його. Він просто убивав нас. Більше морально, ніж фізично. Ми задихались, наковтавшись глевкого повітря, ми обливались потом, ми стогнали від комарні, а він собі знай бадьоро чимчикував, розмахуючи мачете. Його погляд, постава, усі його рухи наче промовляли до нас: «Це мої джунглі».

Кілька разів я гукав йому, щоб він трохи пригальмував або й узагалі спинився. Він не реагував. Нарешті я гарикнув на нього так, що його дворняга аж підскочив на місці. Лиш тоді провідник обернувся і щось сердито відказав мені, затято жестикулюючи.

— Що він лепече? — роздратовано спитав я.

— По-моєму, — невпевнено відповіла Крістіна, — він каже, що якщо ми хочемо сьогодні повернутись до людей, то повинні йти так само швидко як і він, інакше ночуватимемо в джунглях.

Не знаю, чи правильно вона його зрозуміла, але після того я припнув язика і тихо трюхикав назирці за індіанцем.

Години тягнулись повільно, ніби торішній мед, а ми йшли та йшли вперед. Дворняга, провідник, Френк, Крістіна і я. Ніхто вже не дивився ні навсібіч, ні перед собою, ніхто не клацав камерою. Ми крокували мовчки, схиливши голови, втупившись під ноги.

Швидкі потічки і далі траплялись на кожному кроці, скоро я перестав звертати на них увагу. Однак, коли ми спинились перед справжньою бурхливою рікою, я не стримався і вилаявся як слід. Річка була не така вже й широка, зате в глибину сягала добрих півтора метри. Що означало: замочити доведеться все. Але іншого вибору не було. Мовчки я відщепнув від пояса сумку з документами, підняв її над головою на витягнутій руці і слідом за Френком та Крістіною сунувся в струмовиння.

Через брід хтось завбачливо перекинув мотузку, за яку доводилось триматися, аби не шугонути вниз за течією. Ми повільно брели, обережно ступаючи по слизьких каменях, борючись з напором води, апатією та мокрими рюкзаками. Подекуди вода сягала горлянки. У таких місцях Крістіна безпомічно теліпалася на вірьовці, не дістаючи ногами дна. Тоді я на якусь мить випускав з рук мотузку і підпихав дівчину уперед, де її ловив Френк і підтягував за собою. Якось не задумувався тоді, що трапиться, коли я раптом не втримаюсь на ногах і бурхливий потік поволочить мене донизу.

вернуться

119

Ходімо (ісп.).

вернуться

120

Швидше, будь ласка! (ісп.).