Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/57
• Следующая

Затим я видерся на один з пристінків і зробив ще один знімок, уже з двометрової висоти. Тепер на світлину влізло щонайменше півтори тисячі.

Оточений стотисячним натовпом, я почувався цілком самотнім, і мені зробилось страшенно нудно. Тоді я забився геть на окраїну Чичен-Іци, щоб не бачити тої отари, яка налітала на Храм Кукулкана, наче надокучливі безмозкі мухи, і примостився в тіні невисокого дерева навпроти руїн обсерваторії.

Це була крайова точка археологічної зони, де екскурсоводи тримали завершальне слово і розпускали свої групи на всі чотири боки. Я провів очима щось із п’ять чи шість таких груп, аж один з гідів, молодий ставний хлоп з чималою домішкою індіанської крові в жилах, забрався до мене в затінок перепочити.

Я не звертав на нього уваги і дуже скоро забув про його присутність, однак молодик несподівано нагадав про себе, вивівши мене з заціпеніння:

— Ти чого такий кислий?

Я окинув його млявим поглядом і, ледь розтуливши губи, буркнув:

— Нудно…

— Тобі нудно в Чичен-Іці?!

— Так. Позавчора я був у Яхчілані.

Екскурсовод з розумінням зітхнув і стягнув з обличчя дурнувато-догідливу маску, з якою ще хвилину тому виступав перед своєю групою, — мабуть збагнувши, що вона є зайвою перед людиною, котра знає такі слова як «Яхчілан». А я жував губами соломинку, закинувши ноги на запилений рюкзак.

— Мені теж нудно, — раптом озвався молодик, змахуючи росинки поту з лиця. — Он щойно якийсь тюлень запитував, чи були майя добрими наїзниками[130], - хлоп сердито сплюнув у пилюку. — Теж мені ковбой недоношений! І що ти йому поясниш, коли він до історії має таке ж відношення, як я до папуасів? А таких добра половина, навіть не знають до пуття як це місце називається. Ото їдуть, аби їхати, а потім перед друзями вихвалятися.

Мексиканець закурив сигарету і кілька разів астматично затягнувся. Я мовчав, думав, як можна курити в такому пеклі, і обмацував пересохлими очима циліндричну будівлю обсерваторії, розташовану на велетенському квадратному примості. Завдяки незвичайній круглій формі (усі інші будівлі майя виключно прямокутні), а також особливому розміщенню дверей та вікон, які точно позначають певні астрономічні явища (зокрема, шлях Венери небосхилом), дослідники вірять, що El Caracol слугував за обсерваторію. Однак останні прибудови, зведені у XIV ст., виконано абияк. Превалює думка, що в цей період майя регресували, втрачаючи набуті упродовж віків знання, і просто не знали, що вони будують.

— А трапляється й навпаки — приходять вельми язикаті розумники. Ондечки El Caracol, — екскурсовод ткнув недопалком у бік скособоченої будівлі обсерваторії. — Учора якийсь «професор» доводив мені, що ще у XII столітті всі майя пішли звідси, а обсерваторію добудовували якісь варвари, бо бачте, в неї не по зорях вікна та двері вирівняно.

Хлопець ще раз глибоко затягнувся і з непередаваною насолодою, яка ледь видимими зморшками розтеклась по обличчю, випустив ротом дим. Я пересунувся глибше в тінь, ховаючись від сонця.

— Не рівняли, бо почали човптися між собою, — вже спокійніше закінчив гід. — Не до зірок тоді було, не до астрономії…

Кілька хвилин ми мовчали. Я силкувався розібрати, відчути, вловити, який він, дух Чичен-Іци. Дух Теотіуакану — це міць та велич, у Яхчілані дух справжній, сповнений непідробної дикості, дух Паленке зітканий із таємниць, навіть у Монте Албану є свій дух, хоч він і мертвий. А тут… я не відчував нічого. Дух Чичен-Іци навіть не мертвий, його просто немає…

— Я так і не переконав його, — знову озвався мій сусіда.

— Кого?

— Того «професора». Важко щось доводити про майя тут, в Чичені, - зненацька гід опустився навприсядки біля мене, розчавив недопалок у піску, а тоді стиха запитав: — Ти ж бачив їх? Ну тих, справжніх, там у Яхчілані…

— Так, — коротко відказав я.

— Так, — луною повторив мексиканець.

І тоді він договорив, від чого я вмить стрепенувся, упізнавши слова, які один день назад почув від провідника в руїнах Ушмаля:

— Вони ж нікуди не йшли. Вони й досі тут.

Відтак він знову начепив на лице усміхнену улесливу маску, поправив полиняле на сонці посвідчення екскурсовода, яке недбало теліпалось навколо шиї на ремінці, і рвучко підвівшись, попростував до виходу — ловити нову групу ненависних туристів.

В мені тліли вуглинки прикрих спогадів та нехороших вражень від Акапулько, тому я не вельми втішався, коли в’їжджав у ще один, другий за рахунком курорт на моєму шляху.

Канкун вітав мене палкою горластою музикою та нещадною спекою, за якої навіть у приміщеннях з кондиціонером температура не падала нижче 26 °C.

Сучасний Канкун — унікальне місто. Його стара частина, яку зараз називають El Centro, на вигляд є типовим мексиканським містечком: невисокі білосніжні будинки, затінені вікна, скверики з тропічними деревами. Історичний El Centro, як і всі інші мексиканські міста, також складається з окремих кварталів, тільки тут вони називаються не cuadras, а supermanzanas, що означає «суперквартали». Ці «супермансанас» утворюються променями бульварів та кільцевими транспортними дорогами, які їх перетинають. Тут багато парків, магазинчиків, іноді можна відносно дешево поїсти, є навіть трохи мексиканців.

Весь інший Канкун, отой, сучасний, як я уже сказав, просто унікальний. Він складається з майже двохсот готелів найвищої зірковості і навіть діамантності (саме в Канкуні я вперше почув про готель з п’ятьма діамантами, а не зірками, навіть страшно подумати, що там за ціни), битком набитий американськими доларами, «Кока-колою» і самими американцями. Армію хмарочосів-готелів доповнюють кількасот ресторанів найвищого ґатунку, де вам подадуть все, чого ви забажаєте. Треба, то навіть пінгвінів з Арктики доставлять. Що, у Арктиці нема пінгвінів? Значить, завезуть спочатку в Арктику, а потім доправлять вам на стіл.

Усі ці готелі-ресторани простяглися вузькою вервечкою на південь від El Centro, тиснучись до моря як голодні поросята до свиноматки. Через це сучасний Канкун, мабуть, разів у тридцять більший в довжину, ніж у ширину. Причому продовжує рости, чи то пак, витягуватись.

Отож, сучасна частина денного Канкуна — це білосніжні карибські пляжі, наче навмисне створені для голлівудських романтичних фільмів, блакитні, аж до різі в очах лагуни, готелі і… і все. Там все із золота, вилискується, страшенно дороге. Щоб дістатися до першого безкоштовного пляжу, треба проїхати кілометрів з двадцять центральним проспектом Тулум, який простягається з півночі на південь аж на тридцять кілометрів. Утім, ви все ще перебуватимете в межах міста.

Вночі Канкун різко змінюється і стає схожим на якийсь космопорт з міріадами іскристих вогнів найрізноманітніших кольорів та відтінків. Переливчасте скло, неон, миготливі ліхтарі та прожектори, галасливі дискотеки, оголені тіла, ріки текіли й пива… Чорт, у мене аж в очах мерехтіло. Гарно, але якось не по-мексиканському.

Щоправда, мої побоювання щодо курортних кошмарів не справдились; до мене, схоже, нікому не було діла. У Канкуні я не вирізнявся з натовпу, як то було в Акапулько. Практично всі тут говорили англійською, долари ходили на рівні з мексиканськими песо, а білих людей хоч відбавляй. Це було саме те, що мені потрібно: тихо-мирно відпочити кілька днів — без крутіїв, без мескалю, без комарні.

Я спинився в дешевому хостелі (аж надто дешевому, як для Канкуна) на відстані одного «супермансаса» від El Centro. Я завжди старався вибирати нічліжку ближче до центру, однак у Канкуні це було помилкою. Тепер мені, щоб добратися до пляжу, треба було витратити замалим не годину. А в центрі Канкуна посеред дня робити нічого. Хіба що помирати від спеки…

Тому я не втримався — наступного дня змотався в Тулум, древній майянський порт, залишки якого спочивають на піщаному узбережжі Карибського моря за сотню кілометрів на південь від Канкуна. І геть за тим не жалкую. Краєвиди в Тулумі виявились саме такими, як ті, про які колись читав у піратських романах Рафаеля Сабатіні та Густава Емара: бірюзові бухти, захищені скелястими мисами від вітрів, білий як сніг пісок, на який наповзають розніжені прозорі хвилі, а також погризені морем портові причали з сірого каменю, що мовчазно чекають на завантажені товарами суденця майя, що мають приплисти з Белізу, але… уже ніколи не припливуть. Я з задоволенням поблукав там, коли-не-коли зганяючи з насидженого місця величезних, завбільшки з доброго собацюру ігуан.

• Предыдущая
• 51/57
• Следующая