Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 43

• Предыдущая
• 43/45
• Следующая

Поки Тіто розказував, я примітив на острові одну річ, яка зовсім не вписувалась у навколишню автентично-аскетичну обстановку. У проході між двома хатинками, схована від допитливих очей, вилискувала на сонці невелика фотоелектрична панель. За першої ж нагоди, тицьнувши пальцем на сонячну батарею, я нахабно спитав у Тіто:

— Пане президенте, а це що таке?

Перуанець відразу трохи знітився, а потім неголосно пробубнів, опустивши погляд:

— Ну, телевізор треба ж якось дивитися…

Після лекції французи упрохали Тіто покатати їх на човні (ви будете сміятися, але човен теж зроблений з очерету), а ми з Яном залишилися на острові: розглядати очеретяні хатинки, фотографуватися на очеретяних ліжках остров’ян та лазити на оглядову вишку.

Повсюди за мною та чехом невідступно совалися тлусті жіночки з мішками, заваленими дешевими сувенірами. Я роздумував, чи не купити собі точну модельку човна, точно таку, на якому Тіто щойно відправився у плавання з французькою делегацією (думаю, не варто казати, з чого виготовлена модель), однак ті човники, які пропонували острів’янки, були виконані дуже недбало й неохайно і геть мені не подобались.

Втім, на острові була одна моделька, змайстрована настільки старанно та вміло, що я просто не міг відвести від неї погляд. Щоправда, була одна проблема: моделька належала до особистої колекції президента Тіто і не продавалася. Нині вона покоїлася на пеньку, з якого президент розказував нам про свій плавучий острів і показував, що торф не тоне в тазику. Повірте, жоден інший човник не міг зрівнятися з улюбленою моделькою Тіто за красою та точністю обробки. Ян, мій доблесний товариш, теж, ясна річ, не міг пропустити повз свою увагу такий шедевр суднобудівного мистецтва.

— Я хочу цього човна, — зненацька проказав чех.

Коло пенька стояв худенький неголений перуанець, певно, охоронець майна президента. Він зразу навіть не втямив, що Ян звертається саме до нього.

— Я хочу придбати цього човна, — твердо повторив мій товариш.

Перуанець стрепенувся, злодійкувато озирнувся і полегшено зітхнув, коли побачив, що Тіто відплив з почесними французькими гостями в суміжні володіння. Затим він глипнув чесними очима на мого напарника і неголосно й зовсім непереконливо промовив:

— Цей човен не продається, пане…

Чесний перуанець дивився на нас із Яном наче дівуля, яка вголос проказала щойно «ні», але самими очима промовляє «так».

— Скільки? — незворушно запитав Ян.

— Двадцять п’ять нуебо солів, — не відводячи свого чесного погляду, чесно відповів перуанець. — Тільки давайте без здачі і… не показуйте човен Тіто.

Відтак мій напарник поспішно відрахував старому хитрунові запрошену суму і поквапливо сховав човен за пазуху.

«Сіра пума»

Достовірно невідомо, звідки походить назва озера. Дехто стверджує, що Тітікака з аймарського діалекту означає «сіра пума» (за деякими іншими джерелами — «кам’яна пума»). Цікавий факт: якщо дивитися на озеро з космосу, воно нагадує пуму, яка полює на кроля. Для цього слід трохи повернути зображення (так, щоб північ опинитася праворуч від спостерігача): тоді Велике Озеро стане тілом пуми, а Віньямарка — кроликом.

Пуми або гірські леви вважалися в Інків священними тваринами. В давнину вони в значних кількостях водилися довкола Тітікаки.

…Шкіпер дав останній прощальний гудок. Катер заторохкотів, затрясся і поволі відчалив від плавучого острова. Ті самі жінки, що зустрічали нас, пропонували сувеніри і співали нам пісень, махали на прощання хустинками, розчулено посміхаючись. Будьте певні: вони робили це щиро, і зовсім не через те, що ми купували їхні сувеніри чи платили за відвідання острова. Їм подобалася наша увага, їм лестив наш непідробний подив, коли ми дивом дивувалися з умов, у яких вони живуть. Я так само щиро махав їм у відповідь і усміхався, з сумом проводжаючи очима унікальний очеретяний острівець — крихітний світ із кількох хатинок з тотори, в якому нащадки древнього народу Урос примудрялися виживати протягом скрутних часів.

Шкіпер узяв курс на схід-південь-схід, прямуючи до острова Такіле. Береги Тітікаки поволі віддалялися, на озері здійнялась висока хвиля, наче на морі. Десь дуже далеко на горизонті вималювалася нерівна голуба смужка — то проступили височенні гори на болівійському березі. За кілька хвилин наш катер віддалився настільки, що гостинний плавучий острів перетворився на нешироку жовто-коричневу смужку, яка нерухомо застигла на чорній воді. А я і далі стояв на верхній палубі — не міг відвести від нього погляду.

А президент Тіто тим часом влаштовував «розбір польотів» своїм підлеглим, допитуючись, яка скотина посміла продати його улюблений очеретяний човник…

Біля Пуно є ще одна цікава місцина, яку я дуже хотів відвідати перед тим, як залишити Тітікаку і продовжити рухатись на південь Перу. Сійюстані — доінкські поховання на березі озера Умайо, створені у формі велетенських циліндричних башт. Вежі зводив народ Колья, який населяв ці місця ще до навали Інків, їх використовували як гробниці чи поховальні склепи для родичів короля та знаті.

Царство Колья впало під натиском Інків на початку XV століття. Проте Інки не руйнували башти і чомусь продовжували використовувати їх для власних поховань. На жаль, на сьогоднішній день більша частина споруд майже повністю зруйнована. Річ у тому, що на початку минулого століття різноманітні пройдисвіти підривали вежі динамітом, шукаючи всередині скарби. Втім, вони не знаходили нічого, окрім скоцюрблених у формі ембріона мумій та різних поховальних предметів. Жерці Колья навмисне вмощували померлих саме так: навприсядки, з притиснутими до грудей колінами. Крім того, внутрішню порожнину башт формували у вигляді жіночої матки, що все вкупі мало символізувати відродження померлого у потойбічному світі.

За скромну плату нас люб’язно погодився підвезти до руїн один перуанець, якого ми зловили просто на вулиці Пуно. Вежі збудовано на скелястому підвищенні на східному березі озера Умайо, а тому їх зовсім не видно при наближенні. Коли шофер спинив автомобіль і сказав, що ми на місці, я довго не міг второпати, де башти і хто додумався назвати грузьку калюжу діаметром двадцять метрів, що виднілась праворуч від нас, озером. Праворуч від мене простягалось покремсане горбами й неглибокими впадинами розлоге гірське плато, ліворуч здіймався бурий гірський кряж, і жодної вежі, башти чи хоча б стовпа навколо. Після більш ретельного огляду місцевості я зрештою розгледів ледь помітну стежку, що забиралася схилом на вершину плато, а біля неї — невелику будку, з якої неквапом вибирався якийсь заспаний перуанець.

Перуанець виявився охоронцем Сійюстані. Повільно він причвалав до машини і стягнув з нас символічну плату за відвідання сайту. Я дурнувато всміхнувся і спитав у нього про вежі, на що чоловік тицьнув пальцем прямісінько в небо.

— Що, підірвали геть усі? — вирячився я. — Коли?!

Охоронець скорботно подивився на мене.

— Що це значить? — спитав Ян.

— Схоже, ми спізнилися. Останні башти висадили в небо саме напередодні, - сумно проказав я.

Охоронець втомлено покрутив пальцем біля скроні і знову спрямував правицю вверх. Він так і тримав її, поки я, зрештою, второпав, що він показує на вершину гірського хребта за своєю спиною.

— Вони там, нагорі, - буркнув перуанець, — вам доведеться підійматись.

За два заходи ми видерлись на узвишшя, і переді мною постало кілька велетенських башт та рештки древнього муру. Найбільші вежі сягали дванадцяти метрів у висоту та п’яти-шести метрів у діаметрі. Ліворуч відразу за скелями розкинулося гірське озеро запаморочливої краси. Вода була нереально синьою, наче в ній щойно випрали цілий контейнер китайських джинсів «Levis».

Тиняючись сайтом, я несподівано натрапив на одну башту (не дуже велику — не більше шести метрів у висоту), що відмінно збереглася. Грабіжники з невідомих причин пощадили її: кожен з ретельно обтесаних каменів стояв у стіні на своєму місці. Внизу біля самої землі чорнів отвір вузенького лазу, що вів усередину вежі. Цей отвір намертво прикував мою увагу. Я не міг зрозуміти його призначення, оскільки затягувати через нього мертве тіло в могилу, по-моєму, було вельми незручно. Я взагалі не був певен, що через ту щілину могла протиснутися людина, байдуже, жива чи мертва… Скажу чесно, спочатку я навіть не думав цього перевіряти. Все б обійшлося, якби не той бісів знак.

• Предыдущая
• 43/45
• Следующая