Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 65

• Предыдущая
• 65/116
• Следующая

Повернувшись, Алан і Тимур застали Ріно на ногах. Амбал заліг за великим каменем і невідривно дивився крізь прилад нічого бачення в тому напрямку, звідки скотився їхній джип.

— О-же, ти дя-неш о-тигаз! — замахав руками Алан.

— Газ! Газ! — вторив йому Тимур, трусячи гумовим хоботом.

— Я не натягатиму той гандон собі на голову, — хмурячи брови, сказав здоров’як.

— І-і-от! — лютував Ґрінлон.

— Не верещи, — відрубав Ріно. — Я в нормі, — а тоді пояснив: — Вітер дме з півдня.

Тимур роззирнувся, намагаючись по зорях зорієнтуватися, де північ, а де південь. Поки він визначав, що позашляховик лежить на північний схід від їхньої схованки, Алан стягнув захисну маску:

— Все одно це небезпечно. Раптом вітер переміниться?

— От коли переміниться, тоді й надягну. Не знаю, як ваші, а мій чавить мені голову так, що мізки аж із дупи випирають.

Українець теж зняв протигаз і почухав зіпрілу макітру. Алан відламав шийку ампули і набрав у шприц розчин атропіну. Знайшовши вену на згині руки, вколов увесь вміст Стефану Ермґлену. Через хвилину швед перестав труситися.

— Я бачив, що це пастка, але подумати не міг… — пробубнів Тимур.

— Звідкіля вони дізнались? — подивився на нього Ріно. — Як, чорт забирай, вони могли пронюхати про газ?

Тимур знизав плечима.

— Не знаю… Я не знаю, Ріно…

Хедхантер відвернувся. Велетень мав власну гіпотезу, але вона йому страшенно не подобалась. Він не хотів про таке думати. Принаймні тоді. На часі були важливіші проблеми.

— Займіться доктором. Я пильнуватиму.

Тимур з Аланом допомогли Стефану сісти.

— Води… — прохрипів лікар, — дайте попити.

Тимур грубо вилаявся. Вони притягли з собою в пустелю купу зброї, боєприпасів та кількадесят кілограмів зоману, але були настільки впевнені у благополучному завершенні операції, що не взяли води.

— Пробач… — прошепотів українець. — Води немає…

Ґрінлон, прикусивши губу, потупив очі.

Раптово Ріно напружився, підібрався весь, мов кішка, що готується до стрибка.

— Піднімайтесь, — скомандував велет.

— Що там? — витягнув шию Тимур, вдивляючись у темряву.

— Треба вшиватися.

— Вони тут?

— Давно. Просто щойно вони нас побачили.

Схопивши до рук другий прилад нічного бачення, Тимур спрямував його в пітьму. Кілька ботів, низько нахилившись, мчали похилим спуском. До них було ще кілометр-півтора, але відстань швидко скорочувалася.

— Мчать сюди, — підтвердив Тимур.

— Стефане, ти зможеш йти? — схилився над шведом Алан Ґрінлон.

Стефана почало трусити. Можливо, атропін був прострочений, а може, лікар надто довго перебував під впливом зоману. Тепер він не просто тремтів, його м’язи аперіодично скорочувались. Тіло нагадувало мішок, всередині якого повзають і звиваються черви.

Нещасний з останніх сил заперечно похитав головою.

— Добре, тоді ми тебе понесемо.

— Ні… За’иште мене… Ц-це к-кінець… Я лише… е… е…

Між губ вальнула піна, з носа в’язкими цівками стікали шмарклі, навіть м’язи обличчя хаотично смикалися. Хедхантер поклав руку на плече Алана.

— Якщо хочеш, я його пристрелю, — прямолінійно сказав Ріно. — Все ж краще, ніж потрапити до їхніх рук. Але, бляха, не влаштовуйте слізливих сцен. Ми не можемо більше чекати. І не думайте брати його з собою.

— Ні… Н-ні… — захрипів Стефан, а потім поманив рукою Хедхантера.

Ґевал неохоче схилився.

— Залиш… м-мені… «лимонки»… — важко вичавив лікар.

Ріно звів брови. Секунд п’ять стояв, не рухаючись, а тоді дав знак рукою Тимуру. Стараючись не дивитися лікарю в очі, українець поклав шведу в руку осколкову гранату.

— І ще… одну дай… у… в… ліву руку… — попросив Стефан Ермґлен.

Тимур поклав у тремтячу долоні ще одну темно-зелену «лимонку».

— Ходімо, — підганяв Ріно.

— Прощавай, — одними губами прошепотів Тимур.

Смикаючись, Стефан кивнув. Алан відвернувся, тихо вилаявшись. Забравши зброю та припаси, троє чоловіків зникли в пітьмі. Підтюпцем, не озираючись, подались на захід.

Стефан Ермґлен перевернувся на живіт. Гамуючи болючі судоми, що перекочувались тілом, поповз на відкриту ділянку. Він не хотів, щоби боти пробігли повз нього. Діставшись до місця, звідки було видно машину, Стефан перекрутився на спину. По черзі вирвав запобіжні кільця з «лимонок» і, міцно стиснувши спускові скоби, став чекати.

Невдовзі настала остання, найважча фаза отруєння. М’язи німіли. У лікаря відбулась самовільна дефекація, він захлинався від слини та блювотиння, дихання обривалося, гарячі сльози стікали з-під повік неперервними струминами. Стефан не вірив у Бога, але в цю мить став молитися. Рухаючи землистими губами, він звертався до Господа, благаючи не зупиняти серце, не зупиняти серце, не зупиняти серце… Нехай воно пересіпується, коле і болить, але ще кілька довбаних хвилин качає кров.

…Оскільки Стефан простягся на землі, перший бот помітив його надто пізно і ледь не налетів на шведа. Спостерігши лікаря, «малюк» загальмував, піднявши довкола себе клуби пилу, затим розстелився по землі і шаснув за найближчий валун. Інші переслідувачі миттєво отримали інформацію про те, що попереду людина. Зачаїлися.

Після того цілих три хвилини нічого не відбувалося. Стефан відчайдушно чіплявся за життя, намагаючись не відпустити передчасно спускові скоби «лимонок». Боти, сховавшись, дивились на притомну людину, яка знала про їхню присутність, але не тікала і не нападала, розлігшись на відкритому місці. Сконфужені неясною ситуацією, «малюки» вишукували пояснення серед відомих їм моделей поведінки, що колись запрограмував Тимур Коршак, але нічого підхожого не віднаходили. Програма не могла підказати, як діяти. Боти володіли багатьма тактичними хитрощами та стратегічними прийомами. Разом з тим багато чого знаходилось за межами їхнього розуміння. Багато чого справді важливого. Зокрема, вони поняття не мали, що таке самопожертва — така маленька довбана штучка, властива лише людині, що нерідко перекреслює найкращі замисли навіть значно сильнішого ворога.

Зрозумівши, що Стефан не несе загрози, троє ботів вибрались зі сховку і наблизилися, збираючись добити шведа. На той час лікар майже не дихав (серце замовкало, скорочуючись раз на дві-три секунди), але все ще був при свідомості. Підпустивши їх, Стефан вищирився і… розтис кулаки. «Лимонки» детонували. Двох ботів скришило на фарш, третьому відірвало вухо. Решта відступили, забившись у найменші нерівності кам’янистого рельєфу.

Хто б міг подумати, що перших двох потвор під час сутички на відкритій місцевості прикінчить не Ріно чи хтось із його головорізів, а шведський лікар? Утім, було дещо, про що люди ніколи не дізнаються. В дійсності затримка, спричинена самовідданими діями Стефана, забрала життя не двох, а п’яти ботів. Через хвилину після вибуху «лимонок» троє ботів розпрощалися з життям, насмоктавшись парів зоману з перекинутого «Туарега». Вони вдихнули газ крізь щілини під гумовими масками своїх завеликих протигазів…

Ні Тимур, ні Ріно не знали, що під час першої атаки ботів знаходилися найближче до перемоги. Повної перемоги.

Річ у тім, що круглі отвори для очей в протигазах відчутно погіршували видимість. Звичайна людина досить швидко адаптується до такої зміни, але не бот. Реакція, швидкість прийняття рішень та стрімкість ботів значною мірою залежать від того, наскільки швидко й повно вони поглинають інформацію про зміни в навколишній обстановці. На 90 % ця інформація надходить через очі. Боти не залишили спостерігачів, котрі б стежили за атакою зі спеціальних спостережних пунктів і таким чином слугували б очима для решти, бо не знали, наскільки далеко простягнуться випари зоману. В результаті, коли весь їхній зір обмежився кількома десятками каламутних кружалець, боти втратили левову частку своєї ефективності. На відміну від людей, вони не могли швидко перелаштуватися.

• Предыдущая
• 65/116
• Следующая