Волонтер - Білий Дмитро - Страница 14

• Предыдущая
• 14/57
• Следующая

— Ні! — закричав я й рвонувся до них. Удар прикладом у спину змусив мене, задихаючись, упасти на коліна. Позаду я почув іржання коней. Я озирнувся — кілька чоловік утримували чотирьох жеребців.

Нас усіх підтягнули до коней. Раух підхопився в сідло. Я вставив ногу в стремено. За спиною почув голос Дагоєва, який теж підхопився на коня:

— У вас є шанс урятувати їх, ротмістре! Ви знаєте, що робити!

Нас оточило чоловік десять збройних вершників, і ми понеслися в бік навислого над селом гірського хребта.

Ми вискочили за село й поскакали між рідких дерев. Вирватися зі щільного кільця охоронців, що оточили нас, було неможливо. Замикав коло Дагоєв.

— Що це було? — крикнув я Раухові. Той обернувся до мене — у сутінках його обличчя нагадувало маску мерця.

— Я ніколи не вірив, що це правда! Але він дістався сюди! Тепер я маю замкнути тенета, що утримують Демона.

— Звідки ви знаєте про церемонію? — прохрипів я, пригинаючись до шиї коня, щоб урятуватися від хльостких ударів соснових гілок.

— Навіщо вам це знати, осавуле? — цього разу ротмістр навіть не повернув до мене голову.

Ми скакали щось із півтори години, піднімаючись невидимою стежкою на вершину. Нарешті охоронці зупинилися й почали спішуватися. Я розгледів невеликий чорний отвір, майже непомітний збоку.

— Сюди, за край виступу! — крикнув Дагоєв.

Ми зіскочили з коней, охоронці, плескаючи в долоні, прогнали наших скакунів у хащу.

— Якщо хтось закричить чи почне голосно дихати — усі помремо, — тихо сказав Дагоєв. Ми притулилися до стрімкої скелі. У тиші я чув тільки відлуння ударів у бубон. Біля мене стояла Ольга, втиснувшись спиною в кам’яну брилу. Очі її були напівзакриті. Я простягнув руку і взяв її долоню. Вона якось по-дитячому схопила мої пальці, і я знову відчув, що готовий віддати за цю жінку своє життя.

Так пройшло приблизно з півгодини. Було вже зовсім темно, хіба лише повний місяць освітлював білі виступи краю скелі, що ховала чорне провалля. Раптом зі скельного отвору вилетіла чорна тінь, я встиг тільки побачити різкий змах химерних крил, і якесь примарне тіло, зі свистом розсікаючи повітря, майнуло в небо. Зметнувшись по крутій дузі, тіло стрімко злетіло вгору, а потім, падаючи, почало знижуватися в бік села, відкіля доносився стукіт бубона.

— Сюди, у печеру! — здавленим голосом викрикнув Дагоєв і першим кинувся до входу. Ми подалися за ним — охоронці підштовхували нас прикладами в спину. У печері запах сирої гнилизни вдарив мені в ніздрі. Блиснув вогонь, і в руці Дагоєва замерехтів, розпалюючись, смолоскип. Полум’я освітило вузький тунель, яким ми, пригинаючись, пробиралися вперед. Десь за кількасот метрів ми опинилися в печері, склепіння якої танули в пітьмі. Я озирнувся — наскільки можна було роздивитися, уздовж стін лежало безліч кістяків, на деяких розпізнавалися клапті японських військових мундирів часів штурму Порт-Артура і наступів під Ляояном. Майже біля всіх кістяків валялися гвинтівки.

— Зараз Шень-мей повернеться, — квапливо мовив Дагоєв. — Ротмістре, приступайте.

З цими словами він простягнув Раухові пензель і закриту чашу. Сам Дагоєв сів, схрестивши коліна, у глибині печери й заплющив очі. Його губи щось беззвучно шепотіли. Чернець, що їхав з нами, почав бити в бубон, щось розспівуючи. Відлуння його співу оточило мене невидимим павутинням. Володимир узяв пензель і підійшов до причілка печери. Він рухався, як механічна лялька, у яку злий геній з казок Гофмана вклав частку чужого й незрозумілого життя. Я міцно стиснув холодну долоню Ольги. Раптом з боку села до нас донеслися передсмертні крики жаху.

Раух узяв пензель і почав креслити на стіні, освітленій кількома смолоскипами, ієрогліфи. Почасти ці ієрогліфи нагадували китайські, але було в них щось моторошне, подібно до того, якою стає звична картина, але побачена через призму примарного місячного світла. Не відриваючись від своєї роботи, Раух вимовив:

— Осавуле, візьміть дзвони й починайте в них бити. Зараз Демон повернеться.

Немов під гіпнотичним впливом, я ступив до так само непорушного Дагоєва і взяв із сумки, що лежала біля нього, важкі срібні дзвони. Зробивши крок до входу в печеру, я завмер, напружено вслухаючись у тишу. Через кілька хвилин почувся шурхіт, начебто великий, дуже великий птах нісся в печеру, зачіпаючись усім тілом об стіни переходу.

Я зробив ще один крок і опинився біля виходу в тунель. Шурхіт швидко наближався. Підняв руки, але щось мені заважало вдарити у дзвони.

— Бийте ж! — у спину мені вдарив скажений крик Рауха. І тоді я почав бити. Усе сильніше й сильніше. І в ту ж мить я побачив Шень-мея…

…Я зник, я перестав відчувати себе, мої очі були широко розплющені, але нічого не могли бачити. Десь у душі, у маленькому куточку, не вбитому війною, не зруйнованому пережитими мною жахами і стражданнями, у єдиному моєму притулку, можливо, збереженому молитвами моєї матері, зберігалася запекла віра в порятунок.

І я ще несамовитіше забив у срібні дзвони.

Кришталеві звуки розлетілися, заповнивши собою всю цю прокляту печеру, заповнивши собою весь всесвіт, увесь космос. Моторошне ревіння, що виходило з пащі Демона, пронизало мене, але не змогло заглушити срібних дзвонів.

Скільки тривало це протистояння, я не знаю. Упевнений тільки в одному: все моє минуле й майбутнє життя, як виявилося, ніколи не зрівняється з одним цим моментом, коли побачив Демона, а Демон побачив мене…

…Коли Демон зник, я все бив у дзвони й відчував, що мої руки стали непідвласними мені.

Але цей оглушливий дзвін був розбитий страшним криком Рауха:

— Кидай зброю! Я вб’ю його!

Різко обернувшись, я побачив, що ротмістр стоїть на одному коліні за спиною Дагоєва, обхопивши його голову руками. Охоронці стояли, як сомнамбули, їхні руки, тримаючи зброю, тремтіли.

Дагоєв захрипів. Я побачив, як Багуляк вириває гвинтівку в найближчого охоронця, як чернець, відкинувши свій бубон, зриває з плеча гвинтівку і стріляє в Рауха. Смолоскипи попадали на землю, печеру струснув гуркіт пострілів. При мерехтінні вогнів, що загасали, було видно, як із плеча Рауха вилетіли бризки крові, як він відкинувся горілиць, і як Багуляк упритул стріляє в охоронців.

Я покотився по кам’яній підлозі до карабіна, який стискала кістлява рука давно померлого японського солдата.

Не пам’ятаю, чи молився я, щоб карабін виявився зарядженим…

Але карабін мене не підвів…

Першим я застрелив ченця…

Щойно гуркіт пострілів затих, тримаючи карабін напоготові, я піднявся й підійшов до Дагоєва. Той сидів на схрещених колінах і продовжував шепотіти свої божевільні заклинання. За його спиною лежав Раух, з його лівого плеча, пульсуючи, струменіла кров. Багуляк сидів, притулившись до стіни, і ловив повітря губами, затискаючи долонями прострелений живіт. Кругом лежали мертві охоронці.

Раптом Дагоєв підняв на мене скляні очі.

— Допиши ієрогліф, Шень-мей повернеться й уб’є тебе, — ледве чутно прошепотів він.

Я підняв із землі обойму, перезарядив карабін і вистрілив йому в скроню. Голова Дагоєва відкинулася, він трохи завалився набік, але так і залишився сидіти на схрещених колінах.

Я почув сміх і підскочив до Рауха. Ротмістр сміявся, стискаючи рукою прострелене плече. На губах його пузирилася кров.

— Що тепер? — запитав я. Мій голос охоче підхопило відлуння й понесло кудись у безодню.

— Він сказав правду, — заговорив ротмістр, захлинаючись кров’ю, — візьми пензель. Якщо ти не продовжиш риску вниз, Демон буде метатися в печерах до ранку, потім увірветься сюди й уб’є всіх нас…

Раух закашлявся.

— І це все?! — закричав я.

На мертвенно-блідому обличчі Рауха з’явилася моторошна посмішка:

— Відведи риску ліворуч — і Демон стане твоїм… Думай, осавуле, за хвилину він повернеться…

На мої плечі лягли м’які руки. Я повільно обернувся. Ольга дивилася на мене божевільними очима:

• Предыдущая
• 14/57
• Следующая