Волонтер - Білий Дмитро - Страница 26

• Предыдущая
• 26/57
• Следующая

Увесь наступний день Степанович ходив глибоко замислений, кудись зник увечері на півгодини, а вранці майже урочисто повідомив, що поки я спав, він дізнався, що вчительці край необхідно допомогти по господарству, і саме ми можемо зробити всю необхідну роботу. Я відразу зрозумів, що мій щирий приятель Степанович вирішив якось зарадити моїй самотності, але сперечатися з ним не став, тим більше, що через день ми збиралися вже вирушати назад — моя відпустка закінчувалася. Під вечір, коли сонце загойдалося над обрієм, пішли в гості до прекрасної вчительки. Жила вона на іншому краєчку села, і для того щоб дійти до її хати, нам довелося зробити добрячий гак через городи. Я не дуже звертав увагу на звивисті стежки, заглиблений у роздуми про обставини свого «ходіння в народ». Зустріла вчителька — припустимо, її звали Тетяна — нас досить привітно. Далі зробили абсолютно нікчемну столярну роботу, але після її виконання були гостинно запрошені до столу, який більше нагадував виставку народної кулінарії в усіх її варіаціях. Ми для виду почали запевняти вчительку, що нам час уже додому, але, зрозуміло, довго не опиралися. Після першої чарки, принесеного Степановичем «коньяку», розмова пішла собі досить вільно, а після третьої я взагалі відчув у своєму серці глибоку приязнь до нашої чарівної господині. Але не встигли ми допити пляшку, як Степанович похапцем витяг другу, поставив її на стіл і поспіхом почав збиратися, повідомивши нам, що йому терміново треба йти годувати свиней. Я теж підвівся, але Степанович запевнив, що впорається сам, а я вже доберуся пізніше, бо він піде коротким шляхом, а мені треба буде пиляти обхідною дорогою через півсела. Я не став заперечувати, і через хвилину Степанович зник у темряві. Почувався досить непогано — повний стіл, розумна красуня, вечір надворі, зіроньки сяють і так далі… Коротко кажучи, Тетяна і справді виявилася досить цікавою співрозмовницею, і я почувався з нею спокійно й затишно. Від її очей та слів віяло добрим і лагідним теплом, а побілені стіни хатини із рушниками, іконами і старими фотографіями відновлювали в моїй душі солодке відчуття віднайденого хуторянського раю, відчуття, властиве кожному українцю. Коротко кажучи, через мить зрозумів, що хочу перебувати в цьому вечорі і з цією жінкою вічність… Але, пам’ятаючи про пуританські звичаї нашого вітчизняного села, я вирішив не затримуватися для першої зустрічі надовго і приблизно опівночі через силу розпрощався із господинею, домовився про обов’язкову зустріч наступного дня й вирушив у зворотну дорогу.

На небі яскраво сяяв повний місяць і гостинець сільський був залитий рівним сріблистим світлом. Я дійшов до розвилки й зупинився в роздумах. Було між чим обирати — з одного боку, мені надзвичайно кортіло взагалі повернутися до хати, чиї віконця привітно запрошували мене, з іншого боку, міг добратися додому довгою центральною сільською вулицею або значно зрізати шлях, гайнувши прямо понад берегом річки, через балку й городи. Зрозуміло, що за інших обставин я, керуючись принципом, що «козаку сто верств не гак», пішов би собі вздовж вулиці, але душу мою в той час переповнювали такі радісні почуття, що я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою рідною природою. Місяць жваво освітлював усе навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, і до того ж усе було переповнено такою загадковою чарівністю, що я знов згадав про свій намір написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Таким чином, сміливо вирушив убік від села, подумки складаючи план майбутньої роботи.

Ну далі, як кажуть китайці, «чим вище підіймаєшся на гору, тим вищою вона стає». Шлях, який здалеку та ще при світлі сонця здавався таким простим і коротким, почав поступово перетворюватися на якийсь лабіринт: виникли якісь звивисті додаткові стежки, а берег ріки, такий рівний удень, виявився всіяним якимись ковбанями й густими кущами. Устиг кілька разів улізти в якесь болото й ледь не заплутатися в хащах терну. А тут, немов у стандартному готичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все навколо затягнулося чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарувалися із залишками хмелю, і я б давно вже повернувся назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто просувався вперед, щосекунди наштовхуючись на якісь пеньки. Нарешті добрався до балки, пройшов ледь не навпомацки стежиною, яка вела між дерев, і вийшов на відносну рівнину. На моє щастя, хмари трохи розсіялися й зорієнтувався на місцевості. Тепер я перебував у широкій впадині, що більше нагадувала неглибокий кар’єр. За моїми розрахунками, саме за нею й починалися городи, що вели до нашого подвір’я. Хмари зовсім розсіялися й навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба й вирушив далі…

Історик N замовк і трохи пожадливо допив своє пиво. Риси обличчя його відразу загострилися, а очі немов затягнув туман. Його мовчанка випромінювала якусь глуху темну енергію. Я терпляче очікував продовження перерваної розповіді.

— Браткі, огню не найдьотся? — голомозий у шкірянці матеріалізувався з тютюнового туману пивниці перед нашим столом. У його жирних розчепірених пальцях була цигарка. Я почав трохи запопадливо копатися у своїх кишенях, скоса споглядаючи на цей типовий доказ теорії Ламброзо.

— А кореш твой шо — отморожений? — історик N, як сомнамбула, розвернувся на ці слова й мовчки втупився у братка. Запала мовчанка, що могла закінчитися чим завгодно. Моя рука машинально потягнулася до важкого кухля. Історик N застиглим поглядом дивився на ламброзіанця. Раптом безформне обличчя того посіріло, і браток розчинився в тютюновому тумані…

— …Я витер піт з чола й вирушив далі. Через пару хвилин дійшов до середини кар’єру. Раптом мені здалося, що земля почала дрижати. Я зупинився — тремтіння ґрунту посилилося, немов хтось намагався під землею розхитати її поверхню. Спочатку я вирішив, що це наслідки чудодійного напою Степановича. Але тремтіння землі посилювалося. Несподівано я відчув сильний поштовх прямо під собою й ледь утримався на ногах, але не встиг я відновити рівновагу, як щось знов сильно струсонуло ґрунт. Я впав, усім тілом відчувши удари, сила яких швидко наростала. Жах майже паралізував моє тіло — я підхопився, пробіг, балансуючи, кілька кроків і знову впав — за ту мить, що я лежав, моє серце дивом не луснуло, а кров, що вдарила в голову, ледь не розірвала череп. Сказати, що мені було страшно — нічого не сказати. У ці долі секунди, що я пролежав на сухому глинястому ґрунті, прокусивши собі до крові губу, щоб не закричати й не добити себе власним криком, я ясно, занадто ясно, відчув, як безліч рук під землею намагається вирватися на поверхню. Мої вуха, що дивом не оглухли від ударів крові у скронях, уловили тріск підземних коренів, які розривалися під натиском чиїхось скрючених пальців, уловили моторошні звуки, немов чиїсь роти пожадливо хапали під землею глину. Я скочив і побіг, кожен мій крок по землі обпалював мої стопи. Я падав, тіло моє пронизували удари знизу, я підхоплювався й біг далі… Мені привиджувалося, що з-під землі вихоплюються висохлі покручені руки, тисячі, десятки тисяч жовтих рук — чоловічих, жіночих, дитячих. А далі почалося найстрашніше… З-під землі почувся стогін, крик, волання відчаю, смертної муки і прокляття… Я затулив вуха — одна секунда цього стогону могла б відібрати в людини свідомість і розум. Я не пам’ятаю, як дістався краю кар’єра і виповз на його поверхню. Уже світало. Наш будинок темнів попереду на відстані кількох сотень метрів. Я зайшов на подвір’я, намагаючись не шуміти, довго мив біля колодязя руки й обличчя, вичищаючи кожну піщинку зі страшного кар’єру, що в’їлася мені в руки й обличчя. Потім я спробував заснути, переконуючи себе, що все, що відбулося зі мною там, було марення, галюцинація, усе що завгодно, але не дійсність…

Наступного дня я зібрав свої речі й заявив Степановичу, що терміново мушу їхати додому. Степанович здивовано подивився на мене, але я запевнив його, що мій терміновий від’їзд аж ніяк не пов’язаний з Тетяною. Тут він заявив, що й сам збирався повертатися до містечка. До електрички залишалося ще кілька годин, і я зайшов до Тетяни попрощатися. Скажу, що вона була здивована й помітно засумувала від такої звістки. Ми розпрощалися, розуміючи, що ніколи більше не зустрінемося… Було тяжко на душі. Коли я вже виходив, вона тихо запитала мене: «Ти… через кар’єр?..» Питання вдарило мене, немов струмом. Я зупинився й озирнувся. Вона говорила, ледь вимовляючи слова, губи тремтіли й по обличчю текли сльози: «Там… умерлих закопували… в тридцять третьому…»

• Предыдущая
• 26/57
• Следующая