Волонтер - Білий Дмитро - Страница 31

• Предыдущая
• 31/57
• Следующая

Печеру освітлювало м’яке полум’я від трьох смолоскипів, прикріплених до стіни. Але найбільше мене вразили написи на стінах — численні ієрогліфи та гексаграми. На протилежній від нас стіні було накреслене велике коло, що складалося з орнаментів, які я бачив на китайському медальйоні. Під стіною лежав великий пензель, а поряд з ним валіза з двома великими срібними дзвонами й ваза з якоюсь темною фарбою. Мені здалося, що я опинився в останньому розділі рукопису таємничого осавула. Усе було як тоді, в Маньчжурії. Тільки ось біля стіни сидів сивий чоловік, на колінах якого я помітив снайперську гвинтівку. Я механічно пересмикнув затвором автомата.

— Доброї ночі, — втомлено сказав чоловік. Я зустрівся поглядом із його очима і зрозумів, що не зможу натиснути на гачок.

— Я знаю, хто ви, — ледь зміг промовити я.

Чоловік уважно дивився на мене. Я добре бачив його сині очі, які не змогли зачепити ні час, ні жорстке життя. Сиве волосся спадало йому на високе чоло. Обличчя нагадувало мармурові обриси давно забутих римських імператорів, полководців та тираноборців.

Досить давно я привчив себе нікого й нічого не боятися в цьому світі. Але ця людина викликала невідворотне відчуття жаху, але жаху, який міг і спалити, і відновити водночас.

Я опустив автомат, здивовано відчуваючи, що мої руки тремтять. Марина вчепилася обома руками за моє плече.

— Ви Петро Дашевський? — несміливо запитав я.

Чоловік опустив голову. Його рука повільно торкнулася пальцями гвинтівки. Він повільно захитав головою.

— Ні, — тихо промовив він.

— Ні, — знов, як відлуння, донеслися до мене його слова, — ти здогадливий, але занадто стереотипно уявляєш світ.

Петро Дашевський умер. Я ніс його на собі двадцять кілометрів по тайзі. У мене було шістдесят набоїв. Два ріжки для автомата. Не знаю, скільки я вбив цих нещасних мобілізованих хлопців. Я стріляв їм у голову. Їх було багато, а в мене всього тільки шістдесят набоїв. Цієї кількості надто мало навіть для годинної розвідки боєм, а я утікав, відстрілюючись, тиждень. Тому бачив, як бризкали мізки з їх голів…

Чоловік знов замовк, потім, не розплющуючи очей, продовжив:

— Як дивно — ти все життя несеш відповідальність за людину, про яку мало що знаєш. І в той же час ти можеш убити заради неї людей, про яких не знаєш нічого, але які могли б викликати в тебе, за інших обставин, не менше співчуття… та каяття…

Чоловік замовк. Потім знову почав розповідати. Він не звертався ні до кого, він був занадто втомлений, він просто говорив:

— Я тягнув мертвого Петра ще три дні. Я тягнув його труп через болота, тягнув, обдираючи його і себе, крізь дерева непролазної тайги. Я довго не вірив, що він умер. А далі… далі були занадто хороші стрільці. Місцеві. Їм давали дві щоденні пайки вертухая за дві відрізані долоні втікача… Благородні туземці… Я б кинув його, але не міг знайти таке болото, звідки вони не могли б витягнути його й відрізати руки. Тому я тягнув його далі. Я залишав вогнище, саджав біля нього труп Петра й ховався, а потім розстрілював їх, коли вони збиралися навколо вогнища й померлого. Останніх, коли в мене закінчилися набої, я вбив ножем. Потім я знайшов трясовину. Скинув туди його. Поховав. Навіть намагався згадати молитву, коли труп засмоктувала трясовина… Він так і не встиг прочитати записи свого батька, він так і не встиг зрозуміти, за що його запроторили в Сибір, він так і не збагнув, що від нього хотіли дізнатися на нескінченних допитах. Тому я і став вічним відповідальним за рукопис його батька… І за ці два кляті медальйони… А потім я добрався до Владивостока. Єдиний, хто залишився живим з п’ятнадцяти тисяч повсталих. А потім, потім я вирішив випробувати цю посмішку Будди, я добрався до Донбасу, прийшов на шахту й назвався своїм справжнім ім’ям. І все…

Старий засміявся. Від цього сміху мороз продер мене поза шкірою.

— Хто вони, — я кивнув головою назад.

— Дагоєвці, — коротко відповів чоловік. — Дагоєв був агентом НКВС, він керував 18-м відділом, який займався паранормальними явищами, Шень-мей мав стати їх найбільшою здобиччю, але перетворив їх самих на здобич. У п’ятдесят четвертому цей відділ попав під роздачу разом з рештою берієвців. Двом керівникам вдалося втекти, вони на той час вже контролювали певні сили, які давали могутність і без санкції КПРС. Головною метою організації, яку створили колишні енкавеесники, було захопити контроль над силою Шень-мея. От з ними ви й зіткнулися.

— Тут не Маньчжурія! — прохрипів я. Сивий чоловік подався вперед:

— Маньчжурія тут! Ця копальня існує дуже давно, у вісімнадцятому сюди червоногвардійці і чекісти скидали розстріляних, потім гестапівці й зондеркоманди. Потім сюди лягли полонені німці, потім… Що казати — найкраще місце для нової появи демона…

— А демон, він є насправді? — заздалегідь знаючи відповідь, запитав я.

— Демон — це енергія плюс наша уява, але часу пояснити все це в мене немає. Вони зараз будуть тут.

— Треба йти звідси! — крикнув я. Чоловік знов засміявся:

— Кожен розвідник має рано чи пізно загинути, від кулі чи від ножа — різниці немає. Це була пастка, я намагався зупинити їх, але попав під кулю сам…

Після цих його слів я зробив два кроки вперед. Тільки після цього побачив, що навколо його ніг вже зібралася велика калюжа крові, струмки її обтікали його взуття і розпливалися по пилюці.

— Тікайте звідси, тут пастка, вас порятує лівий штрек, — сказав чоловік. Кров пухирями підіймалася навколо його рота.

Позаду почувся гомін і чиїсь кроки. Я різко обернувся. Першим до печери увірвався охоронець, якого я відразу ідентифікував як китайця. За ним ввійшло ще кілька «церберів», а між ними — Самохін-«Антибіотик» і… Сергій.

Я підкинув автомат, але вистрілити не вдалося: китаєць різким ударом ноги вибив «АКС» у мене з рук. Ледь зміг відбити ногою удар, спрямований мені в голову. Наступні два блискавичні удари вже не встиг блокувати, але прокрутив корпусом. Китаєць знов кинувся на мене і я спромігся зустріти його прямим ударом ногою в живіт. Швидкий стрибок назустріч — і мій лікоть з хрустом опустився на верхню частину його хребта. Іншого б цим убив, але китаєць витримав. Він присів, пом’якшуючи удар і швидко крутнувся на нозі, виставивши іншу. У мене не було часу згадувати, що цей прийом називався у шаолінських монахів «залізна мітла», бо після нього я на мить підлетів і тяжко гепнувся на підлогу.

Хапаючи ротом повітря, я побачив свій автомат, що лежав за кілька метрів від мене, майже біля ніг Марини. Китаєць відійшов від мене і стояв, стискаючи кулаки. Він повільно, дуже повільно, немов у кінозйомці рапідом, розвертався на нозі. Я знав, що його удар ногою з розвороту стане фатальним для мене.

— Марино! — захрипів я. — Автомат! Дай автомат!

Марина рвучко схопила автомат і… пожбурила його кудись убік…

Я спробував перевернутися на спину й у відчаї захиститися жорстким перехресним блоком від ноги китайця, хоча добре розумів, що обвальний удар п’ятою з розвороту переламає і мої руки, виставлені для блоку, і все, що я буду ними закривати.

Сухо клацнув постріл, і китаєць з занесеною для останнього удару ногою закрутився на місці і, затиснувши прострілені груди, впав біля мене.

Іван Байдак кинув під ноги гвинтівку.

— Останній набій… — тихо сказав він.

— Ну що ж, історія завершується… або починається, — «Антибіотик» підійшов до Байдака і штовхнув його черевиком в бік. Байдак байдуже дивився перед собою, життя повільно покидало його.

— Тепер у нас є обидва медальйони, а наш шановний опонент зараз умре, — констатував Самохін.

Я дивився на Сергія. Той підійшов до «Антибіотика» і вони про щось тихо почали розмовляти. Охорона стояла нерухомо. Тепер мені стало все зрозуміло — я став звичайним пішаком у цій грі. Я мав стати приманкою, на яку зловиться Байдак. А що стосується Марини… Утім, до жіночої зрадливості я вже звик…

• Предыдущая
• 31/57
• Следующая