Волонтер - Білий Дмитро - Страница 34
- Предыдущая
- 34/57
- Следующая
Тут варто сказати декілька слів про самий заклад. Належав він до відомої мережі «тематичних» кнайп, які давно вже стали однією з візитівок Міста. На цей раз фантазія його творців майнула у глибоке Середньовіччя. І хоча це Місто в далекі часи оминула така «родзинка», як бурхлива діяльність Інквізиції, креативники вирішили остаточно й показово підкреслити стародавню природу Міста за рахунок і такого бренду. Ну, і назву, відповідно, скреативили — «Торквемада». Утім, величезна кількість відвідувачів своїм гамором і товкотнечею завжди якось нівелювала неабиякий талант того, хто спроектував кнайпу. І того, хто відтворив в ній якесь своє божевільне (або «кітчеве», як тепер кажуть) відчуття зловісних сторінок доби західного Середньовіччя.
Раніше я любив до неї заходити й намагатися вловити досить виразний настрій, вкладений творцем «Торквемади» в її антураж. Зазвичай, мені це вдавалося… Але саме цього разу, опівночі, у порожній кнайпі весь задум її творця проявився в повній мірі свого задуму й реалізації.
«Торквемаду» облаштували в старовинному будинку XVI сторіччя. Викупили підвал, дещо його розширили та, відповідно, перебудували. Оголошення у всіх газетах Міста про її відкриття повідомляли, що спочатку був запланований якийсь інший бренд, щось на кшталт «Схованки Батяра» або «Еліксиру Алхіміка», утім, під час будівельних робіт виявилося, що там дійсно знаходилися таємні підвали, де утримувалися та допитувалися в’язні Інквізиції, яка, попри заборону Магістрату, облаштувала там свою в’язницю. Про це свідчили віднайдені надписи на стінах, залишки ґрат та кільця із іржавими ланцюгами… Містом навіть пішли чутки про знайдені кістяки, що розсипалися на порох, як тільки до них доторкнулися руки будівельників.
Але жодного відгуку серед поважного наукового товариства ці звістки не викликали, бо були сприйняті як реклама чергової креативної кнайпи. Навіть мій старий друг, і знавець майже кожної цеглини Міста, щиро поплескав мене по плечах на мій здивований відгук, що це сенсація і що негайно треба проводити ретельне дослідження, і спокійно промовив: «Ех, друже, та вони задля піару й не таке вигадають!»…
…Але, спускаючись глухими сходинами у кнайпу саме цієї ночі, мені здалося, що чутки про її розташування в колишньому підвалі для тортур були не такими вже й вигаданими… На цей раз антураж «Торквемади» аж ніяк не здавався мені, як у попередні відвідини, бутафорським.
Над головою того, хто спускався сходами до підвалу, тяжко звисала замислена Химера. Освітлювали спуск сутінкові смолоскипи (насправді, звичайні жарівки в хитромудрих скляних ковпаках із червоними ганчірками). Кожен крок відвідувача вводив у дію сенсори, які примушували ганчірки похитуватися, кидаючи на сходи тремтливе світло палаючих смолоскипів.
Тяжкі, з дубових дощок двері, похмуро рипіли; ледь вкритий порепаною шкірою бутафорський кістяк, прикутий за гортань до кам’яної стіни, благально (чи безжально?) протягував білі кістки колишніх пальців до тих, хто входив. Зазвичай тендітні жіночки та дівчатка зойкали, на радість мужніх кавалерів, і ті заради жарту кидали під ноги кістякові якийсь грошовий дріб’язок… І ось, нарешті, відвідувачі потрапляли у просторі зали із високими, похмурими стелями, вкритими декоративним павутинням. Уздовж стін висіли середньовічні деревороти та пожовклі жовті сторінки давно забутих інкунабул… А між ними все те заіржавіле знаряддя, за допомогою якого можна було видерти будь-яке й будь у кого зізнання… Відвідувач сідав не за звичний стіл, а за довгу широку дошку, яка могла бути й лавою засідання Церковного Трибуналу й Лавою підсудного єретика… Мабуть, відчуваючи конкуренцію із сусідньою кнайпою «Венера в хутрі», цей заклад надавав набагато більше вибору… Один зал розкривав тематику переслідування відьом — можете собі уявити велику нішу за вашою спиною, у якій хлюпала вода і в яку час від часу опускали красиву (зрозуміло, що декоративну) жіночку в середньовічному вбранні на предмет виявлення її відьомських здібностей. Інший зал (вірогідно, розрахований на спраглих статусу мучеництва як підтвердження власного високого рівня професіоналізму) реконструював добу брутального переслідування усіляких астрологів, хіромантів та інших парацельсів.
Нарешті, просто для любителів усіляких псевдоготичних жахіть, була окрема зала, де на голографічних великих картинах були досить виразно представлені усі етапи визнання єретиками своєї неспроможності осягнути сакральну Трансценденцію — від початку допиту до його завершення (зазвичай — аутодафе). Було також багато інших, менших закутків — і для тих, хто хотів бути членом Інквізиції, і для тих хто прагнув відчути себе утаємниченим у ритуали «чорної магії», вигаданої, згідно тверджень незабутнього Мірче Еліаде, самою Святою Інквізицією…
…Але детальніше розписувати «Торквемаду» я не буду, виходячи з міркувань, що більшість читачів її вже відвідали, а решта сприйме мій опис просто як щедро проплачену її власниками рекламу…
Зазвичай, у кнайпі постійно звучали якісь зловісні поховальні псальми «Gregorian», але в цей пізній час втомлені офіціанти врешті-решт вимкнули їх і просто включили звук телевізорів, гігантські екрани яких були старанно обтягнуті блискучими ланцюгами… Утім, дивовижним чином відеоряд останніх новин та бадьорі голоси коментаторів ще більше надавали якогось жахливого відтінку атмосфері «Торквемади». Але з мене було досить всього цього…
…Так ось. Особливого бажання обирати залу в мене не було, тим більше що я себе якось не ідентифікував ні з однією з категорій бажаючих причаститися до моторошного Середньовіччя… Я просто сів за стіл і ліниво притягнув до себе меню…
Меню за кожним столом мало вигляд товстелезного фоліанту у квазішкіряній обгортці із пошкрябаним золотим тисненням, на якій темнів надпис «Торквемада — Молот відьом». Я погортав цупкі зшитки, перегорнув листи «Перерва інквізитора», «Вечеря відьми», дійшов до аркуша «Свинець у горлянку», подумав і замовив у байдужого гарсона, чорний балахон на якому виглядав скоріше кумедно, ніж зловісно, сто грам фірмового напою «Сльози єретика». Пиво «Стогін спокути» мене не привабило — і через недолугу назву, і через мокрі чоботи… Чого, чого, а добивати себе холодним пивом я аж ніяк не бажав…
Отже, я замовив собі порцію бронебійного фірмового напою і спробував знов налаштуватися на сентиментальний настрій… Але той все ніяк не бажав повертатися… Я притулився спиною до стіни, але замість холодної кам’яної поверхні відчув м’яку тканину. Обернувшись, трохи закляк — за мною тяжко звисала велетенська тінь жінки… Половина тіла була ледь загорнута в довгу полотняну сорочку (об її краї я і спирався), але решта тьмяно сяяла на тлі темної стіни. Жінка немов вилітала на мітлі з отвору каміна і її воскове обличчя, навколо якого зміями звивалися темно-русяві коси, замріяно дивилося в далечінь… Якось рефлекторно зігнув плечі, вдивляючись у груди й довгу шию манекена. Позаду себе почув втомлений запитальний голос:
— Тільки «Сльози єретика»? Більше нічого не бажаєте?
Перед моїм носом на грубо обтесані дошки тяжко стала фляга з прозорою рідиною…
— Та ні, дякую, — пробурмотів я, відчуваючи себе підсудним, — хіба що чимось загризти?
Офіціант подивився на мене з підозрою й витер спітнілий лоб каптуром свого балахону… У його очах виразно проступала щира ненависть до мене.
— «Хрустики на дибі»? — похмуро запропонував він.
— Якщо небагато, будь ласка, — несміливо, не без деякого сумніву погодився я.
Офіціант похмуро кивнув і зник, розчинившись у примарному світлі декількох смолоскипів. Раптом я відчув, що мені якось моторошно. Мене морозило, дія бенкетового коньяку щезала. Я вхопив флягу із напоєм і двома ковтками випив усе, що хлюпало всередині. Напій був гірким, але швидкодіючим. Тіло спочатку здригнулося від пекучої і терпкої рідини, але відразу розслабилося і, водночас, спалахнуло внутрішнім палким і збуджуючим вогнем. У голові все поплило, і я навіть співчутливо поплескав манекен наді мною по прегарному незворушному личку. Мовляв — «не бійся, дівчинко, літай собі на мітлі. Я тебе жодному інквізитору не віддам!»… Напій, як це зазвичай і відбувається, активізував у моїй душі бажання позбавитися самотності і знайти поблизу якусь рідну душу. Бажано — жіночу… Я озирнувся навколо — декількох дівчат у коротеньких спідничках (і як вони отак на снігову погоду?) уже впевнено виводили з залу спритні та ініціативні молодики.
- Предыдущая
- 34/57
- Следующая
