Волонтер - Білий Дмитро - Страница 36

• Предыдущая
• 36/57
• Следующая

Квартира була у старій кам’яниці часів старої доброї «санаційної» архітектури. Сам будинок стояв старий і занедбаний, ще не викуплений під чергову креативну кнайпу. Я довго возюкався із ключами, намагаючись відкрити вхідну браму, аж поки не відчув руку Христини на своїй змерзлій долоні. Кінчики її пальців були так само холодні, як і раніше у кнайпі, але якимось дивом вони зігрівали. Іще м’яко спромоглися спрямувати мою долоню із ключем у дивовижний — потрібний — напрям, від чого дубові ворота зарипіли, замок обнадійливо клацнув, і ми опинилися на темних сходах. Я зупинився. Ось бувають такі секунди в житті, коли, ніби ти й маєш йти далі, але світ навколо тебе зникає, згаснувши у світлі незбагненного сяйва твоєї супутниці. Я й сам не встиг отямитися, як її руки опинилися на моїх плечах, а мої руки на її талії.

— Не поспішай, любий… — тихо прошепотіла вона.

І я потопав у пахощах її волосся, у теплі її обличчя, яке незбагненно ніжно притулилося до моєї щоки, і в мелодіях її голосу над моїм вухом.

— Не буду… — пообіцяв я і, знову увібравши її тонкі пальці до своїх рук, продовжив свій шлях сходинами…

У квартирі панувала темрява, і в мене не було жодного бажання порушувати її мінливу непроглядну екзистенцію. Тим більше, що місяць вдало заявляв про свої права крізь відкрите вікно, а дихання Христини, тонкі руки якої міцно й легко тримали мою правицю чітко визначали мій шлях. Прямо до ліжка.

— Дмитре, — почув я голос Христини, — я читала твої книги…

Я зупинився. І відчув, як її пальці зімкнулися із несподіваною силою на моїй долоні.

— Про книги зараз розмовляти будемо? — запитав я.

— А ти правда віриш у те, що ти пишеш?

Водночас я відчув, як її руки обійняли мене.

Моя вільна рука, намагаючись увімкнути світло, мляво хлопала по стінці.

— Не вірив би, не писав… — стишено буркнув я, відчуваючи, що її голос і тепло рук перетворюють мене на безпорадне створіння, що остаточно втрачає контроль над ситуацією. Це було для мене нестерпно й одночасно солодко.

Я врешті намацав вимикач, клацнув, але світло так і не блимнуло.

Щоб якось повернути себе до тями, я кволо перепитав:

— Щось хочеш уточнити?

…Зазвичай алгоритм подібної ситуації досить простий — ніч, сходи, холодна квартира, ліжко, ніжне тіло у твоїх обіймах. Але тут щось явно вибивалося із звичного ритму. Її питання?

— Та ні… — Вона засміялася. — А ти не боїшся власних Текстів?

Я рвучко повернувся до дівчини… Її руки миттєво сплелися на моїй шиї. Її дихання поглинуло мене. Я відчував себе безпорадним перед ніжними й сильними рухами.

Треба було рятуватися. Я відсторонився, наскільки дозволяла мені моя чемність.

— А тобі самій, дівчинко, не страшно залишитися наодинці з автором таких страшних Текстів?

У темряві задзвенів її сміх. І її губи торкнулися мого обличчя:

— Я рятуюся, притискаючись до тебе, Дмитрику…

— А сам я не страшний? — запитав, відчувши, як мої руки сковзнули під її легку куртку, охоплюючи талію, затягнуту у шовкову сорочку.

Доторк гарячих губ на мить обпік мою щоку.

— Ванна, кава, ліжко, — промуркотіла Христина, вислизнувши з моїх неоковирних обіймів, — а ще ти мені будеш розповідати весь цей час про свій останній Текст.

— Який саме? — тупо запитав я, дослуховуючись до її впевнених кроків у цій поглинутій темрявою квартирі. (А, між іншим, у кімнатах і коридорах цього помешкання я сам міг загубитися і при денному світлі).

— Ну… Про Степовий Камінь… Місце Сили, коротше…

Її прохання чомусь не викликало в мене жодного здивування. А може я обмовився їй про свої творчі плани трохи раніше? Неважливо… Я чув її голос і водночас шелест її одягу, який спадав з неї, немов пелюстки із повністю розквітлої гарячої квітки. Дійсно, вона вільно орієнтувалася у темряві, а її голос ставав для мене орієнтиром простого і зрозумілого шляху її пересувань. Хол, короткий спалах світла й потім дзюрчання води у ванні… Я тихо присів на табуретку в холі… Голова паморочилася. Спробував підібрати слова:

— Та все просто, Христиночко… Просто, поки Текст у голові… Ну, є така легенда… чи то переказ… Що в степах є Центр Сили… Якесь святилище, із стародавніх часів… Ну, може якась антена, чи то генератор… Хто його знає, що там предки в допотопні часи мудрували? Якось думаю інтерпретувати у своєму новому Тексті, тим більше, що видавці чекають…

Я говорив це й повільно стягував з себе чоботи, куртку… Майже навпомацки пройшов у кімнату. Сумно замислився, згадавши, що в Місті давно вже не можна придбати пляшку алкоголю в такий час… Заразом продовжував свій монолог:

— Ти, напевно, читала фрагмент у «Мамаєвому Кургані»? То я так, накалякав частину думок… Так інтерпретував свої враження від того, що побачив. Я сам там лише один раз був… Ось трохи й наважився це все в невеличкому есе передати. Але ж це так — як-то кажуть: «Автор за свій Текст жодної відповідальності не несе»…

Не знаю, скільки б часу я ще розпатякував, уважно прислуховуючись до плесків води у ванні, але вона увійшла до кімнати…

Повний місяць за вікном ніби очікував на її появу — виплив з-за хмари і вкрив кімнату примарним білим сяйвом. Навіть цісарські гусари на фаянсових плитках, якими була прикрашена стародавня висока грубка, здавалося, бадьоро й беззвучно заграли на своїх золотих сурмах…

Було від чого! Дивлячись на білосніжне, матове тіло Христини, лагідно обгорнуте місячним сяйвом, я застиг… Вона, опустивши голову, замислено дивилася на мене. У її погляді була чарівна дитяча наївність, запитання і знання відповіді… Її мокре волосся звабливо звивалося на її плечах, опускалося на високі груди, стиснуті чорним бюстгальтером.

— Будемо вкладатися? — затинаючись, промимрив я, ледь почувши свій голос крізь ритмічний гул власного серця. Христина повільно підійшла до мене. Я ледве зміг сісти, простягнув свої руки до неї, обхопив її стегна, відчув долонями вологу тканину її чорних трусиків і тепло її тіла. Останнє, що мені вдалося побачити, мружачи очі від сліпучого сяйва тіла дівчини — невелике тату на її стегні, точніше, його верхню частину, яка виднілася над вузькими лямками її білизни — декілька закручених по колу звивистих ліній…

— Ну, Дмитреня, — від її гарячого дихання в мене паморочилася голова і я вже нічого не бачив, окрім її величезних зелених очей…

Я намагався щось сказати й з жахом відчув, що не можу не тільки говорити, але й взагалі ворушитись. Більше того, моя свідомість стрімко провалювалася в безодню…

…Я отямився, відчуваючи себе геть знесиленим. Тіло моє ще здригалося в безтямних конвульсіях насолоди. Вона поступово втрачала свою гостроту, немовби розчиняючись навколо ліжка. Насправді, її вбирала в себе Христина, яка лежала на мені, міцно охопивши мене своїми тонкими руками. Її довге волосся закривало моє обличчя, і від його духмяних пахощів я знову готовий був поринути в терпке й солодке безумство. Тіло Христини було легке, але якимось дивним чином паралізувало мене. Відчував його повністю, кожною клітинкою свого єства, і мені здавалося, що вона — частина мене самого і, насичуючи мене потойбічною пристрасною енергією, водночас, позбавляє останніх сил.

— Дмитренятко, — почувся гарячий шепіт, і я відчув дихання Христини. Жадібно ловив його, вбираючи в себе. Воно було гаряче й паморочило голову. Здається, я нагадував спраглого блукача пустелею, який нарешті дістався до живого джерела. (Зараз, коли я намагаюся передати це словами, приречено розуміючи, що мені і близько не вдасться описати свій тодішній стан, мені згадується стародавня арабська казка про джерело в пустелі, у якому замість води струменіло вино, але тоді мені взагалі не йшло про жодні асоціації та метафори). Я вагався між безумством і здоровим глуздом, і, попри палке бажання залишатися в цьому солодкому божевіллі, намагався зібрати по клаптиках залишки своєї свідомості.

Христина легким рухом відкинула голову. Нарешті я зміг побачити її обличчя. Зелені очі уважно й зосереджено дивилися на мене. І я бачив себе в них — щасливого, виснаженого й безпорадного. Спробував підвести руки, щоб знову притягнути її до себе. Мені здавалося, що я задихнуся без її дихання й пахощів цього чорного волосся. Дівчина посміхнулася — насправді посмішка ледь ковзнула по губах. Вона схопила мене за руки й м’яко завела за голову. Довгі вологі пасма знову впали на моє спітніле обличчя. Я намагався схопити їх губами, спробував вигнутись тілом, знов почув гарячий шепіт:

• Предыдущая
• 36/57
• Следующая