Волонтер - Білий Дмитро - Страница 46

• Предыдущая
• 46/57
• Следующая

— Ти ж не дурна, Ядвіго!

Вона плюнула йому в обличчя. Священик на мить застиг, потім засміявся й уп’явся пристрасним поцілунком в її губи. Ядвіга засмикалася у своїх путах… Регочучи, отець Бергус відірвався від неї, ухопив за волосся і встромив до її рота дерев’яний кляп.

— Ну, що — зробимо перерву, Ядвіго… Дійде черга й до тебе… А зараз я займуся твоїми сестрами…

Лицар Даміян продовжував стискати роз’ятрене тіло Інгули. Дівчина здригалась. Її очі були заплющені, а з рота вихоплювався тяжкий стогін насолоди й болю. Даміан відчув, що вкрай ослаб, неначе вся енергія була висмоктана в цій боротьбі та полум’ї ніколи не знаної в його житті насолоди. Він безсило відкотився й застиг, дивлячись на зоряне небо й повний місяць. Раптом поруч із місяцем він побачив обличчя бранки. Волосся навколо її голови звивалося, мов змії Медузи Горгони. Вона мовчки посміхалася. І від цієї посмішки лицареві стало моторошно. Дівчина повільно знімала з себе розплутані ремінці сириці. Даміан ледь зміг піднятися на тремтячих ліктях. Він спробував щось промовити, та дівчина сильним гнучким рухом накинула йому на шию ремінець і щосили затягла його…

Дочекавшись, поки її ґвалтівник (чи спаситель?) перестане смикатись — чекати довелося недовго, — Інгула швидко зв’язала його. Вона не знала — живий він чи мертвий. Можна було залишити на його горлянці зашморг, прив’язавши його до ніг. Якби рицар виявився живим і почав смикатись, то вузол би затягнувся намертво й повільно відправив би переслідувача до праотців. Але дівчина не стала цього робити. Чому? Вона й сама не знала.

Інгула накинула на себе плащ лицаря, підперезалася його поясом, на якому висів у піхвах довгий ніж, і завагалася. Сісти на коня й майнути в чорний степ, що так заманливо розкинувся за млином? Але тоді доведеться залишити колишніх сестер цьому божевільному святенникові… Інгула витягнула ніж і тінню прослизнула до млина…

Скрізь криво збиті дошки дверей, що вели до комори із жорнами, пробивалося мінливе світло. Звідти доносився повільний скрегіт жорен, голос отця Бергуса і придушене жіноче скиглення. Інгула трохи відкрила двері та зазирнула всередину.

У мерехтливому світлі кількох смолоскипів та свічок вона побачила Ядвігу, що безсило звивалася, підвішена до стелі, і оголену Мелу, міцно прикручену мотузками до стовпа, який підтримував стелю млина. На підлозі лежала така ж гола і знерухомлена Йоанна. Хитромудре плетиво ремінців, якими вона була зв’язана, не дозволяло їй навіть перекотитись із живота на бік. Вона крутила головою, намагаючись виплюнути кляп, з її очей рясно текли сльози відчаю й болю. Над нею стояв отець Бергус, тримаючи розпечений до білого залізний стрижень.

— Серед вас усіх вона єдина, яка панянку нагадує. Та вона і справді панянка — ось яка шкіра біла, а тіло ніжне, — тихо бурмотів він, розв’язуючи вільною рукою очкур на штанях. — Думаю, що вона за оцими сатанинськими іграми з вами й чоловіка ще не знала. Та нічого, зараз я це виправлю. А щоб вона про це не забула — то я їй ознаку на спинці поставлю.

Промовивши це, він підніс гарячу залізяку до сідниць безпорадної полонянки. Та відчайдушно засмикалась, відчувши наближення пекельного жару. Мела і Ядвіга завили крізь кляпи, марно намагаючись звільнитися.

Тоді Інгула прожогом кинулася до отця Бергуса. Той, почувши за спиною кроки, рвучко озирнувся, але не встиг навіть піднести руки — дівчина блискавично вдарила його руків’ям ножа у скроню, і він, слабо скрикнувши, звалився на підлогу…

За хвилину Інгула підтягла довготелесого отця Бергуса до стовпа і прикрутила його за шию довгим іржавим ланцюгом. Постояла, замислено дивлячись на воїтельок.

— Є в мене бажання, колишні сестри, вас всіх тут і залишити, за те що мене за зрадницю вважали… Тільки ось не зрадниця я і ніколи не була зрадницею… — у її очах зблиснув вогник. Вона нахилилася над Ядвігою і витягла в неї з рота кляп, надрізала пута, якими та була сповита, потім те ж саме зробила з Йоанною та Мелою.

— Зуби у вас гострі, пута послаблені — думаю, що самі звільнитеся, а мені час вже йти, дорогі мої колишні сестри.

Інгула ступила до дверей і завмерла — закриваючи вихід, там височіла висока постать у довгому чорному одязі. З широких рукавів стирчали, немов чіпкі гаки, довгі білі пальці. Обличчя закривав каптур, з-під якого холодно і владно дивилися гострі пронизливі очі; тонкий рот кривив ся в легкій посмішці, яка нічого доброго, утім, не віщувала. Принаймні для неї, як зрозуміла Інгула. Дівчина схопилася за ніж, але незнайомець миттєво перехопив її руку й жорсткою холодною долонею вчепився у її шию. Інгула, задихаючись, спробувала звільнитись і з жахом відчула, як невблаганна сила підіймає її в повітря. Очі її закотилися. Чоловік у чорному легко, не напружуючись, підняв дівчину і щосили жбурнув у стіну…

…Разом із поверненням свідомості повернувся й біль. Інгула спробувала поворушитись. Руки й ноги її були вільні, але біль у всьому тілі знерухомлював. Вона відкрила очі.

Незнайомець сидів, спокійно склавши руки на колінах. Воїтельки, звільнені від своїх пут, похмуро сиділи навпроти, отець Бергус, потираючи шию, стояв, прихилившись спиною до стовпа. Всі вони заворожено слухали незнайомця.

— Ось ми всі й зібралися… — голос його був спокійним, жорстким і владним… — Зібралися з різних причин, і кожен думав, що в нього своя мета. Ви, Мело і Йоанно, — палали помстою, щоб покарати зрадницю, ти, отче, — хотів схопити воїтельок і через тортури дізнатись, де заховане золото викупу за Чтарда, ти, Інгуло, утікала, щоб врятувати своє життя… Хіба що Ядвіга була найбільш близька до справжньої цілі — провести Ритуал!.. Жертвоприношення зрадниці… Але й ти, Ядвіго, знаєш далеко не все…

— Хто ти? — очі Ядвіги спалахнули жахом.

Незнайомець скривив тонкі сині губи в посмішці:

— Ще дізнаєтесь… Ядвіго! Власта наказала тобі прийти сюди і здійснити Ритуал. Але вона не розповіла тобі все. Вона сподівалася теж дістатися сюди й посвятити тебе у жриці. З цією метою вона й розпустила чутки, що саме Інгула є зрадницею. Власта знала, що ти… — тут він тицьнув пальцем у Інгулу, — будеш повертатися саме через цю місцевість. Знала, що вона зупиниться тут, попаде вам у руки й буде принесена в жертву. Але Воїтелька Власта загинула. І тому ти, Ядвіго, не зможеш сама провести Ритуал. Точніше, ти і твої посестри загинуть під час його виконання.

— Ти брешеш! — люто стрепенулася Ядвіга.

Незнайомець сухо засміявся. Його сміх, немов канчук, примусив всіх завмерти. Інгула відчула, як її тіло вкривається холодним потом, а волосся стає дибки. Дівчина раптом впізнала незнайомця…

— Калігуса… — здавлено видихнула вона.

— Доктор Калігуса! Приємно, що ти не забула свого спасителя, — скривився той і знову звернувся до Ядвіги:

— А хто випустив Інгулу із князівської в’язниці? Хто допоміг поширити чутки про її «зраду»? Звідки я взагалі знаю про ваші із Властою секрети? Звідки знаю про Ритуал?.. Скажу більше — хочу допомогти вам здійснити його!

Сестри-воїтельки перезирнулися. Аргументи доктора виглядали переконливими.

— Ну, погоджуйся, Ядвіго! Ти і твої посестри здобудете все, чого прагнули, — помсту і, головне, небачену силу, якою наділить вас Ритуал. Отець Бергус отримає золото й вічність… а Інгула… Інгула…

Від погляду доктора Калігуси дівчина затремтіла, відчуваючи, що ось-ось втратить свідомість. Та він знову повернувся до Ядвіги:

— Так ти згодна?

Ядвіга повільно кивнула…

— Тоді починаємо Ритуал… — тихо сказав доктор Калігуса, але від його голосу тіло Інгули вкрилося холодним потом.

В очах Йоанни й Мели промайнуло полегшення й заблимали хижі вогники. Вони підійнялися, готуючись кинутися на свою жертву. Отець Бергус, кидаючи з-під лоба недобрі погляди на тремтячу Інгулу, почав розплутувати відьмацьку упряж…

• Предыдущая
• 46/57
• Следующая