Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 60

• Предыдущая
• 60/84
• Следующая

Серед його односельців почулися голоси, які підтримували сказане. Мовляв, так, ми справді не повірили, а треба ж було повірити. Степан підніс угору праву руку, й шум стих.

— Вірити дуже важко… Покійний вождь учив нас вірити… А з'ясувалося, що й сам не вірив… А може, вірив, тільки втратив голову, побачивши твою сестру. Так буває з чоловіками… Вони втрачають голову, коли бачать вродливу дівчину… Ми були легковажні. Ми покладалися на вождя… Знайди прощення в своєму серці. Не карай наших жінок і дітей.

Лисому дедалі більше подобався цей чоловік. Він благав прощення, але все це промовив з гідністю, він не стояв на колінах, як решта його односельців. Дуже хотілося сказати, що все це чистий збіг обставин, що нічим він селу не загрожує, що, мовляв, відпустіть нас і будемо друзями.

Лисий знав, що так казати не можна. По-перше, йому все одно не повірять. Не кожного дня трапляються такі збіги, не кожного дня в усіх на очах оживають убиті й не кожного дня малі діти літають у небі на ступах. Йому не повірять. По-друге, якщо й повірять, то це ще гірше, бо тоді ніхто їх не відпустить. Добре ще, як не повбивають. А що не відпустять, то однозначно. Можливо, ще вранці Лисий і піддався б на цю спокусу — сказати правду. Але тепер — після смерті й воскресіння — він уже був іншою людиною. Він став дорослим і відчував це.

— Ти сам кажеш, що ви не вірили, — почав він спокійно й виважено. — Як же я можу вірити вам? Ви все життя прожили з цим кам’яним пророцтвом — і зрадили його. Тепер хочете, щоб я, пожалівши вас, сам порушив те, що сказано древніми?

Люди на майдані приречено похнюпили голови. Лисий бачив, що вони на все згодні, готові прийняти кару, яку вважали заслуженою. Мовчав і Степан, розуміючи, що хлопець каже правду — ту правду, яку він, Степан, знав і в яку сам Лисий уже майже вірив.

— Ти говориш, як доросла людина, хоч іще дуже молодий, — знову мовив чоловік. — У тебе попереду довге життя. Не починай його з помсти. Подивися на цих людей. Вони все готові віддати тобі й твоїм дівчаткам. Скажи, що ви хочете, ми нічого не пошкодуємо.

Леля слухала й вухам своїм не вірила. Вона розуміла, що не може втручатися, бо не знає всього — не знає, про яке пророцтво йдеться, чому ці люди так бояться Лисого. Та й він сам заборонив їй втручатись. Але навіть не ця невідома правда найбільше дивувала дівчинку. Вона не впізнавала свого друга. Він нібито був таким самим, але раніше вона ніколи не чула, щоб він так розважливо говорив, щоб у його голосі була така доросла сила. Лисий і раніше був доросліший за свій вік. Тепер вона бачила, що нагла смерть хоч і відступила, та забрала те найцінніше, що має кожна людина і що не повертається, коли людина стає дорослою. Їй стало дуже сумно. Дівчинка ладна була заплакати. Тільки от її сльози, які вміють повертати людині життя, не можуть повернути їй дитинство.

— Мої умови такі, — спокійно й неголосно промовив Лисий, але кожне його слово так пильно ловили всі присутні на майдані, що він міг собі дозволити говорити тихо. — Ви даєте нам пару коней. Молодих. — Він зробив паузу, щоб пересвідчитися, що заперечень немає й до цього питання можна вже не повертатися. Люди мовчали, тож він знову заговорив: — Ви обіцяєте, що не будете переслідувати нас, не будете стежити за нами. Ми обіцяємо, що підемо від вас назавжди. І що ніякого лиха вам не заподіємо.

— Домовилися, — сказав Степан.

Але погляд Лисого на мить упав на Василя, і хлопець зрозумів, що ніяка сила не змусить того виконати угоду.

— Якщо домовилися, — Лисий хвилинку подумав, — то затримайте Василя, щоб він не пішов по наших слідах. Він і раніше не дуже дбав про інших, і тепер не збирається.

— Це я тобі також обіцяю, — кинувши тяжкий погляд на Василя, відповів Степан.

— Тоді давай потиснемо один одному руки, скріпимо нашу угоду, — запропонував хлопець. — Ти від імені вашого села, я від імені своїх друзів.

Він знову поглянув на Василя й подумав, що Степанові все ж таки нелегко буде дотримати слова й не пустити цього похмурого й недалекого чоловіка. Що ж. Хай спробує їх вистежити.

Спробуй протиснутися туди! Люди з’юрмилися так щільно, що навіть Петрусь — на що вже худий! — і той не міг протовпитися ближче. Вони стояли мовчки, лише зрідка котрась із жінок прицокувала язиком і тяжко зітхала.

Хлопчик вирішив, що саме тут і є слабке місце в людському паркані. Він уперся плечем у могутнє стегно жінки, й вона відступила. Не для того, щоб пропустити, а щоб подивитися, хто це тут такий зухвалий. Але й цього виявилося досить. Петрусь протиснувся наперед, а за ним, скориставшись нагодою, проникли й Івась із Васильком.

У центрі кола лежало велетенське смердюче тіло вовкулаки, вбитого вночі. Вдень воно мало ще гидотніший вигляд. Усі троє хлопців кілька днів перебували серед цих страшних істот, але й вони зараз здригнулися, одночасно відчувши брид і страх.

— Прийшли, — тихо промовив хтось із чоловіків у натовпі.

— Привели на нашу голову, — озвався другий. — Уже хоч би на очі не з’являлись.

Івась зрозумів, що це стосується саме їх, але що воно означає, не збагнув. Так наче саме їх тут чекали. А чого їх чекати? Вони що — найстарші, найдужчі? Зараз, як ніколи, дивлячись на мертвого вовкулаку, хлопчик усвідомлював, що вони просто діти. І не більше. Ще з Лесиком і Лелею…

— Чого ти… той! — гримнув на чоловіка Вухань. — Що вони тобі?..

— А ти не визвіряйся на мене! — огризнувся чоловік. — Як мале дитя… Знай собі в іграшки грається!

Чого-чого, а такого озлоблення серед людей Івась не чекав. Видавалося, ніби люди шукають крайнього, винного. Але ж діти не могли бути винними! В чому? А Вухань? Якби не його «іграшки», вовкулаку тут ніхто так би й не побачив. Принаймні до того часу, коли вони прийшли б усі разом, зграєю, серед ночі. Та й тоді розгледіти їх ніхто в селі не встиг би.

Разом із тим, люди стримувалися. Чогось чекали. Й Івась зрозумів, чого. Точніше, кого. Чекали Інженера.

І той з’явився. Хлопцеві дуже не хотілося з ним розмовляти — все ще був лихий на старого. При тому й почувався трохи винним, бо занадто вже різко останнього разу розмовляв із ним. Але зараз, він розумів, не до образ. Надто страшна небезпека нависла над селом. Треба разом вирішувати, що робити, як боронитися.

— Все ж прийшли, — стиха мовив Інженер, дивлячись на волохату потвору. — А я ж так сподівався, що тепер уже не прийдуть.

— Чому ви так сподівалися? — спитав Івась.

Інженер не відповів.

Усі мовчали, з надією дивлячись на нього. Та що довше дивилися, то менше надії лишалося в очах односельців. Усі якось разом почали розуміти, що перед ними стара немічна людина, яка не знає, що робити, й просто боїться за своє життя. Раніше хоч Ряха додавав Інженерові ваги й незвичайності. Тепер — уже вдруге — Івась бачив старого без вірного сторожового пацюка.

— Що з Ряхою? — майже лагідно спитав він Інженера.

Цього разу він дуже швидко дочекався відповіді:

— Немає Ряхи. Немає. Зовсім немає. Помер Ряха.

На затуманених очах старого виступили мутні сльози. Не зганяючи їх з очей, Інженер повернувся й важко побрів додому.

Йому в спину дивилися всі. І всі раптом збагнули, що старійшини в їхньому селі більше немає. Що вони самі повинні приймати рішення й якось боронити себе й свої оселі. І мимоволі всі глянули на Івася. Від тих поглядів йому стало моторошно.

Він був лише на три роки молодший за Лесика, але зараз розумів, що тільки Лесик може врятувати село. А його немає… Щоб не дивитися людям в очі, Івась опустив голову й дивився на те, що лежало просто перед ним. Брудна сіро-руда істота, більша за найбільшу в селі людину — Бороду. На пальцях загнуті жовті пазурі. З ошкіреного рота визирають могутні ікла, що звикли рвати м’ясо. Широченні груди, посередині яких зяяла рана.

— Петрусю, скільки людей вам потрібно в допомогу, щоб до вечора підготувати пастки і зброю? — тихо спитав Івась, не підводячи голови.

• Предыдущая
• 60/84
• Следующая