Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 62

• Предыдущая
• 62/84
• Следующая

— А тепер усі по хатах! — сказав Степан неголосно, та всі зрозуміли, що справді треба йти, бо хто його зна, чим воно закінчиться.

Народ повільно побрів додому. Тільки Степан, Василь і ще троє чоловіків, які не відходили від нового вождя, лишилися на майдані.

— Самі ж хотіли вбити, а тут крайнього знайшли… — почав Василь, зазираючи в очі Степанові.

— Мовчи, покидьку! — гаркнув на нього новий вождь так, що всі, хто ще не встиг сховатися в хаті, озирнулися.

«Оце правильно!» — подумали вони, перш ніж переступити поріг.

— Та чого ж ти на мене, Степане? — знову заговорив Василь. — Та чого ж я покидьок?..

— Мовчи, я сказав! Я б тобі пояснив, але людина, яка може лежачу дитину вдарити списом у груди, це й не людина. А просто покидьок. Замкніть його в тій хаті, де ночував лисий і босий, — кинув Степан через плече чоловікам.

Василь ходив із кутка в куток, зупинявся, грюкав кулаками по столу, навіть головою в стіну бився — і ніяк не міг заспокоїтися. Він, єдиний, хто справді захищав вождя, хто до кінця лишався йому вірним, хто навіть після смерті вождя виконав його наказ… Він же й виявився крайнім. Його ж у всьому й звинуватили! Не пуголовка того лисого, через якого все трапилось, а Василя, який цього пуголовка зумів убити, — хоча й не надовго.

Та вони ж узагалі про вождя вже не думають, наче його й не було! Наче не він виховав їх, наче й не він стільки років мудро правив селом! Тільки б цього босого пацана не образити! Після всього, що те непорозуміння принесло в їхнє село!!!

Василя колотило, немов у пропасниці. Його, мов ворога, зачинили в хаті, наче свиню недоумкувату, щоб не втік, щоб не простежив, куди ці малі пішли з їхнього села. А вони ж знають, куди йдуть. Хай хто хоче, вірить, що вони сюди випадково приблудилися, та Василя не обдуриш. Отак усі троє й приблудилися! Ще й зі своїм шолудивим псом! Він ось уже більше тридцяти років на світі живе, а таких великих собак іще ніколи не бачив. Нема в нього такого великого собаки. А в них, бач, є! Він зроду-віку не чуй, щоб довбана колода могла літати по небу, ще й дітей у собі возити. А в них, бач, є! Навіть вождь, якого Василь любив більше, ніж рідного батька, і той із лисим жабеням розмовляв шанобливо, як із Василем не розмовляв ніколи!

Весь світ виявився незрозумілим, неправильним, диким. І виходило так, що тільки він, Василь, знає, як воно мусить бути. Тільки він один може все виправити — знайти цього недорослого негідника і вбити. Вбити ще раз — і вже остаточно. Щоб не ожив. Це та відьма зеленоока його оживила, не інакше. Тож і її треба вбити. Щоб уже ніхто не оживив.

Тоді все в світі знову стане на свої місця. Може, вождь і не оживе… Але хто сказав, що вождем тепер повинен стати Степан, який так принизив їх усіх? Ні, вождем повинен стати той, хто справді любив вічного вождя, був до кінця вірний і відданий йому. Той, хто виправив кричущу несправедливість. От хто повинен стати вождем. А ставши вождем, він стане й вічним. А не Степан.

Не Степан.

Василь знав, що робити.

— Охріме! — погукав він через двері.

Охоронець не відповів.

— Охріме, чуєш? — повторив Василь.

— Чого тобі?

— Пити хочу, як павук!

— Ото смішний! — Охрім і справді розсміявся. — Хіба ж павуки п’ють?

— А як же вони живуть, якщо не п’ють? Пити всі повинні — курка, й та п’є… А я ж не курка.

Охрім не відповів. Перечекавши кілька хвилин, Василь знову погукав його:

— То що, так мені без води й сидіти?.. — Не дочекавшись відповіді, Василь повів далі: — З самісінького ранку нічого не пив. Як ото розбудив мене вождь, щоб за малим стежив, то так я й не їв, і не пив.

— Потерпиш, — озвався нарешті вартовий.

— Ні, засохну, — твердо відповів Василь.

Розмова урвалася. В’язень був задоволений. Він і не розраховував, що Охрім порушить Степанів наказ і так тобі й відчинить двері.

Але Василь знав людей. У кожній людині він, як ніхто, вмів розгадати найгірші й найпотаємніші порухи. Вони всі були і в його власній душі, тож він умів ними користуватися. Йому лишалося чекати.

Чекати — не страшно. Чекати він умів. Та й поспішати нікуди. Хоч куди б ті зайди подалися, Василь знайде їх. Це добре, що вони коней взяли. У коня такий слід! А у двох коней — то й поготів. Знайде. А зараз, якби й пощастило звільнитися, всі ж негайно помітять. Тоді вже сам він далеко не втече. Доженуть. А якщо доженуть…

Про це Василь думати не хотів.

Спливла година. За нею — друга. От зараз Охрім уже починає нервувати. «Чом же це Василь так довго мовчить? — думає він. — То вже прямо помирав від спраги, а тепер мовчить. Чи не засох?» Мабуть, саме так він і думає. Хвилюється. Йому ж теж Василя шкода. Хай і завинив, та не чужий же! Не зайда якийсь — лисий і босий!

В’язень тихенько роззувся й поклав чоботи посеред світлиці, халявами до вікна. Потім неголосно охнув і повалив стільця.

Як він і розраховував, Охрім уже не просто переживав за нього, а й уважно прислухався до того, що діялося в хаті. Почувши, як охнув, а потім упав Василь, Охрім озирнувся на майдан, щоб когось покликати на допомогу. Ні живої душі. Він кинувся до віконця й зазирнув усередину. Затуливши долонями тьмяне скло — від сонячного світла — все одно нічого до ладу не побачив. Тільки дивним чином вигнуті Василеві ноги серед кімнати. Охрім знову підбіг до дверей і відчинив їх.

Знову пішов дощ. Він дуже затримував роботу, хоча в чомусь був і корисний. Так, дощ піднімав траву на тих клаптях дерну, що прикривали вже готові пастки, й змивав запахи.

Борода намагався як найощадливіше поводитися зі сріблом, але дедалі очевидніше ставало, що стріл вийде дуже мало. Прийшла Каченя. Тихо стала в дверях і не наважувалася зайти, доки Борода щось чаклував над кувалдою, стоячи до неї спиною. Коли велетень нарешті озирнувся, дівчина несміливо всміхнулася йому.

— Що ж це буде, Бородо?

— Ти, якщо прийшла дурні питання ставити, то вже йди, — в устах Бороди це було вишукано чемною фразою. Борода любив Каченю. Але одружуватися з нею не збирався, тож завжди розмовляв із дівчиною так, ніби щось вона не так зробила.

Каченя не йшла, сором’язливо опустивши очі долу.

— То що ще? — спитав Борода.

Дівчина спалахнула. А може, то просто майнув по обличчю відблиск вогню в горнилі.

— Я ось… Принесла. Не знаю, що воно таке, але… Мені здається, це також срібло.

— А де це ти взяла? — поцікавився Борода, роздивляючись маленьку незрозумілу річ, трохи схожу на чотирилисту квітку бузку. Тільки одна з пелюсток довша за решту.

— Це у нас іще від бабуні. А звідки вона взяла, я й не знаю, — знову впали на обличчя Качені маленькі яскраві заграви.

— А що бабуня з ним робила? — Борода не міг збагнути призначення такої маленької і, схоже, зовсім непотрібної речі, яку Каченина бабуня навіщось берегла.

— Нічого не робила. Воно собі лежало в її скриньці. Скринька вже зовсім стара, розсипатися почала, а колись дуже гарна була.

— Принеси, подивлюся. Може, щось зроблю, якось полагоджу, — Борода сам себе не впізнавав.

— Гаразд, — тихо відповіла дівчина.

— Ну, то й гаразд, якщо гаразд. Іди вже. Роботи багато.

Каченя мовчки розвернулася й пішла геть, а Борода стояв і дивився, як вона перевалюється з ноги на ногу. Качка, та й годі. І чому краса — Любі, а вдача — Качені?

Борода кинув срібний хрестик у чашку і спересердя сильно вдарив молотком по ковадлу. Сипонули іскри.

У Вуханя робота йшла через пень-колоду. Коли Петрусь пояснював йому свій задум, Вухань радісно сміявся, щасливий, що хлопчина так дотепно придумав. А потім ураз похмурнів і починав говорити.

— Нє, ну, воно, звісно, той… Тільки ж… Ох, не знаю!..

Більш змістовних висловів, як правило, не було. Він і сам розумів, що зараз не до розмов. Брався до роботи, і все ж не міг прогнати думки про те, яких же мук зазнають у цих пастках бідні вовкулаченьки. Тож і робота не дуже рухалась.

• Предыдущая
• 62/84
• Следующая