Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 65

• Предыдущая
• 65/84
• Следующая

Василеві почало макітритися в голові. Він точно знав, що коні по небу не літають. Але ж іще вчора він точно знав, що дівчатка теж по небу не літають. А якщо літають дівчатка…

Ні! Коні не можуть літати, вони великі й важкі!

Тоді де вони? Куди поділися?

Василь нахилився й почав пильно роздивлятися землю. І тут мокра після вчорашнього дощу, і тут мокра. Тут сліди є, тут слідів немає. А так не буває. А оскільки так не буває, але все одно є, значить, коні також літають. Це вони їх прив’язали до тієї колоди й перенесли по небу. По одному. Пару зразу не змогли б. Перенесли на якусь відстань, потім повернулися до другого. Спершу коня, потім кобилу. Або навпаки — спершу кобилу, а потім коня. І обдурили Василя.

Тільки все не так просто, діточки! Василя не обдуриш! Такої голови, як у Василя, ще пошукай!

Якщо вони перенесли коней по небу, то не вперед. Бо ж хитрі. О, вони таки хитрі! Тільки не хитріші за Василя. Напевне ж перенесли праворуч або ліворуч.

Василь подивився навколо. Праворуч був непоганий шлях — ліс негустий, висока трава, рівно. Ліворуч такі зарості, що через них не продерешся. Ага. Ото ж туди вони й полетіли. Це ясно. Думали, ніхто ж і не подумає, що там їх можна шукати. А ніхто й не подумав би. Бо не хтось іде вашим слідом, маляточка, а Василь іде!

Подряпавши обличчя, він продерся крізь чагарник, спустився в улоговину, де росли рідкі сосни, й почав уважно роздивлятися землю. Ніяких слідів. Мабуть, далі перелетіли. Василь повільно побрів на схід. Він рухався не по прямій, а постійно змінюючи напрямок, щоб захопити якомога ширшу смугу, щоб мимохідь не пропустити слід.

Потім зупинився й ударив себе долонею по лобі. Як же він одразу, не здогадався! Треба просто піти по колу. Десь же вони опинилися з кіньми своїми! Якщо зробити півколо, неодмінно натрапиш на слід.

Коло виявилося довгим. Але він не шкодував за втраченим часом. Тепер він точно знав, що вони перенесли коней далі, за межі цього кола. Треба просто збільшити відстань від тієї точки, звідки зникли сліди.

Сонце вже стояло високо в небі, коли, завершуючи друге півколо, Василь наштовхнувся на сліди, яких раніше ніколи не бачив. Їх було дуже багато й вони були різні — два різні типи слідів. Одні нагадували відбиток величезної людської босої ноги. Другі — слід глибоко вдавленого в землю людського кулака, також надзвичайно великого. Сліди вели на північ, до їхнього села. Хоча й не зовсім до села. Якщо вони не звертатимуть, то обминуть село, залишать його праворуч.

Коли він повернеться з лисою головою і двома дівчатами, треба буде вислати мисливців навздогін цим дивним істотам. Але то потім. Спершу — головне.

Еге-ге! Якби ж то він знав, що — головне! Якби ж то допетрав, що то за сліди! Якби ж то здогадався! А він не здогадався. Звідки ж йому було знати, хто залишає такі сліди! Звідки ж йому було знати, що ті, хто залишив ці сліди, сіл не оминають… Та він цього не знав, як і багато чого іншого…

І знову Василь зупинився і вдарив себе долонею по лобі. Як же він міг одразу не здогадатися! Звісно ж, вони тільки туди могли піти. Тільки туди, звідки прийшли. Хай хоч як заплутують сліди, але ж у них один шлях: до Видриного болота. Саме там, біля болота вони зловили лисого пуголовка. Далі його везли, перекинутого через сідло, він не міг як слід запам’ятати дорогу.

Але у них є пес. А собаки, кажуть, чують навіть давні запахи. Так чи інак, вони мусять іти до Видриного болота.

«Там і зустрінемося», — подумки промовив Василь.

Тепер, коли була чітка мета й не варто було робити безглузді кола, він ішов швидше, впевненіше. Вже надвечір опинився на тому самому місці, де кілька ночей тому вони захопили пацана.

І тут на Василя чекало кілька несподіваних відкриттів. Виявляється, і шмаркач, і його дівка вилізли з болота. Переслідувач побачив, де вони вирубали зарості внизу, де палили багаття, яким чином дісталися на кручу. Там усе збереглося так, як і було, хоч дощ, звичайно, багато чого змив. Але драбина, якою вони лізли нагору, сліди мотузки на корі дерева — це для Василя були такі ж промовисті написи, як і значки на кам’яній брилі — для лисого й босого пуголовка.

Звичайні люди не могли пройти болотом. Ніякі люди не могли. Навіть мисливці з його села — сильні досвідчені воїни, які кидали у видр списи на мотузці з гачком на наконечнику, вони ніколи не наважувалися спускатися вниз, до болота. Звідти не вибратися. Там тих видр — сотні. Виходить…

Виходить, що вони не люди. Он у чому річ! Василеві аж голова заболіла від такого страшного відкриття. Це видри! Видри, що обернулися людськими дітьми, щоб обдурити його, Василя, його односельців і навіть самого вічного вождя! Вони не просто так потрапили до його села. Вони прийшли мститися! На них стільки полювали, їхнє м’ясо їли в селі, з їхніх шкур шили одяг і взуття, тому вони й вирішили покарати село. Так от чому він непіддатний смерті! Про те, що на видр вони постійно полювали, що видри завжди виявлялися дуже вже піддатні смерті, Василь якось не подумав.

Тепер усе вибудовувалося в цілісну систему. Тепер стало зрозуміло, чому вони приходили до села по черзі — коли переконалися, що хлопець не може впоратися, прийшла дівчина, коли й вона нічим не допомогла, прилетіла мала… Та всі вони троє — малі. Ну, й зрозуміло. Хіба маленька видра може перетворитися на великого дорослого чоловіка? Тільки на дитину й може…

Подих перехоплює. Коли збагнеш, хто вони, все інше також стає зрозумілим.

А головне — тепер він знає, як їх подолати. Адже відомо, що всі перевертні бояться часнику. Отже, якщо натерти наконечник списа часником, ці почвари ніяк не врятуються. Треба тільки їх знайти. Може, для когось це було б надто складне завдання, тільки не для Василя.

Бо невідомо, як кому, а йому, досвідченому слідопитові, добре відомо, куди їм іти. З болота вийшли — в болото й повернуться. А чекати він умів.

Нарешті Наталка дочекалася: до Люби прийшов Пластун. Він сторожко роззирнувся біля хвіртки й тільки пересвідчившись, що ніхто його не бачить, пройшов на подвір’я. Стукнув у двері тричі з перервою після кожного удару. Двері негайно відчинилися. Очевидно, Люба побачила його в віконечко ще раніше. Знову озирнувшись, Пластун зник за дверима.

Наталка тихенько вилізла зі своєї схованки й чимдуж помчала до Бороди.

— Є! — вигукнула з порога, розвернулася й кинулася знову до своєї схованки.

Борода подивився їй услід, потім збагнув, що сталося, дістав із купи мотлоху довгий залізний брус із діркою на одному кінці. За ту дірку коваль причепив брус до великого цвяха біля дверей кузні, а потім сильно вдарив кілька разів по залізяці. Вона, мабуть, була незвичайна, з якогось особливого заліза, бо понад селом розлігся дзвін.

Чоловік, який допомагав Бороді в кузні, дивився на все те вражено, нічого не розуміючи, але визнаючи, що, мабуть, так треба, якщо Борода так робить. Він багато чого не розумів із того, що робить Борода, тож вирішив просто вірити, що так і мусить бути.

— Підтримуй вогонь у горнилі, — кинув йому велетень. — Ледь-ледь, тільки щоб не згас, дійшло?

— Еге, — кивнув чоловік.

— Скоро вернуся, — додав Борода, — не скиснеш.

Швидким кроком він вирушив до Любиної хати.

З іншого краю села, почувши дзвін, туди ж поспішив Івась.

Василько в цей час був удома, допомагав Петрусеві переробляти арбалети. Коли почулися металеві удари, він миттю поклав недороблену зброю й вибіг із хати.

Йому було найближче, тож він і прийшов перший. Василько не знав про це, чомусь він вважав, що Борода й Івась уже там. Він підійшов до дверей і рвонув їх на себе. Двері не відчинилися, тільки всередині щось швидко заторохтіло — наче горох висипали в залізні ночви.

Василькові цей звук дуже не сподобався. «Невже я не встиг!» — розпачливо подумав він і закалатав кулаками в двері.

За ними тепер було зовсім тихо. Василько притулився вухом до вкритої мохом деревини, прислухаючись. Але не почув нічого. Двері раптово відчинились, і він просто впав у хату. Сильні руки підхопили його й затулили рота. Василько махав руками й ногами, але Пластун виявився значно сильнішим, ніж можна було про нього подумати. А Люба, лагідно посміхаючись, тихо сказала йому:

• Предыдущая
• 65/84
• Следующая