Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 40

• Предыдущая
• 40/58
• Следующая

— Скажи.

— Тиміш.

Воїн подумав, а потім промовив:

— А Єгор теж з вами?

— Я тут, — озвався Єгор.

— Не ходи до села. Днів зо три попереховуйся десь. Або йди з ними. Не знаю, куди вони прямують, але ти їм зможеш допомогти… Сам вирішуй…

— Гаразд, — відповів Єгор.

— І знаєш… — знову заговорив воїн, — Тиміш був справжньою людиною. Те, що він зробив… Кілька років тому один наш воїн також намагався це зробити. Він стріляв упритул, але Микита якимось дивом вижив… І також встиг вистрілити. Всі вважають його безсмертним. Зараз на таке б ніхто тут не зважився. Мене б на це не вистачило…

Діти валилися з ніг. Стояла глупа ніч, а переживань за цей день випало стільки, що не кожен дорослий витримав би. Івась посадив собі Марічку на плечі, Єгор — Надійку, а Василько всадовив Наталку на рогач і ніс перед собою. Йому було найлегше з усіх трьох хлопців.

Вони не могли зупинитися ні на мить. І Лелю шукати зараз було неможливо. Вона знає про греблю. Там і зустрінемося, думав Лисий.

Коли проминули поле, що ворожою пусткою лежало зліва, вийшов місяць. За полем стояв такий самий сосновий ліс, як і той, в якому вони зазнали стільки випробувань. У лісі гавкали собаки.

У їхньому селі собак не було. Лисий пам'ятав одного зі свого раннього дитинства. Пса звали Кирпатий, і це прізвисько дуже йому пасувало. Він, мабуть, був невеликий на зріст, але Лисому, тоді зовсім малому, той собака здавався крупним — коли він ставав на задні лапи, передні вільно клав хлопчикові на плечі. Якщо не бути до цього готовим, — покотишся з ним укупі по землі. Власне, навіть якщо Лисий був готовим, Кирпатий валив його дуже підступно: він починав лизати в ніс і в очі, хлопчик намагався вивернутися, і тоді наставало собаче щастя. Вони котилися по траві, а Кирпатий кусав його за вухо. Це не було боляче, проте Лисому не подобалося бути обслиненим. Потім пес кудись пропав…

Стало дуже важко. Бо на Кирпатому перевіряли воду. Якщо навіть вода нічим не пахла й була добра на смак, її спершу давали собаці. Якщо той не пив, значить, не пив ніхто. І більше перевіряти не намагалися. Кирпатому беззастережно довіряли.

З ним подорожувати було б значно легше й веселіше…

А з Ряхою, сторожовим пацюком Інженера, Кирпатий не ладив. Вони просто не любили одне одного. Хоча пес, здається, Ряху поважав. Він гарчав, шкірив зуби, але близько не підходив.

І не сказати б, що боявся пацюків. Інших — диких пацюків — ловив безжалісно. Душив і кидав. Ніколи не їв їх. Та й хто ж пацюків їстиме…

Щоправда, раніше Лисому б і на думку не спало їсти їдючих жаб. А тепер нічого. А Лелині діти раніше ніколи не їли вужів…

Лисий відчув, що зголоднів. І не дивно — востаннє їли в Єгоровому казематі. Та й то… Скільки там вони з'їли — тільки з Єгором за компанію.

Які терплячі у них з Лелею діти… Він уявляв, які всі голодні й потомлені, але жодне не хникало, не просилося зупинитися чи перекусити. А він свідомо не зупинявся. Бо після вечері їм уже сил не стане рухатися далі. Не тут же ночувати — під самісіньким селом!

А де?

Він зупинився.

— Єгоре! Діти вже ледве пересувають ноги. Не уявляю, де тут можна заночувати. Ти казав, що кілька днів переховувався від Микити…

— Так. Я покажу місце, — відповів Єгор. — Уже недалеко.

— Це те саме місце, де тебе схопили?

— Ні… — Єгор помовчав. — Мене схопили в їхньому лісі.

Від несподіванки Лисий аж занімів.

— Чого ти туди забрів? — нарешті спромігся спитати.

— Дурний був, то й забрів… Хотів убити Микиту.

Єгор знову помовчав і повів далі:

— Я сидів у лісі, у своїй схованці… І щодалі дужче розумів, що це безглуздо. Все життя не ховатимешся… А потім вирішив, що піду знайду Тимоша і разом уб'ємо Микиту… Їх два брати — і нас два брати… Дурний план…

— Але спрацював, — стиха мовив Лисий.

Вони заглибилися в ліс і незабаром вийшли на крихітну галявинку — ледве змогли на ній розміститися. Дуже швидко перекусили, запили водою і лягли спати.

Вранці б, напевне, проспали світанок, якби не великий рудий собака, що, радісно гавкаючи, кинувся лизати Єгорове обличчя.

— Глина! Як ти мене знайшов? Хто тебе відпустив? — спросоння Єгор більше був здивований, ніж радий.

Втім, і ця радість була недовгою. За кілька хвилин стало зрозуміло, хто відпустив Глину.

Зарості розсунулися, й на галявинку вийшло троє воїнів з зарядженими арбалетами. Діти до такого візиту не були готові. Їхня зброя валялася на траві, незаряджена. Тільки пес із гавкотом кинувся на тих, кого легковажно привів за собою. Він не встиг добігти до найближчого з них, коли тенькнула стріла й собака, коротко заскавучавши, впав на землю.

— Думали, далеко втекли? — спитав один підземник, який, очевидно, був тут найстаршим — мав на плечах жовті нашивки. — Ви так собі вирішили, що раз Микити немає, то нікому ви вже не потрібні, правда?

Говорив він тихо, аж ніби лагідно, але в голосі його чулася при тому така погроза, що де вже там Микиті. Мабуть, так і повинно бути, подумав Лисий. Не міг один Микита тримати всіх у покорі, якби не було таких же, як і він сам. Як оцей жовтоплечий. Ці нашивки робили його трохи схожим на вужа, тільки ж така солодка отрута в голосі!..

Лисий глянув на Єгора. У того в очах стояв розпач. Він дивився на Глину й, здавалося, крім смерті собаки, не розумів і не бачив нічого. І цей стан ніби передався Лисому. Він також відчув повне спустошення й байдужість. Більше він нічого не міг зробити. Далі з цими підземниками воювати неможливо. Тепер вони будуть у десять разів обережніші, тож ніякими несподіванками їх не візьмеш. І ніякими словами більше не проймеш. Все.

— Дзядзю, відпусціць нас, — жалісним голосочком протягнув Василько. — Ми ж вам нічого не зробили… Дзядзю, будзь ласка…

«Вуж» весело подивився на них і розсміявся.

— Ги-ги-ги! Як жалісно співають! Якби не знати, скільки шкоди наробили, скільки людей погубили, можна було б повірити, правда, Василю?

Звертався він до іншого воїна, котрому все це зовсім не так подобалося, як йому самому. Лисий же здивувався, почувши, що того звуть так само, як і їхнього Василька. Треба ж, таке рідкісне ім'я, а тут одразу двоє на одній галявині! Так ніби тільки це й важило. Подолати байдужість до того, що діється, Лисий не мав сил.

— Василю, обійди їх і стань з того боку галявини. Ти, — «вуж» кивнув до другого воїна, — виходь і зустрічай їх там.

Другий воїн мав дуже придуркувате обличчя, на якому відбився дивний вираз: ніби він грається в війну. Йому все подобалося, все його тішило. Він слухняно кинувся в кущі, з яких перед тим воїни з'явилися.

Лисий уже зробив крок слідом за дурником, як раптом звідти долинув надзвичайно неприємний звук — ніби жабу кинули об дерево, тільки набагато гучніший і страшніший. Лисий відчув, що надія мимоволі повертається до нього.

«Не може бути! — не давав він собі зрадіти. — Невже ж знову так вчасно?»

— Що там у тебе таке? — крикнув жовтоплечий.

Відповіді не було.

— Гей, ти живий? — Вуж прислухався, витягнувши голову вперед і трохи вбік. Тільки роздвоєного язика не вистачало, щоб довершити подібність.

— Василю, стережи їх! Та пильно мені! — гаркнув «вуж» на свого підлеглого й кинувся туди, куди йому кидатися аж ніяк не можна було. Він іще навіть не зник за гілками, як щось тупо вдарило, і «вуж» задки повільно повернувся на галявину. Задкуючи, він перечепився через тіло собаки і впав горілиць на землю. З грудей його стриміла стріла з червоним оперенням.

Марічка радісно охнула, а Петрусь, скориставшись миттєвою розгубленістю Василя, метнув ніж, невідь звідки вихоплений. Ніж влучив у праву руку, тож воїн випустив арбалет і схопився за передпліччя.

Цілу добу Леля не знаходила собі місця. Вона літала над лісом і навколо нього, видивлялася, де можуть бути інші виходи на поверхню. Вона бачила воїнів, які йшли через поле — з протилежного краю Орлиного лісу. Потім зрозуміла, що в дальньому лісі — село. Але підлітати близько до нього не наважувалася — собаки починали гавкати задовго до того, як вона могла їх бачити.

• Предыдущая
• 40/58
• Следующая