Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 42

• Предыдущая
• 42/58
• Следующая

А древні люди змогли це зробити.

— Вони все це взяли у нас в борг, — промовила Леля.

— Що? — не зрозумів Лисий.

— Так казав мій тато, — пояснила вона. — Вся та могутність, все те багатство, яке вони мали, — все це вони взяли в борг у своїх дітей і онуків. Вони всім тим скористалися, а розраховуємося за те ми, у яких ні такої могутності, ні такого багатства немає…

«Вона знову прочитала мої думки, — подумав Лисий. — І це вже востаннє». Він не вірив, що колись знову її побачить.

Він подивився на неї, щоб запам'ятати. Потім на Марічку. Наталочку. Надійку. Івася. Василька. Петруся. Потім на Єгора і Василя. І знову на Марічку.

— Перенесеш мене на той берег?

Вона злякано глянула на Лелю, ніби питалася дозволу.

— Звісно перенесе, — промовила Леля. — Вона прекрасно літає.

— Я знаю, — сказав Лисий, не в змозі відвести від неї очей. — Коли я повернуся — через кілька днів, — я запалю багаття на тому краю греблі. Сам сховаюся в лісі — кроків за сто від багаття. Постараюся бути на видному місці. Тоді знову прилетиш по мене. Гаразд, Марічко?

— Це ти мене питаєш? — здивувалася дівчинка.

— Звісно тебе, а хто ж у нас найкращий літун?

Діти засміялися, а Марічка знітилася.

Василь з Єгором, схоже, нічого не розуміли, але мовчали, відчуваючи, що зараз краще нікого ні про що не розпитувати.

Лисий взяв у Надійки сувій полотна і передав його Єгору.

— Це карта підземелля. Хай буде в тебе. В селі. Щоб люди в селі знали, що там і де розташовано. Щоб це був об'єкт, для них не секретний. Ти не проти, Василю?

Той похитав головою.

— Тоді поїхали, Марічко! — і Лисий поліз через високе дерев'яне вінце.

Потім узяв під руки малу й підняв до себе в ступу.

Єгор з Василем роззявили роти й, задерши голови, дивилися, як важенна дерев'яна ступа легко знялася в небо й помчала до протилежного берега ріки.

6. Привал на узбіччі

Вони приземлилися на невеличкій галявині неподалік ріки. Ліс тут був такий же, як і у нього вдома. І зовсім не такий, як по той бік ріки. Могутні дуби, товстелезні сосни, клени і осики, і берези, і зарості ліщини. Такий самий ліс, по якому він колись звик ходити сам-один. Тільки тут під ногами було більше каміння і якогось перетлілого сміття.

Лисий поцілував Марічку, і вона надовго затисла його в обіймах, щедро зросивши сльозами його щоку. Нарешті відчепилася, подивилася в вічі й запитала:

— Як же ти без Лелі?

— Ну, лети вже, бо хвилюватимуться, — відповів він.

Коли ступа зникла за деревами, він відчув справжню самотність, покинутість і нікому не потрібність. Ліки проти цього були тільки одні: рухатися вперед. Там Руїна. Там заповітний підвал, у якому він повинен знайти те, що врятує його село — Інженера, Каченю, Тонюсю, Любу, Вуханя, Бороду і всіх інших, хто доживе до його повернення.

Але тут Лисий подумав, що він уже зовсім не так беззастережно впевнений у правоті цього Інженерового рішення. Пройшовши через ліси й чагарі, побачивши все, що він на своєму шляху побачив, хлопець почав думати, що вони жили не так. Що їхнє село повторило всі помилки давніх людей. У них була добра вода, і ніхто не хворів так тяжко, як зараз. Воду вони самі зіпсували. Самі себе отруїли. Навіть якщо він знайде і принесе те, що й вимовити не можливо, навіть якщо воно допоможе, то чи надовго? Якби вони самі могли таке виробляти, — тоді інша річ. Але ж тепер село буде залежним від торбинки, вміст якої рано чи пізно закінчиться!

І що тоді? Знову йти до Руїни?

Тут весь час доводилося дивитися під ноги — мабуть, колись тут було село. Кам'яне село і дуже велике. Тепер у ньому навіть пацюки не жили. Але могла жити нечисть. Вдень її загалом можна не дуже боятися, але все одно на душі було недобре. Чи це не від нечисті?

Його дітей, мабуть, роздадуть по родинах. По одному-двоє в хату. Про них будуть піклуватися, будуть давати їм найсмачніші шматки їжі, розпитуватимуть про те, як вони самі, без дорослих, пройшли через ліси, про батьків розпитуватимуть…

Леля, мабуть, весь час проводитиме з Єгором…

Ні, вона буде з дітьми! Це ж її діти. Лисий відчув, що йому важко так називати Марічку, Івася та інших. Він уже звик до того, що це їхні діти — його з Лелею.

Попереду лежала галявина, і з нею щось було не так. Там не було небезпеки, але щось не давало йому так просто туди вийти. Лисий різко змінив напрямок руху й обійшов галявину збоку. Колись так само він не наважився вийти на галявину, де був кущ, який махав гілкою. На тій галявині він уперше побачив Лелю. І вона врятувала йому життя. Лисий наблизився до галявини. Тут, до неї впритул ріс великий кущ ліщини. Хлопець підкрався й обережно визирнув.

Галявинка була невеличка, не більше п'яти кроків упоперек. На ній росла рідка трава й чимало грибів. Посередині галявини стояла ступа, а поруч сиділа на траві сумна Леля.

— Скільки можна чекаць! — роздратовано спитала вона, не дивлячись у бік Лисого. — Ти шо, на четвереньках ходиш?

— Що сталося? — стурбувався Лисий. — Чого ти прилетіла?

— А ти не радий? — вона теж відповіла запитанням на запитання.

— Радий, але…

— Але шо? — в очах у неї скакали бісики. — Просто мені там місця немає, в тому селі, — ніби виправдовуючись, додала вона. — То я й подумала, може, ти візьмеш мене з собою…

Нижче греблі прирічного лісу не було — просто густі верболози, повні пташиного вереску. Вони так і трималися — на відстані від річки, але йшли вздовж неї. Леля завбачливо захопила з собою рогача, тож Лисий ніс ступу, а вона тримала арбалет напоготові.

Інженер розповідав, що дорога від греблі до Руїни порівняно безпечна, принаймні з ним тут нічого не трапилося. Лисий тепер відчував, що це найкраща дорога в світі. Вони йшли мовчки, обмінюючись лиш поглядами, але як же це чудово — знову йти вдвох, чути дихання одне одного, розуміти одне одного без слів!

Усе частіше почали з'являтися на шляху залишки колишніх кам'яних будівель. Часом це були просто нагромадження каміння, крізь яке росли пагони верболозу або й стовбури дерев, тож доводилося їх обходити. Але нічого небезпечного вони поки що не зустріли.

Скільки ж людей могло жити в таких спорудах? Десять? Сто?

Леля хотіла підібрати якусь зелену прозору річ неправильної форми, гостру по краях. Та Лисий вчасно помітив це і зробив їй знак, що нічого піднімати з землі тут не можна..

Під вечір вони набрели на стежину. Тут хтось постійно ходив. Не вовкулаки і не тварини. Це була людська стежина. Вона під гострим кутом перетинала їхній шлях, добре витоптана, спокуслива і страшна. Хтось регулярно ходив нею — в Руїну і з Руїни, не ціле село, але й не одна людина. Може, й не щодня, але й не раз на тиждень.

— Вони повинні бути сильними, — тихо поділився Лисий своїми спостереженнями. — Не ховаються, не змінюють дороги. Нікого не бояться…

— Або це діти, — висловила припущення Леля. — Нікого не бояцця, бо дурні.

— Дурні діти тут довго не виживуть, — не погодився Лисий. — А стежка вже досить давня.

— А може, тут і нікого бояцця?

— Тут є кого бояцця, — передражнив Лисий.

Леля помовчала, а потім сказала:

— Послухай, Лесику… Ми йдемо разом — це не тільки моє рішення, а й твоє. Ти міг сказати, щоб я повернулася до дітей, і я б повернулася… Тобі не здаєцця, шо я повинна знати те, шо знаєш ти? Кого тут треба бояцця?

Звісно, вона мала рацію. Треба їй усе розповісти — навіщо вони йдуть до Руїни, чому Інеженер казав, що пройти може тільки одна людина, які небезпеки на них чекають… Але як розповісти? Інженер готував Лисого два роки. За кілька хвилин всього не переповіси…

— Давай вирішимо, що зараз робити, знайдемо більш-менш спокійне місце, і я тобі все розповім, — нарешті пообіцяв він. — А зараз злітай подивися, що там.

• Предыдущая
• 42/58
• Следующая