Выбери любимый жанр

Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 55


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

55

Діти кивнули. Інженер вийшов з кімнати.

Поки він порався, Леля не промовила до Лисого й слова, однак він розумів, про що вона думала: вона співчувала. Леля, як ніхто, знала, якими зусиллями оплачено його шлях до Руїни, як багато сподівань він і всі його односельці покладали на його повернення. Схоже, вона тільки тепер усвідомила, що до Руїни вони більше не підуть і що вся небезпечна, виснажлива й жахлива мандрівка — провалилася. Мабуть, вона думала про те, з якими очима Лисий повернеться до свого села. Принаймні він вважав, що вона про все це думає.

Лисий простягнув до неї руку, й вона міцно стиснула її.

Стиха рипнули двері. Увійшов Інженер з тацею, на якій стояли три глиняні чашки. Чай у них був дуже гарячий — Лисий такого пити не міг. Інженер міг. Він сьорбнув чаю, поставив на стіл чашку й весело промовив:

— Ти, хлопче, зруйнував усі мої розрахунки. І обманув усі сподівання.

Лисий не знав, що Інженер на нього розраховував і сподівався, але в цілому ці слова були правдою. Справді зруйнував і справді обманув.

Інженер знову ковтнув гарячущого чаю і повів далі:

— Сотні років я живу тут один. Буває, з горобцями розмовляю, щоб не забути слова. І завжди обговорюю з ними одну й ту саму тему: що далі? Що буде з людством? Чи це його закономірний занепад, чи знайдеться щось або хтось, хто врятує людей — не окремо ту чи цю людину, а людей як біологічний вид.

Лисий тут же повернув голову до Лелі, чекаючи на запитання. Але вона, хоч і так само, як він, слова «біологічний» не зрозуміла, та не перебивала.

— Довгий час я самонадіяно вірив, що мені збережено життя саме для того, щоб я знайшов головну відповідь, правильний шлях і подарував його людям. Як же, думав я, письменник, еліта суспільства… Звичайно, я помилявся. Власне, в глибині душі я знав, що я — не та людина. Але знав також і те, що іншого такого носія знань, знавця літер нарешті — більше на землі немає. Часом до мене прибивалися якісь люди, яких я навчав читати. Потім їх ставало все менше й менше, і вони вже не хотіли вивчати того, що їм ніколи в житті не знадобиться. Як я тепер розумію, тільки один із моїх учнів не просто поніс із собою це вміння, а навчив іще одну людину…

— Двох, — поправив його Лисий. — Але один загинув. Я розповідав вам.

— Прудконогий? — згадав Інженер.

— Довгоногий.

— Так, Довгоногий. Вибач. Це було завбачливо — навчити одразу двох. Але чому не всіх?

Лисий не мав відповіді на це запитання.

— І навіщо було це робити так таємно?

І цього хлопець не розумів — навіть зараз. А тоді просто погоджувався, що раз Інженер вважає, що так мусить бути, то мусить бути так.

— Але дарма… — старий повернувся до своїх міркувань. — Згодом я зрозумів, що вміння читати, взагалі письмо — це те, що люди повинні врятувати, а не те, що може врятувати людей зараз. Потім — так, але не сьогодні. Потім… Я думаю, коли з'явиться перша книга нового світу, це означатиме, що людство відродилося. Однак до того ще далеко. Спершу треба навчитися жити в цьому світі, не руйнуючи його остаточно… І не руйнуючи себе… Словом, я зрозумів, що не письмо врятує людство. А якщо не письмо, то й не письменник. Тобто не я… З цим нелегко було змиритися. Це означало, що я не маю ніякого призначення… Що я живу не для інших, а… Словом, я вирішив, що моє безкінечне життя — це така кара за мої страшні гріхи… За моїх рідних… Я жив і сподівався, що помру, коли біль почне вщухати…

— Але ж ви не винні! — перебила його Леля. — То ж була хвороба!

— У тебе золоте серце, доню, — голос Інженера став хрипкуватим. — Ти вмієш прощати… Бережи її, — звернувся він до Лисого.

Хлопець зрозумів натяк і відчув, що червоніє. Він насилу подавив бажання простягти руку й доторкнутися до Лелиної руки. Навіть подивитися їй в очі не наважився. Щоб якось опанувати себе, Лисий взявся за кружку з чаєм і краєм ока помітив, що те ж саме зробила Леля. Це вийшло у них так одночасно й узгоджено, що він мимоволі усміхнувся й тут же почув лукавий дзвіночок її сміху. Лисий теж пирхнув. Тепер уже він подивився на Лелю, зустрів її веселий погляд, і вони засміялися вдвох, ніби змовники.

Це геть збентежило Інженера. Він, очевидно, подумав, що сміються з нього.

— Не знаю, що я такого смішного сказав… — почав він здивовано.

Ця фраза не мала ніякого відношення до причини їхнього сміху, тож викликала ще більший вибух реготу. За хвилину до них приєднався й хрипкуватий сміх Інженера. Втім, Лисому здавалося, що причини їхнього сміху він не зрозумів і сміявся з чогось свого. Або просто за компанію. Хлопець згадав, як вони реготали сьогодні в Руїні, і подумав, що сміх — заразний. І тут же подумав, що такий сміх до добра не доводить.

Він опанував себе, припинив сміятися й промовив:

— Вибачте, ми не з вас сміялися. Це з нами таке трапляється. Раптом починаємо сміятися й не можемо зупинитися, поки біда не прийде. Сьогодні в Руїні мало не поплатилися за регіт.

— Я й не ображаюся, — відповів Інженер. — Це дуже добре, дуже добре. Ви весь час підтверджуєте мої здогадки.

— Які здогадки? — Лисому не терпілося. — Ви ж сьогодні казали, що ми обманули ваші сподівання.

— Ну, це було ще вчора. Скоро ранок. Скоро ранок… Але забігати наперед не будемо. На чому я зупинився?.. Так, на тому, як до мене дійшло, що коли й з'явиться людина, яка може почати відродження, то ця людина — не я. Я багато думав про те, якою саме повинна бути ця людина: розумною, досвідченою, порядною, сміливою, відданою іншим, незалежною в судженнях… І ще я думав так: людство взагалі може вижити й відродитися лише за однієї умови. Це якщо в людей виробляться нові якості. Я не знав які, але переконаний був, та й зараз переконаний, що вони повинні з'явитися. Світ змінився дуже. Ніяких вовкулаків чи їдючих жаб іще триста років тому не існувало, про русалок і лішаків лише в казках розповідали, гриби були їстивні, вода в річках була питною, а пацюки були менші за котів… Усе було не так. І все змінилося — дуже швидко, якщо порівнювати цей період з історією людства. Тільки люди не змінилися. А вони тисячоліттями навчалися жити зовсім в інших умовах… Розумієте, про що я кажу?

— Ми не знаємо, якими були люди триста років тому, — невпевнено відповіла Леля.

А Лисому здавалося, він розуміє.

— Зрештою, це не має значення, які були люди тоді — такі самісінькі були. Оце має значення. В тому й справа, що вони були такими ж, як і зараз. А світ за цей час змінився. Розумієш?

Леля кивнула.

— Тому я й думав, що людина повинна виробити в собі якісь нові здібності, щось таке, чого ми — люди попередньої епохи — не вміли. Коли я почув від Лелі, що ти вмієш відчувати небезпеку, я дуже схвилювався. Це було всупереч моїм очікуванням — адже ви обоє такі молоді, життєвого досвіду у вас так мало. І все ж… Невже, подумав я. Невже? Вас одразу двоє — і обоє вмієте таке, чого не вміли ми…

— Але я не вмію так, як Лесик, — втрутилася Леля.

— Звичайно! Звичайно, не вмієш! Але ти вмієш те, чого не вміє він. І я не вмію — і ніколи не навчуся.

— Що ж я такого вмію? — Леля навіть підвелася з-за столу.

— Літати. Взагалі користуватися магічним причандаллям: ступою, мітлою, чим там іще?..

— Але це всі вміють! — Леля ніяк не могла заспокоїтися. — Навіть Марічка!

— Я не знаю Марічки, — стояв на своєму Інженер. — Якщо це так, то це ще краще, ніж я думав. Бо це означає, що ви вже інші, що ви — те саме нове покоління, яке здатне врятувати людство…

— Ні, — не погодилася Леля. — Лесик також уміє літати.

— Далеко? — засміявся Інженер. — Він от нещодавно злітав. Пригадую це приземлення.

— Ви хочете сказати, що ступа навмисне посадила його на ту діжку з холодом?!

Лисий пригадав, що справді не він визначав, куди сідати. Ступа не схотіла більше бути в небі й майже упала на землю. І тоді ще щось страшно тріснуло під ними, а він подумав, чи не ступа, бува. І ще він згадав, що коли в тих страшних пісках, де здибав хробака, він викинув мітлу, то потім з'ясувалося, що мітла прилетіла до Лелі.

55
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело