Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/99
• Следующая

…Єлизавета з’явилась несподівано, без попередження — вона таке любила. Влетіла, як вихор, аж мантилья запінилася за нею. Кирило завів її до маленької кімнати, застеленої зеленим килимом, на ньому сиділо зінське щеня — схоже на крота, тільки разів у три більше, зелено — сіре. Воно справді було дуже зле — накидалося на піднесену гілочку, із якої летіли цурки. Спереду в зінського щеняти стриміли два великі зуби. Кирило посунув до нього ногу, воно вчепилося в чобіт. Єлизавета сміялася. Звідти вони перейшли до кабінету, Олексій подбав, щоб за ними ніхто не зайшов.

— Це щеня я упіймав на лужку в одного сотника. Такого собі Соломона… ось як він розсудив одну дівку з парубком.

І він розповів про розсуд над Омельком з Вівдею, розказував майстерно, говорив за сотника, за Омелька та Вівдю, як вона деменула Омелька за гроші і якою була, коли той її безчестив. Єлизавета реготала до похлипу. А Кирило враз посерйознішав і сказав:

— Якби тільки такі пригоди я бачив. От у тому самому селі…

Й розповів про закутого в залізо козака, його матір, про офіцера.

— По всій Малоросії солдати безчинствують. Забирають все, що кому сподобається, й не заперечуй, бо понесеш важку кару. Нагодував козак гусара чи улана, напоїв, той каже — мало, у козака більше горілки немає, москаль біжить і кричить: «Слово і дєло государєве». Постоями, грабунками розорили всю Малоросію. А нащо вони там? Кордон з татарами і турками пильнують запорожці і наші козаки. І колишні російські колегіанти безчинствують. Скрізь відомий Мгарський монастир, архімандрит у казанні спом’янув, що монастирська церква була збудована на кошти Мазепи, його забрали й замучили. А він просто обмовився, не подумав. Судочинство в нас найгірше в Європі, себто і в Малоросії, і у Великоросії. Найперше: треба розділити судочинство військове і цивільне, я в нас уже розділив, увів суди земські, графські і підкомірні, кожен судить своє. Це треба зробити і у Великоросії.

Розмовляли довго. Кирило та Олексій розповідали імператриці про безправ’я люду на Україні, про беззаконня, наводили на думки, що це лихо для всієї імперії.

Єлизавета пішла, залишивши ледь вловимий запах гіацинтів. Тільки вона мала парфуми з цим запахом, усім іншим було заборонено.

Наступного дня вийшли іменні укази про виведення всіх російських полків з України, про те, що забороняється великоросам брати українців у кабалу, дозволити українцям переходити з місця на місце (власне, скасовувалась панщина), заборонялося московітам купувати землю на Україні, а також при проїзді через Україну брати москалям коней, провіант, дрова. В Сенаті здійнявся рейвах, але Єлизавета грюкнула по столу кулаком, підвелася й пішла, перед цим звеліла провести судову реформу в імперії: укласти звід законів, а для цього створити судову комісію — так їй порадив Кирило. Сама поїхала в Царське Село.

Олексія розбудив якийсь грюкіт, якийсь скрегіт, плач чи стогін. Сів на ліжку. Схоплюватися не поспішав. Тер очі. «Що це таке, знову мене будять серед ночі? Де це я? А, так, у Царському Селі».

Огниво в нього було припасене. Запалив велику товсту свічку. На підлозі валявся чоловік, на чотирьох повз до нього.

Олексій намацав під периною турецького ятагана.

— Ти хто? Чого тут? — запитав якомога грізніше.

— Ой, ой… Я, я… — белькотав чоловік і підвів голову. Олексій з подивом упізнав Івана Шубіна, нового фаворита імператриці.

— Чого ти тут? Що з тобою? — вже спокійніше.

— Пропав я… Пропав… Прости мені… Прости, — вродливе обличчя Шубіна було спотворене. Чуб розпатланий, з куточків рота текла слина. — Прости мене ради Христа.

— За що прощати? Встань. Сядь у крісло. Сядь, я сказав!

Тільки тоді Шубін послухався.

— То за що прощати?

— Убив я… Убив. Я думав, що то ти прийшов помститися.

— Куди прийшов? Коли?

— Щойно. До мене. — Шубін втомлено витер долонею обличчя, й воно трохи розправилося. Куди прийшов — Олексій уже здогадався. В Царському Селі вони жили по окремих флігельках.

— Прийшов мене вбивати з помсти. Двері прочинив. А я не спав. У мене мушкет старовинний, картеччю набитий. Я за мушкет. А воно в кущі. Думав, прийшов підглядати: в мене Єлизавета чи ні? Її не було. Прийшов убити. А тоді в кущ… Я до дверей і пальнув у кущ. Тільки застогнало. Кого я вбив? Кого я вбив? Тепер мені кінець. Може, великого князя. Він такий придуркуватий, міг підглядати.

— А чого думав, що то я?

— Ну, а як же… З — за Лізи. Що тепер я з нею.

— Якби кожен попередній коханець убивав наступного, людей би не лишилося, — сказав Олексій розважливо. — А хто бачив, хто чув?

— Ніхто. Грім віддалеку гримів. І зараз гримить. Чуєш?

Олексій глибоко зітхнув.

— Чую. — Спроквола всунув ноги в капці, одягнув халат. — Ходімо. — Переступив порога. — Ти постій тут.

Свічку затуляв долонею. Ось кущ. Розгорнув. Нічого не видно. Ступив далі. Щось темніє. Присвітив, нагнувся.

Вернувся до дверей, мовчки пішов до кімнати, сів на ліжку, вкрив ноги атласною ковдрою. Шубін стояв перед ним зігнувшись. Нижня губа відвисла, під очима сіпалися жилки. Руки тремтіли.

— Ва — ва — ва… К — к–князь?

Олексій мовчав. Раптом упіймав себе на тому, що коли в першу мить почув від Шубіна про постріл — зрадів. Зрадів біді суперника. Тепер з ним можна покінчити. Можна ще й зараз: сказати, що вбив таки князя, нехай іде заявить, що стріляв у князя, нехай кається. Зітхнув.

— Пес.

— Хто пес, я?.. Так, я — пес…

— Ти вбив пса. Ірландського сетера. То сетер дворецького.

— Сетер? Не може бути! Це правда? — Його очі засяяли, як великодні свічки: — Ти не жартуєш?

— Чого б я мав жартувати. Та й хто б поліз до тебе серед ночі. Кому ти треба.

— А ти?

— Ну, я не міг. Я — козак. Лицар. У нас так не роблять.

Шувалов упав на коліна, тицьнувся до Олексієвої руки, аж той подумав, чи не хоче фаворит його вкусити. А той цілував руки, коліна, плечі його дрібно тремтіли, з очей крапали сльози.

— Пес… Я врятований. Я живий…

З того дня Шувалов жодного разу не глянув на Розумовського зизом.

Дівчинка сиділа на воротях.

— Їде, їде! — заплескала вона в долоньки.

Кирило знав, що ні Єлизавета, ні Олексій не мають наміру приїхати. Олексій послав його, щоб він подивився на його доньку. Кирило ласував малиною, тепер він підійшов до воріт, подивився в щілину. Справді, на протилежному боці широкої галявини зупинилися дві паровиці: один фаетон і один віз, з воза позіскакувало четверо чоловіків, черідкою побрели попід лісом, охоплюючи будинок з парканом. Кирило не вагався ні на мить, він підбіг до хліва, біля якого двірник Серапіон рубав дрова, гукнув:

— Бери сокиру й біжи за мною!

Вони перебігли через молодий садок і підбігли до паркану на протилежній від воріт стороні. Кирило тицьнув рукою на стовпчик.

— Рубай!

Серапіон витріщився на нього.

— Рубай! — страшним голосом наказав Кирило. І потім: — Тепер оцей. Навались!

Вони натисли на паркан. Він хилитнувся, затріщав, і чималий його шмат повалився на той бік. Кирило притьма кинувся до коня, який жував овес під повіткою. Кінь був не розсідланий. Підтягнув задню попругу й, не загнуздуючи, скочив на нього. Підлетів до воріт, схопив дівчинку, кинув поперед себе в сідло й помчав до вилому в паркані. Копита простукотіли по дошках, одна дошка вломилася, кінь спіткнувся, але встояв, тільки нахилився вперед; помчали по ледь помітній лісовій дорозі. Хльоскали по обличчю гілки, він відкидав їх, прикривав дівчинку й белькотів, сам ледве пам’ятаючи, що каже:

— Ми їдемо кататися. Ти ніколи не каталася верхи на коні? Все буде добре. Не плач.

Дівчинка не плакала. Вона була навдивовижу спокійна.

— А потім поїдемо до мами. У такій великій — великій кареті.

У кареті їхати їй не довелося. Вона їхала в шатрі чорної єврейської балігули, яка хилиталася позаду Кирилового обозу, що прямував до Глухова. В обозі їхало чимало євреїв — крамарів. Їм заборонили жити в Москві та Петербурзі, й вони перебиралися на Україну.

• Предыдущая
• 20/99
• Следующая