Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/99
• Следующая

«Пане Скоропадський! Із багатьох моїх спостережень я дійшов висновку, що ви, бувши справді, згідно з найвищою волею Її Імператорської Величності, людиною мені підвладною, наважуєтеся виявляти проти мене сваволю і зовсім мало поваги маєте до моїх ордерів; цим ви себе возвеличуєте серед народу малоросійського, а моєю владою якось нехтуєте. Хоча я давно із багатьох ваших учинків те помітив, усе ж поблажливістю своєю чи, швидше, мовчанням намагався вас привести до посади вашої. Та й ви не раз помічали, що багато чого не по — вашому від мене визначалося, а на власний мій розсуд. Ви ж, як я бачу, намагаєтеся під іменем блага народного докоряти мені в багатьох повеліннях своїм непослухом або ж такою поведінкою, яка більше схожа на заперечення мені. Це я сам угледів у поданнях мені, де військова канцелярія, що залишилася у Глухові, певно, під вашим керівництвом, показує мені зухвало й безпричинно, як то в час мого гетьманства через мої домашні потреби увесь народ малоросійський до руйнації й до крайнього зубожіння доведений і немовби вже зі всього малоросійського народу мало хто вдома залишається, там хитро мені закидається, що я лише половину народу брав на працю, бо вже багато його втекло або в слобідські полки, або за кордон. А з цього вже у тих поданнях додані подальші перебільшення і непотрібні наслідки. Все те приписуєте моїй економічній канцелярії, яка, однак, нічого без мого повеління до цього часу не робила. Такі подання вигадані для підбурення народу проти мене… Ви надаєте своїй персоні голос немовби цілого народу проти мене. Тому я не маю до вас більше ніякої довіри і усуваю вас від усіх малоросійських справ, а крім того, наказую бути вам у Глухові, ні в якому разі не виїжджаючи навіть на короткий час із міста без мого дозволу. А якщо щось супроти цього іще вчините, то я знайду інші способи примусити вас поважати владу над вами від наймилостиві шої нашої самодержиці.

Гетьман Розумовський».

Перечитав. Залишився задоволений. Він усував генерального підскарбія не за якісь антидержавні підступи, не за політичне підбурювання, а з особистого невдоволення працею підлеглого і за його підступи проти себе. Не кидав його в глибокий діл, але й не залишав на пагорбі. І якщо хтось донесе в Петербург (не донесе, він зробив усе дуже швидко), то він вже вчинив розправу на своєму рівні. А потім запросив тих двох, які не прибігли з доносами: Апостола і Джеджалія. Не закликав їх виповідати те, що чули від Скоропадського, а тільки запитав, що вони з цього приводу думають.

— Сказав — то він правду, — мовив Апостол і дістав срібну табакерку. Дивився прямо і щиро. — А тільки…

— Що тільки?

— Ну, що з того можна мати, що зробити?

— А що робити?

— Укріпляти Україну треба, — блиснув очима Джеджалій. — Тільки в інший спосіб.

— У який?

— Ну хоча б… Хоча б досягти спадкового гетьманства. Монархії. Тоді її не можна буде посунути.

— Але треба, щоб це було одностайно. Щоб уся старшина. А є такі, які самі на булаві очі солодять.

— Треба їх впевнити, переконати, — Апостол.

— А хто це робитиме?

— Та ми ж, — відказали в два голоси. — Знаємо, дехто до того схильний сьогодні. А інших уговтаємо. Хоч це й непроста справа.

Вони звідкілясь знали про потаємні думки гетьмана. Але не знали про справи.

А йому все частіше й частіше згадувався Мазепа. Щось він не додумав. Довгий час вміло таївся, й це правильно. Але й… перетаївся. Коли вже було треба заявити на весь голос, покликати всіх до зброї, він мовчав. Чи був тоді готовий народ повстати? І який він нині, цей народ? Григорій Орлик, Пилипів син, у Парижі гадає, що народ український на порі до визволення. Проте не всі такі. Декого задовольняє їхнє нинішнє становище. Це Кирило з Олексієм добилися указу «о скорейшем освобождении» українців з кріпосної неволі, вийшов спеціальний сенатський наказ «дабы никто ни под каким видом малороссиян не укреплял». І є в Сенаті проект зрівняння української старшини у рангах з російськими чинами. Отже, багатьох це влаштовує. Але Кирило розуміє: це до часу. Помре Єлизавета, і все зміниться. І промацує подальший путь оком розуму. Він знає, що король Франції Людовік XV пильно приглядається до Московії. Григорій Орлик, граф і фельдмаршал Франції, не дає йому про неї забути. Він кидається на всі боки, веде перетрактації з турками і поляками і намагається втягнути в свої заміри Розумовського. «Козацька нація, — казав він, — знає, що гетьман є єдина змога її вільного існування, з гетьманом вона є свідома своєї сили. Хоча сучасний гетьман і не є людина великого духу, але один факт, що він тепер стоїть на чолі України, може спонукати його на енергійний захист прав козацької нації».

Так, Кирило розумів, що його покликання є більшим, ніж те, як він живе. Так, він жив розкішно. В дерев’яному палаці — великі дзеркала, мармурові столи, позолочені стільці, статуї. Щоденно під час обіду грає оркестр. І бали, феєрверки, в палаці велика бібліотека. Гості прогулюються липовими алеями великого парку. Оркестр грає французькі та італійські арії. На самоті ж гетьман слухає «Їхав козак за Дунай» та Мазепину «Ой горе тій чаєчці». Мазепа взагалі не сходив йому з думки. І страх проймав його, але й справа, за яку той поклав життя, ятрила душу. І коли маршал Франції Ульріх Фредерік Вольдемар Льовендаль, приятель Григорія Орлика, запропонував гетьману обмінятися думками, той, згнітивши серце, погодився й відпровадив у Ряшев двох своїх посланців. Один з них, капітан Розенталь, у розмові з маршалом сказав, що гетьман бажає опіки Його Християнської Величності Людовіка XV, що цариця стара й після її смерті настане крах.

Звідтоді Кирило через московських аташе, українців, у Відні та Лондоні почав листування, водночас благаючи про обережність і секретність перемов. Григорій Орлик вів листування з земляками також через старого мазепинця Федора Мировича, який сидів у Бахчисараї і в свою чергу писав до запорожців.

Гетьман потерпав, гетьман роздумував, виважував свої вчинки. Одначе продовження ці перетрактації не мали.

Не відомо, чи в Петербурзі щось запідозрили, але Кирила надовго відкликали до царського двору, таким чином усунувши від старшинського оточення, з яким почав налагоджувати тісні контакти. Відтак помирає союзник мазепинців турецький султан, розпочинається Семилітня війна, скінчив своє життя Мирович, а невдовзі помирає від ран і Григорій Орлик.

Усі контакти «засохли», гетьман же активно демонструє свою відданість Московії. Хоч у його душі й ясніє мазепинський жар, та він присипає його попелом. І розвіює свою нудьгу в бенкетах, грищах, полюваннях.

Кирило покликав у вікно:

— Григорію Миколайовичу, зайдіть, є свіжий білужин балик і чечуга до пива.

Теплов зайшов. Рудий, як попова собака; Кирило знав, що в нього й на грудях рудий заріст, і на ногах, і на руках руді плями. Ще як Теплов супроводжував наставником його за кордон, він звик ставитися до нього з послухом і пошаною, тепер той був радником при ньому, а більше «оком» Петербурга, наглядачем, одначе Кирило давно дав йому зрозуміти, хто тут старший, а за порадами майже не звертався. Знав і те, що Теплов про все доносить у Сенат, але не брав того до уваги. Одначе йому кортіло якось викликати Теплова на довірчу розмову, може, вдасться щось випитати в нього.

— Чудовий баличок, і чечуга також, її стає дедалі менше.

— Чечуга? — І почав розглядати: — Так це ж стерлядь.

— По — вашому. А по — нашому — чечуга.

— Все у вас не так, все у вас по — своєму.

— А що в тому поганого? — Кирило краяв балик на тонкі скибки.

— Має бути однаково. Все однаково.

— Все в світі?

— Ні, в світі — ні. А в нас… Одне государство, одне військо, одна мова.

— А коли вона не однакова? Склалося так оддавна. З віків.

Очі в Теплова маленькі й бігали, як миші.

— Не повинно так бути. Ще Петро Великий указав.

• Предыдущая
• 31/99
• Следующая