Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 34
- Предыдущая
- 34/99
- Следующая
Про Олексія тоді ж був виголошений указ: «Генерал — фельдмаршалу графу Розумовському бути звільненим і вічно вільним від своєї військової і цивільної служби…». Він доживав віку всіма забутий у своєму петербурзькому маєтку. Кирилові ж було заборонено жити в межах імперії, і він тинявся по закордонах, тривалий час жив у Страсбурзі, де навчалися два його сини, Андрій і Петро, тільки в кінці життя йому дозволили повернутися в Батурин; хворий, згнічений сидів у своєму палаці в кріслі, кутався в плед, гріючись проти сонечка. Всі останні сили віддав будівництву церков та господарсько — промисловій діяльності. Його музична бібліотека була найбагатшою нотозбірнею у всій Східній Європі.
А що ж дівчина, яку Кирило Розумовський спровадив до Італії?
Я написав чимало історичних романів. Моїм принципом було якомога наблизитися до зафіксованої історичної правди; навіть там, де сама по собі напрошувалася замашна зваблива фантазія, я віддавав перевагу бодай малозначному історичному факту. Що ж до дітей Олексія та Єлизавети: чимало їхніх сучасників називають тих чи інших дітей — двох доньок, одну доньку, доньку та сина й навіть чотирьох синів, а «в до сих пор еще не изданных мемуарах секретарь французского посольства в Петербурге д’Обиньи насчитывает до восьми детей императрицы» (К. Валишевський), в той самий час, а то здебільшого потім, російська історіографія намагалася спростувати ці повідомлення.
Хіба вони могли погодитись, що імператриця мала дітей від простого козака? І основним аргументом є: «Добродетель Єлизавета выше всякого сомнения» (К. Валишевський. Єлизавета Петровна. Москва, 1912). Ця «добродетель» надто відома всім: десятки й десятки коханців — від англійського посла та польського графа до кучера і матроса! А от богобоязливість Єлизавети, її релігійність також відома всім, а позашлюбні діти були великим гріхом перед Богом, через те вона могла й вийти заміж за Олексія, інакше їхнє одруження пояснити не можна. Через те дівчина, яка називала себе донькою Єлизавети і Олексія, княжною Таракановою, — варіант вельми можливий. Була вона надзвичайно вродлива, жвава, розумна, називала себе різними іменами, її в Італії спершу оточували польські офіцери, які плекали надію на звільнення від російської гнуздечки, а також закохувалися інші впливові люди Європи. Аж поки за наказом Катерини (Цербтської) Олексій Орлов заманив її з Ліворно на корабель російської ескадри, яка стояла в Середземному морі, й потягнув довкруж Європи до Петербурга. По дорозі Тараканова хотіла викинутись у море біля берегів Англії, але Орлов не дав цього зробити. В Петропавловській фортеці її довго допитували відомими в Росії «люб’язними методами», аж поки вона не віддала Богові душу. Хоч потім не раз зринали там чи там чутки, буцім вона врятувалася й проживала то черницею в якомусь монастирі, то ще десь.
А рід Розумовських розсіявся по світу, є якісь нащадки в Австрії та Бразилії, які ледве пам’ятають про свою батьківщину Україну.
А Україна гинула. Вовчиця — німкеня ще й намагалася догодити московітам своєю злобою до українців. Гетьманство було ліквідовано. Замість нього знову, як за Петра І, — Малоросійська колегія, на чолі якої стояв вірний Катеринин пес Рум’янцев. Посилаючи його на Україну, Катерина написала йому таємний наказ. В ньому вона вказувала, що в Малоросії мають настати великі зміни, а сама вона покладається на «усєрдіє» і вірність Рум’янцева. «Известная каждому пространная сей земли обширность, многолюдство живущего в ней народа, великое его плодородие и по доброте климата различные перед многими империи нашей местами ее преимущества… и также примечаемая в нем внутренняя, против великороссийского, ненависть». І далі по пунктах вказувалося, що треба робити: ліквідувати «привилегии и вольностей узаконение», а також «вредные людям с места на место переходы» (закріпачення), для цього «Прежде всего должны вы знать порученную вам губернию по всем положениям ее околичностей», в першу чергу наказувала наглядати за «священнослужителями, надлежит вам искуссным образом присматривать за ними и их подчиненными, а во свое время на убылия архиерейские и архимандричьи места прямо от себя нам кандидатуры представлять». Селяни ж «сперва наряду с великороссами в подушный оклад положены, а потом следовательно мало — помалу вольностей своих и прав вовсе лишены будут… Необходимо, под каким бы иным званием, кроме подушного, насположить на тамошний народ и получить с него в казну нашу, по долгу и справедливости, нам бесспорно принадлежащие доходы». Знову й знову підкреслює: «Тамошний народ всеми удобовозможными способами привесть к тому, чтобы оные переходы вовсе пресечены были», ще й посилається на те, що скрізь у Європі селяни живуть «всегда на одних местах, хотя некрепостные и некабальные». І далі вона дає вказівки, як добути прибутки з тютюну українського, шерсті овечої, з «поборов и всяких других податей и доходов», і «в рассуждении чинимых там распоряжений, по которым бы казна наша получала надлежащие ей с Малой России доходы, не можем мы оставить без напоминания столь яко важнейший пункт доходов государственных». Не забуто ні млини, ні річки, ні навіть болота — з усього «доход и доход». І треба, щоб скрізь там були «для спокойствия и безопасности надлежащие полицейские учреждения». І «следует еще раз упомянуть в начале сего о сокровенной ненависти тамошнего народа против здешнего, который опять, со своей стороны, привык оказывать непременное к малороссиянам презрение. И та ненависть особенно примечает в старшинах тамошних… В сем рассуждении не оставите вы наблюдать прилежно, но без явного виду и огласки поведение тамошних старшин… Отдаем в руки ваши все те благопристойны способы, коими предписанное вам с женным успехом исполнено». І далі вказує, що коли сам Рум’янцев ще щось придумає, то нехай негайно повідомляє. Усно ж імператриця побажала, що для повного виконання цих настанов Рум’янцеву треба мати вовчі зуби й лисячий хвіст: зуби — рвати все те добре, що є в тому краї, а хвіст — замітати свої сліди. Що Рум’янцев прийняв з гарячим серцем.
З того дня все те добре, що встановилося на Вкраїні за Єлизавети, пішло на хух, селян впрягли в плуга, старшинам врізали всі права, священикам вклали в руки книжки, писані тільки по — московськи. Звичайно, навіть за такого несосвітенного, жахливого тиску проростало древо волі й свободи, саме в ті часи була написана «Історія Русів» — найпатріотичніший твір українця, не склали руки Капністи, Полетики і навіть Безбородьки. Всі вони дбали, щоб сім’я з того древа не згубилося, щоб його знайшли нащадки й пророщували в нових садах і лісах. Але ж покручі—перевертні йдуть не за ними, а за Катериною і Рум’янцевим. І ростуть на наших полях та лісах бузина та вовчі ягоди, й чимало наших земляків забули материнську мову та рідні звичаї, ростуть московськими холуями, покручами, поторочами. Їхні мізки затруєні московським попелом, душі — московською іржею. Вони й помислити не можуть, що над нашими степами гуляла воля, вольні вітри, що в світі є правда та істина. Найбільша їхня мрія — якомога краще та швидше запродатись, вославити чуже й затаврувати своє. Рабські душі, бур’ян на вселенськім полі!
Софія Катерина Анхельт Цербтська до кінця свого паскудного життя скрізь переслідувала вільний дух, дух свободи, тицяла брудними пальцями в колеса Французької революції, гарчала на вільні народи Кавказу і всієї Московії. Більшу ж частину життя проводила в розпусті. Історія не знає розпуснішої жінки. Своїх улюблених гвардійців вона вишиковувала в шеренги, йшла вздовж них, а що в той час панталони були тісні, в обтяжку, відбирала собі для нічних утіх тих, в яких вони найдужче випиналися. Й померла вона… Є три версії… Перша: після її смерті в Санкт — Петербурзі поширювалося в чутках, що вона померла на нічному горщику, офіційна версія свідчила — померла у ванній, і третя — офіційна версія всіх європейських держав — померла під жеребцем. Про це написали до своїх держав усі акредитовані в Петербурзі іноземні посли й посланники.
- Предыдущая
- 34/99
- Следующая
