Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 39
- Предыдущая
- 39/99
- Следующая
Одначе жива, текуча сила боролася в мені з силою чорною, світові непідвладною. Так, у велетенському круглому тілі сили було в стократ більше, й була вона всевладніша. Я мимохіть доторкнувся лівицею до вуха, до сережки, і враз заспокоївся. «Стій, тримайся», — прошепотів собі, — й не дивися в очі гадові, — а ще подумав, що з миті на мить гад може кинутися на мене, й, перемагаючи важкість у серці, здійняв з — за плечей рушницю… «Якщо це не диявол… Бо він також полюбляє ці місця».
Мені вдалося відвести очі від очей гада й прицілитись: завмираючи, я натиснув на гачок. Ложа вдарила в плече (від хвилювання не притис її як слід), бурхнув клуб диму, а коли він розвіявся, голови попереду не було, проте на тому місці, де вона щойно чорніла, щось гуркотіло, сичало, тріщало. Відтак затихло. Я спробував набити рушницю й не зміг — розсипав порох. Почепив її за спину й, долаючи дрож у всьому тілі, рушив уперед. Я знав, для чого йду, мене вела якась сила, вона переповнила мене всього, змусила обережно, крок за кроком, ступати вперед. То не була мисливська хода, мисливська хіть, то було щось інше, воно жило в мені оддавна, й штовхало на незбагненні вчинки. Я підійшов до того місця, де допіру чорніла голова гада, й побачив, що воно геть витолочене, трава неначе скошена, поламана, кущик глоду знесений під корінь. Тут бився гад. Але ниньки його вже не було.
Я придивився пильніше й помітив ріденькі крапельки крові на шорстких стеблах трав. Та сама сила, яка кинула мене на це тирло, повела й далі, я ішов сторожко по тропі, яку проклали ми і яку торував полоз. Колись я вже бував на цій поляні, й знав її, але нині вона мовби одмінилася, набрала зловісного вигляду, стемніла, загрозливо хмурилися скелі, дуби темніли німими привидами. Краплини крові спалахували на траві то тут, то там, були вони синьо — рожеві й мовби світилися. Кривава тасьма привела до скельок, до однієї з двох дірок — ніздрів у камені, тут кров рясніла густіше, а може, крові було більше через те, що її не всотував камінь. Полоз лежав десь там, у чорній глибині. Де? Його таки справді розбуркав, а чи роздрочив камінням Тишко, й він погнався за нами — здобиччю. Він тут один, чи в отих дірах сидять інші полози? Й чи полоз це? Враз пригадав давню розповідь: був такий отаман Брова, сміливий і безжурний, козак — вітер. Гуляв у степу, наганяв страху на татар та ляхів, швидкий, відчайний, з малим військом налітав на ворогів, і толочив, і рубав, і брав у бран, а далі розчинявся в травах. Він знав тут кожну сагу, кожен камінь, кожну билинку й був невловний. Та одного разу пішов з джурою на полювання ось у це саме Сагайдачне й не повернувся. Неначе під землю запав. Козаки його шукали, обдивилися кожну скельку, кожного дуба — не знайшли. Пропало тут ще кілька козаків — не тепер, давніше, — те вже забулося.
Мене знову зморозило. Я відступив від печер. А вже далі повернувся й пішов, намагаючись ступати якомога тихіше. Й зауважив, що довкола стоїть густа, заворожена тиша, що вмовкло птаство за скелями і вмовкли сойки в дубовій гущавіні. Тільки спадав з неба ледь чутний журавлиний передзвін, віщий і таємничий, він спадає звідти од сотворіння світу — невеликий ключ — у дев’ять птахів, летів на схід. Важка, невідома раніше туга стисла груди. Мав би радіти, що залишився живий і переміг, — радості не було. Та й чи переміг? Хто це був? Уже давненько відчував Його поруч себе, хоч не бачив жодного разу. Це якесь його знамення? Такі знамення на добро не бувають. Ну що ж… Я живий. Живому про живе… Вдаримо страхом об землю. Поки руки міцні, поки око зірке…
Я дійшов до того місця, де нас зупинив голос Шквирі й звідти ми вдруге, вже вочевидь, побачили полоза, і підібрав два луки й сагайдак. Ще одного лука підібрав у лощовині, а здолати її одразу не зміг, ноги мені підкошувалися й тремтіли. Сів на камінь. Я переконував себе, що вони тремтять від крутизни, але розумів, що то не так. Добре, що затремтіли аж тепер. Таке мені не вперше — страх приходить уже думкою, спомином, а в першу мить я його долаю. Тремтіння поволі втихло. Я підвівся й пішов униз до байраку.
На березі мене зустріло німе подивування, Пукавка аж відступив від мене й перехрестився, витягнувши з — під полотняної сорочки погнутого мідного хрестика.
— Погляньте — живий!
— А мо’ ви, хлопці, набрехали? Налякалися кабана дикого чи вовка?..
— Котрийсь об вербу перечепився…
Одначе невір і жартунів було небагато, козаки розглядали мене, неначе я вернувся з пекла. Пізніше довідався, що перелякані всмерть Хрін, Шквиря та Миленький бігли неначе з пожежі. Тишко навіть ускочив у Дніпро, його звідти тягнули за чуба, та й Шквиря довго нічого не міг оповісти, тільки хрестився та гикав, — урешті вони сказали, що Білокобилку зжер страшний змій, і гнався за ними, але не наздогнав. Вони злякано оглядалися на лощину, й Хрін радив спрямувати туди гармату. Всі троє ще й досі були бліді, цокотіли зубами, а що до часу відправили мене на той світ, я вирішив позбиткуватися з них:
— Там стоїть пень громом ошмалений. На змія схожий.
— Ну, що я казав! — переможно підвів угору носа — пиптя Пукавка. Пукавка — Хома невірний. Нікому й нічому не вірить, усіх має за брехунів. «Бачив білого журавля», — я йому. «Брешеш». — «У Кам’яному затоні впіймали сома в десять пудів». — «Брехня». — «Ти ж сам їв юшку. Оно його хвіст». — «То помело». — «Київські купці привезли гарний крам». — «Який там гарний… Гнилля». А сам як почне розказувати про чорних людей гарапів з собачими головами та риб’ячими хвостами, які живуть за морем у глибоких печерах, про гішпонян, які їздять на конях задом наперед і полюють птахів фазадів з чотирма крильми, то тільки слухай. Ще й сердиться, якщо йому не вірять.
— Свиня рохнула, вони й побігли, — додав Пукавка.
Байрак вибухнув реготом.
— По війні відважних багато, — буркнув Хрін.
— Я… бачив змія… як оце тебе, — проскрипів Шквиря. — Білокобилка лишився сам насупроти змія. Він обхитрував змія. Бо ж…
Тепер усі чомусь дивилися на Хріна та Миленького. У Тишка звело щелепи, Хрін важко дивився в землю. Найздогадливішим виявився Пукавка:
— Треба піти подивитися, чи стоїть пень.
— То й піди, — порадив хтось від гурту гармашів.
Пукавка покрутив головою — охочих довго не знаходилося.
Козак Корній Кривенький — він кривенький справді, — облизав ложку, засунув її в полотняного чохлика на поясі:
— А що… якби ще з кимось… Щоб чоловік кількоро.
Обізвалися з одного гурту, далі ще з одного:
— Чого ж…
— Гуртом і змія добре бити.
— І втікати, — мовив Пукавка, — один пре, а другий ще дужче, — й забув затулити рота. Він дивився вгору, звідки котився рудий клубок. За мить з клубка виткнулися людська голова та кінські ноги, гнідий кінь розкидав ноги широко в боки, з — під копит в увсебіч порскало каміння, козак зяпав ротом, неначе гнаний з чужого города півень у спеку, він був без шапки, — а козак без шапки то й не козак уже, — одначе конем правував спритно, й той стрибав поміж возів, бочок та іншого начиння, неначе заєць, а доскакавши до отаманського намету, козак скочив з коня, не встояв, упав на коліна й з колін вихекнув разом з жовтою слиною:
— Ляхи, батьку!
Невидима гостра коса змигнула над військом.
— Які ляхи, звідки? — запитав осавул Чорноніс.
— Од Базавлука, вже біля Чумакового хутора.
Піт котився по обличчю дозорця, й він не витирав його. І дозорець, і всі інші, хто чув його слова, розуміли, яка пекельна небезпека нависла над охлялим козацьким військом: ворог попереду й позаду, і місце се непридатне до оборони, поляки наляжуть зверху, й витягнуть на скелі гармати… Сісти в човни та податися до Великого Лугу, сховатись у його нетрищах — човнів вистачить лише на третину війська, та й на Січі стоїть польська залога.
Чорноніс і всі інші старшини та козаки дивилися на Бурого. Але той мовчав, важко сопів, посмоктував порожню люльку. В саєтовій, обшитій жовтим шнуром, накинутій на плечі киреї скидався на велетенського грака. Його чорний, важкий, неначе гадюччя, вус ворушив вітер, на лобі навскісно набрякла велика жила. Отаман Бурий, возвеличений козаками у гетьмани, непоспішливий на думку, виповідає рішенець, по тому його не міняє.
- Предыдущая
- 39/99
- Следующая
